Основи демократії

Науковці виділяють декілька теорій нації, зокрема, це:

1. етнічна теорія нації, найбільший вклад у розвиток цієї теорії зробили  такі вчені як Г.Нільссон, М.Новак, Е.Сміт. Нація розглядається як велика політизована етнічна група, яка характеризується  спільною культурою та  спільним уявним походженням;
2. історико-економічна теорія нації -- ця теорія пов’язана із  класиками марксизму-ленінізму; нація розглядається як національна класова спільнота, продукт суспільного розвитку, один з важливих факторів суспільного прогресу.
3. культурологічна теорія нації, засновник Карл Реннер. Нація – це перш за все культурне співтовариство, ґрунтується на  засадах  спільної культури і особливо мови.
4. політична теорія нації, вона сформувалась на початку XVII  ст. І одним із її засновників вважають Г.Гроція. Ця теорія пояснює націю як політичну спільноту,  котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення.
5. психологічна теорія нації – одна з перших та  найпоширеніших Засновники цієї теорії – Дж.Віко, І.Кант, Ф.Шелінг, Г.Гегель, Е.Ренан, Ю.Липа та ін., які розглядали націю як „дух народу”, люди, об’єднані  національною волею,  національною свідомістю.

Ще більш політичного характеру  набула теорія нації у Північній  Америці, оскільки американська нація  формувалася за політично-територіальним принципом. У США була застосована політика так званого “плавильного котла”, яка відіграла свою конструктивну роль у становленні американської політичної нації. Згідно з нею, у США немає територіально-адміністративних одиниць за етнічною ознакою, а етнокультурні особливості об’єднують людей на культурній основі.

Саме таке “етатичне” (від французького etat - держава) тлумачення нації найпоширеніше  нині у країнах Заходу, де порівняно  рано сформувались національні держави. Становлення націй як історичних спільнот тут було пов’язане з розвитком ринкових відносин, внаслідок чого формувалось громадянське суспільство, котре, власне, і є нацією. Її природа полягає у подоланні етнічної виокремленості людей, залученні їх до широкої системи соціальних та культурних взаємин. Крім того, основою національної ідентичності є територіальний принцип та громадянські права, а не “народна культура”.

Нація - це наслідок консолідації різних субетнічних груп, що мешкають на певній території, довкола певного, як правило, найчисленнішого етносу, наслідок усвідомлення їхньої окремішності, політичного, економічного, а іноді й військового конституювання у світі соціальних взаємозв’язків з іншими народами, конституювання своєї особливості у всезагальному, загальнолюдському. З цієї точки зору, нація - це соціоцивілізаційне утворення, різноманітні аспекти якого у взаємозв’язку утворюють неповторний спосіб її буття. Тому в окремих публікаціях поділ націй на “політичні” і “етнічні” пов’язаний з існуванням у деяких країнах моноетнічних націй або так званих титульних етносів у багатоетнічному суспільстві, тимчасом як в інших країнах ні перших, ні других немає.  Титульний етнос дає своє ім’я країні, геополітичній площині та державі. Однак його статус у багатоетнічному суспільстві не фатальний, роль його історією навічно не фіксується, а ситуативно передається від одного народу до іншого.

Титульним народом - етносом - у багатоетнічному  суспільстві, як правило, є найчисленніший та найстаріший, який робить найвагоміший внесок у соціальну результативність життєдіяльності даного суспільства. Він дає своє ім’я не лише країні, а й державі та атрибутам влади - території й кордонам, природній специфіці й ландшафту, копалинам і шельфу, територіальним водам і повітряному басейну, дипломатичній службі і збройним силам, валютно-фінансовій системі й типові економіко-господарської діяльності, парламенту й уряду, мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним взаєминам народів та ін.

В Україні ми прагнемо створити політичну  націю. Саме тому нам видається найбільш прийнятним таке розуміння політичної нації: вважається, що коли суспільство  і держава стають відповідними один одному, тоді вони створюють політичну  націю. Якщо вони не здатні цього зробити, то у частини населення з’являється бажання створення іншої держави. В тому випадку, коли концепція нації ґрунтується на соціальних критеріях і розвиток суспільства входить у протиріччя з державою, окрема етнічна спільнота намагається створити власну державу. Тобто політична нація повинна охоплювати всіх громадян певної держави попри їхні відмінності^.

Схема 9.1.

Поняття суб’єкта і об’єкта політики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 9.1.

Соціальні спільноти-суб’єкти

 

                                                      

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                       

                                                       

 

 

 

 

Схема 9.2.

Суб’єкт політики

                                               

 

                                                    

 

 

 

 

  

 

 

 

Схема 9.3.

Об’єкт політики

 

 

 

Схема 9.4.

Передумови  та мотиви діяльності суб’єктів у  політичному житті

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 9.5.

Функції політичного  конфлікту

 

 

 

 

 

 

 

Питання для самоконтролю

 

1. Дайте визначення «суб’єкта політики».
2. Назвіть критерії, які використовують для поділу суб’єктів політики на первинні, вторинні та безпосередні.
3. Охарактеризуйте вплив прихованих суб’єктів політики на суспільно-політичне життя держави.
4. Розкрийте зміст поняття «форми взаємодії суб’єктів політики».
5. Які типи політичних конфліктів виділяють?
6. Назвіть стадії розв’язання політичних конфліктів.

 

Основна література

1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП, 2001. – 384 с.
2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч.посіб. 7-ме вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 415 с.
3. Політологія / За ред. М.Гетьманчука. – Львів: Вид-во НУ „ЛП”, 2005. – 360 с.
4. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 584 с. Шляхтун П.П. Політологія. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
5. Холод В.В. Політологія: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і допов. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 480 с.
6. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с.
7. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 4. Політичні еліти як суб"єкти політики в сучасних державах. Політична еліта та демократія.

План

1. Поняття та особливості політичних еліт як суб’єктів політики.
1. Сутність еліт. Еліти національні і політичні.
2. Основні концепції політичних еліт.
2. Структура, типологія та функції політичних еліт.
1. Структура політичної еліти.
2. Типологія та функції політичної еліти.
3. Політична еліта та демократія.
1. Елітарна демократія та елітарний плюралізм.
2. Еліта в недемократичному суспільстві.
4. Проблеми формування політичної еліти в Україні.
1. Структура сучасної політичної еліти в Україні.
2. Формування української політичної еліти: історія і сучасність.

1. Поняття та особливості політичних еліт як суб’єктів політики.

У кожному суспільстві існує  група людей від яких залежить процес прийняття рішень, які спрямовані на визначення напряму суспільно-політичного розвитку, вдосконалення та розвиток всіх сфер суспільного життя. Ця група людей – еліта. В залежності від сфери життєдіяльності, виділяють економічну, політичну, військову, освітянську, мистецьку, духівничу, наукову та інші види еліт.

Еліта ( від франц. « elite» - «краще», «вибране», «відбірне» ) - соціальна група, яка займає найвище положення а суспільній ієрархії та здійснює керівництво у певній галузі суспільного життя.

Серед усіх еліт особливе місце посідає політична еліта.

Політична еліта – достатньо самостійна, відносно привілейована меншість суспільства, яка володіє психологічними, соціальними та політичними якостями й бере безпосередню участь у прийнятті політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

В політології існує низка теорій елітаризму, опрацьованих як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями. Охарактеризуємо  найбільш відомі з них.

1. В період Стародавньої Греції  найбільш докладні елітарні погляди сформулював Платон. На його думку, лише аристократи, зокрема філософи, які отримали належне виховання та мають природні нахили до керівництва можуть успішно управляти державою.

2. Один з основоположників сучасної  теорії політичних еліт В. Парето вважав, що рівновагу суспільної системи забезпечує кругообіг еліт, який є свого роду універсальним законом історії. Елітою він вважав людей, які досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. До складу еліти може ввійти кожна людина, яка завдяки своїм зусиллям та боротьбі за покращення свого становища піднімається по соціальній драбині та здобуває панівні позиції. Цей процес є циклічним, з часом старі еліти вироджуються і зникають, а на зміну їм приходять нові. У процесі циркуляції відбувається послідовна зміна двох типів еліт: « левів», які характеризуються консерватизмом, авторитарністю, використанням силових методів здійснення влади та «лисів» яким притаманні компромісність, угодовство, використання політичного маневрування, спекуляцій, обману.

3. Наступний представник класичної  елітарної теорії Г. Моска вважав, що у кожному суспільстві виникає і існує два класи людей: той, який править і той, яким правлять. Перший клас це компетентна і організована група, яка є меншістю суспільства та поповнюється здібними людьми, які відповідають потребам суспільства на конкретному етапі його розвитку. Цей клас – еліта, яка монополізує владу, виконує політичні функції, насолоджується владою, управляє більш чисельним іншим класом та контролює його.

4.Заслуговує на увагу елітарна концепція Р. Міхельса, який обґрунтував « залізний закон олігархічних тенденцій». На його думку, у кожній організації чи політичній партії, навіть демократичній, на певному етапі виокремлюється панівна меншість, поява якої спричинена необхідністю професійного керівництва, яке опирається на платний бюрократичний апарат. Таким чином виникає еліта – активна керівна меншість, якій більшість, через неможливість здійснювати прямий контроль над нею, змушена підкорюватися.

5. Аналіз політичних еліт посідає особливе місце у працях М. Вебера. Він прийшов до висновку, що політичні еліти творять харизматичні особи, що наділені особливим даром та сумою індивідуальних рис, які дозволяють їм здійснювати визначальний вплив на оточення та ціле суспільство загалом.

6. Український політолог В. Липинський розглядав політичну еліту в контексті національного відродження України, яке нерозривно пов’язане з відродженням національної еліти – аристократії. Національна аристократія повинна опиратися на матеріальну силу, здобуту в процесі матеріального виробництва та моральний авторитет, який забезпечується законністю виконання елітою свої національних завдань. За В. Липинським, нову національну еліту творять представники усіх соціальних верст та класів, які усвідомили українську національну ідею і прагнуть втілити її в життя. Національна еліта повинна постійно оновлюватись і поповнюватись людьми національно свідомими та патріотично налаштованими.

7. Питання творення нової української  еліти знайшло відображення у  теорії інтегрального націоналізму Д. Донцова. На його думку втілення державницької ідеї можливе лише за умови існування у суспільстві провідної верстви – «ініціативної меншості», яка формується не на основі маси, класу чи партії, а є кастою кращих людей, до якої, шляхом суворого відбору, входять лише ті, хто має сильну волю та може віддати життя за втілення ідеї.

Таким чином, провідною ідеєю всіх теорій є твердження про неможливість здійснення управлінських функцій  всім народом, а лише меншістю, тобто  – елітою, яка повинна виконувати ряд функцій.

 

2. Структура, типологія та функції політичних еліт.

 

Функції політичної еліти:

• реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади, задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;
• артикуляція інтересів великих суспільних груп;
• аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики політичної діяльності;
• формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;
• політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;
• регулятивно –контролююча;
• підготовка та висунення кадрів, форування адміністративного апарату.