Облікова політика підприємства

Візьмемо, знову  ж таки, нарахування амортизації за основними засобами. Серед п'яти (плюс один) методів нарахування є надто складні, для виконання яких лише економічних знань замало, щоб із найменшим ризиком упроваджувати їх у практику. Для таких розрахунків потрібно знати технічні особливості того чи іншого об'єкта амортизації, технологічні умови його експлуатації, вивчити процеси морального старіння та ринок продажів на такі або подібні засоби тощо. Усе це може безпосередньо впливати на строк корисної експлуатації того чи іншого об'єкта основних засобів. Вимагати таких знань від однієї людини (головного бухгалтера) або однієї служби підприємства (бухгалтерії) принаймні нерозумно!

Тож можна  погодитися на варіант, коли головбух ініціює питання до розгляду і разом зі своєю службою бере у ньому активну (безпосередню) участь. Розроблення пропозицій, особливо щодо питань, які безпосередньо не стосуються бухгалтерського обліку та прийняття конкретних рішень, доречно покласти на спеціально створену комісію. А щоб не плодити усілякі комісії, найдоцільніше наділити такими повноваженнями постійно діючу інвентаризаційну комісію.

Оскільки  ведення бухгалтерських операцій та складання фінансової звітності  підприємства повинні базуватись на єдиних та незмінних методичних засадах, розроблення облікової політики слід розпочати до нового звітного року і завершити до 31 грудня, щоб з нового фінансового року працювати за новими параметрами. Зразок наказу про облікову політику та практичні поради фахівця дивіться додаток № 2.

Новостворені  підприємства розробляють облікову політику до початку господарської діяльності таким чином, щоб перша господарська операція відбувалася після затвердження.

Комісія за участю всіх причетних до розроблення облікової політики спеціалістів приймає на своєму засіданні рішення щодо облікової політики (зміни окремих її положень). За формою облікова політика підприємства має вигляд наказу керівника (власника), на підставі якого головний бухгалтер складає проект наказу і зі всіма додатками та розрахунками передає на затвердження власнику (керівнику) підприємства. Наказ набирає юридичної сили з дня його підписання власником (керівником) підприємства і є обов'язковим для виконання всіма службами і працівниками підприємства.

Можливий  варіант, коли облікову політику (зміни до неї) розробляє внутрішній аудитор підприємства, аудиторська фірма під керівництвом головного бухгалтера та за участю інших відповідних спеціалістів або ж — якщо така фірма здійснює бухгалтерський облік на підприємстві — під керівництвом власника (керівника). Це завдання може входити до складу наданих послуг протягом проведення перевірки або бути предметом окремого договору.

 

Техніка здійснення облікової  політики підприємства

Документом, в якому фіксуються положення  облікової політики, є наказ або розпорядження керівника підприємства, який складається на кожний наступний звітний рік. Складання наказу, що затверджує на поточний рік прийняту методологію бухгалтерського обліку та його організацію вимагається Законом України "Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні".

Наказ про  облікову політику — це документ внутрішнього користування, який підписують особи, що мають право першого та другого підпису (традиційно — керівник та головний бухгалтер або бухгалтер). При складанні наказу, крім факторів нормативно-правового характеру, необхідно також враховувати: юридичний статус підприємства (форма власності та організаційно-правова форма), галузеву специфіку підприємства, наявність кваліфікованих бухгалтерських кадрів та ін. Сам наказ має повно відображати особливості організації та ведення бухгалтерського обліку і складання звітності на підприємстві. Форма та зміст наказу на сьогодні не регламентуються.

Внесення  змін до наказу про облікову політику протягом поточного року не допускається. Цю принципову норму регламентує чинний Закон. Будь-яка зміна положень облікової політики має бути обґрунтована і відображена у пояснювальній записці до річного звіту підприємства.

Наказ може містити такі розділи:

1. Нормативи та методичні принципи бухгалтерського обліку.
2. Техніка бухгалтерського обліку.
3. Організація бухгалтерського обліку.

У першому  розділі наказу (розпорядження) відображаються: нормативна база, що регулює методологію, техніку та організацію ведення  бухгалтерського обліку та складання звітності (вказують перелік основних документів, якими необхідно керуватися); зміни облікової політики, межі істотності та операційного циклу, порядок оцінки необоротних активів, терміну функцінування, нарахування і відображення амортизації; порядок обліку та методи оцінки запасів і транспортно-заготівельних витрат; види створюваних резервів; визнання доходів і витрат, фінансових результатів та порядок розподілу прибутку.

У другому  розділі наказу (розпорядження) затверджують робочий план рахунків, форми обліку на підприємстві, графік (план) документообороту, порядок ведення аналітичного обліку, форми бухгалтерських документів (якщо немає стандартних), організацію та порядок проведення інвентаризації, організацію управлінського обліку і контролю (внутрішнього аудиту), перелік та порядок складання і подання оперативної, бухгалтерської (фінансової) та статистичної звітності, стан та розвиток комп'ютеризації облікових робіт.

У третьому розділі, пов'язаному з організацією бухгалтерського обліку, визначають організаційну структуру бухгалтерської служби (апарату бухгалтерії); встановлюють відповідальність за організацію обліку на підприємстві, порядок призначення та звільнення головного бухгалтера, працівників апарату бухгалтерії; взаємовідносини центральної бухгалтерії з обліковим апаратом структурних підрозділів; визначають напрями соціального розвитку апарату бухгалтерії.

Формуючи  облікову політику підприємства, вибирають, як правило, тільки один варіант із кількох, передбачених відповідними нормативними документами. Якщо чинним положенням не регламентується порядок ведення обліку стосовно якогось конкретного об'єкта, то підприємство самостійно встановлює його, виходячи з принципу доцільності, не порушуючи чинних положень бухгалтерського обліку

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Облікова політика як факт ціноутворення у внутрішньо-господарських  розрахунках підприємства

Внутрішні розрахунки підприємства розглядаються як процес, який  є носієм капіталу (інструментом для його переміщення) всередині  певної групи, об’єднання, рамки якого  можуть виходити і за межі однієї країни (чи декількох країн). Відображення цього процесу та фіксування наслідків  його здійснення з метою визначення можливого впливу на фінансовий результат  групи чи об’єднання призводить до необхідності його оцінки у грошовому  вимірнику (точніше, оцінці підлягають активи та зобов’язання, які переміщуються  шляхом здійснення внутрішніх розрахунків, іншими словами, оцінці підлягає капітал  під час його переміщення між  задіяними у внутрішніх розрахунках  між пов’язаними сторонами.

Пов’язаними сторонами з точки зору бухгалтерського  обліку можуть бути підприємства, фізичні  особи, громадяни, а для визначення розміру оподатковуваного прибутку цей перелік доповнюють філії  та інші відокремлені підрозділи. Несуттєва, на перший погляд, відмінність призводить до того, що для цілей бухгалтерського  обліку передача активів та зобов’язань  всередині одного підприємства не потребує спеціальних методів оцінки (хоч  і це є доволі відносним, оскільки бухгалтеру підприємства щоразу доводиться щось оцінювати, навіть якщо сума цієї оцінки наведена у первинних документах), а для цілей формування оподатковуваного прибутку застосовуються спеціальні методи оцінки при передачі активів та зобов’язань  всередині одного підприємства (між  підприємством та його відокремленими підрозділами чи між підрозділами).

Важливим  також є пошук можливих точок  дотику в частині наявності споріднених  методів оцінки активів та зобов’язань  при здійсненні внутрішніх господарських  операцій між пов’язаними сторонами  для цілей формування достовірного фінансового результату та визначення розміру оподатковуваного прибутку. Вирішення цього завдання дасть  можливість оптимізувати обліковий  процес пов’язаних підприємств, з одного боку, та забезпечить аналітичність  і максимальну достовірність фінансового результату, в тому числі шляхом застосування облікових оцінок – з іншого.

Оцінку активів  та зобов’язань в операціях пов’язаних сторін із застосуванням спеціальних  методів ціноутворення слід застосовувати  при здійсненні ними таких операцій: придбання або продаж готової  продукції (товарів, робіт, послуг); придбання  або продаж інших активів; операції за агентськими угодами; орендні  операції; операції за ліцензійними угодами (передача об’єктів промислової власності  тощо); фінансові операції; надання  та отримання гарантій і застав; операції з провідним управлінським  персоналом та з його близькими членами  родини .

Узагальнений  перелік методів оцінки активів  і зобов’язань в операціях  пов’язаних сторін наведено у табл.1.

Таблиця 1

Методи оцінки активів  та зобов’язань в операціях між пов’язанимисторонами (внутрішніх операціях)

№ з/п	Назва методу оцінки	Сутність методу
Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 23 «Розкриття інформації щодо пов'язаних сторін»
1.	Порівнюваної і неконтрольо- ваної ціни	Ціна  визначається за ціною на аналогічну готову продукцію (товари, роботи, послуги), що реалізується не пов’язаному з  продавцем покупцеві за звичайних  умов діяльності
2.	Ціни   перепродажу	Застосування  ціни готової продукції за вирахуванням відповідної націнки
3.	«Витрати плюс»	Застосування  ціни, що складається з собівартості готової продукції (товарів, робіт, послуг), яку визначає продавець, і  відповідної націнки
4.	Балансової вартості	Оцінка  активів та зобов’язань за балансовою вартістю
Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»
1.	Звичайна  ціна	Ціна, встановлена на рівні справедливої ринкової
		ціна, що міститься у прилюдному оголошенні (для товарів (робіт, послуг),  які продаються  шляхом прилюдного оголошення)
		Регульована ціна (у  разі  коли  ціни  на  товари   (роботи,   послуги) підлягають   державному   регулюванню  згідно  із  законодавством)
		Ціна, визначена за правилами, наведеними у національних положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку,  а також  національними стандартами з  питань оцінки майна та майнових прав.

    

Виходячи  з інформації, наведеної у табл. 1 можна дійти висновку про те, що між законодавчо-нормативними документами  в частині можливих до застосування методів оцінки активів і зобов’язань  в операціях пов’язаних сторін є  точка дотику, а саме Закону України  «Про оподаткування прибутку підприємств», яким передбачено, що «Якщо  звичайна  ціна  не  може  бути  визначена  з використанням норм попередніх  підпунктів  цього  пункту,  то  для доказів  обґрунтування її рівня застосовуються правила,  визначені  національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку…». 

Враховуючи  той факт, що основним документом господарюючого суб’єкта з організації та ведення  обліку є облікова політика, яка  дозволяє підприємству обирати різні  методологічні прийоми обліку, то підприємствам (пов’язаним сторонам) слід особливо ретельно ставитись до формування цього документу, зважаючи насамперед на основні відмінності, залежні від цілей формування фінансового результату, які, як уже частково зазначалося, полягають у такому:

- розбіжність  у переліку пов’язаних сторін (перелік пов’язаних сторін для  цілей бухгалтерського обліку  та для визначення розміру  оподатковуваного прибутку, де до  кола пов’язаних осіб потрапляють  філії та представництва, може  відрізнятися);

- інформація  про пов’язані сторони наводиться  у примітках до фінансової  звітності, в той час, як  про наявність операцій між  пов’язаними сторонами, дані  не декларуються.

Тобто, підприємству при формуванні облікової політики, та з врахуванням того, що облікова політика може (при потребі) бути доказом , до основних складових її елементів, що визначають порядок ведення обліку внутрішніх операцій, доцільно віднести:

- організаційні  аспекти ведення внутрішніх розрахунків  (перелік пов’язаних сторін, методи  оцінки активів і зобов’язань  в операціях пов’язаних сторін, визначення застосування «сегментів, пріоритетного виду сегмента, засад  ціноутворення у внутрішньогосподарських  розрахунках; окремого балансу  філіями, представництвами, відділеннями  та іншими відокремленими підрозділами  підприємства»);

- організацію  документування внутрішніх господарських  операцій (перелік документів, що  застосовуються для документування  внутрішніх розрахунків, графік  їх документообороту);

- робочий  план рахунків бухгалтерського  обліку (визначення переліку рахунків  та субрахунків, які застосовуються  для відображення в обліку  внутрішніх розрахунків з врахуванням  їх структури чи юридичної  природи: внутрішьогрупових, внутрішньогосподарських  (внутрішньофірмових), внутрішньосистемних,  внутрішньовідомчих).

Вважаємо, що, пов’язаним сторонам для оцінок активів  та зобов’язань при здійсненні внутрішніх розрахунків, з відображенням на відповідних субрахунках, доцільно застосовувати один із методів, наведених  у  законодавчо-нормативних документах України. Причому, суб’єкту господарювання необхідно відкрити при потребі таку кількість субрахунків другого порядку, яка б забезпечувала достатню аналітичність, а залишки за цими субрахунками підлягали б включенню у звітність кожного окремого підприємства та виключалися при консолідації.