Основи демократії

Виокремлюють кілька підходів до розуміння  предмету політології:

1. традиційний підхід – політологія трактується як наука, що досліджує загальні принципи і організаційні основи політичного життя;
2. емпірико-аналітичний підхід – політологія розглядається як операціональна, інструментальна наука, яка акцентує увагу на вивченні політичної практики;
3. критико-діалектичний підхід – повязує політологію з аналізом взаємозв’язку політичних інститутів і процесів та суспільно-економічних умов їх функціонування.

Не менш важливим є питання методів політичної науки. Метод – це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет.

Виділяють три групи методів політична науки:

1) загально-наукові методи  дослідження. До них належать: системний метод (політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції), структурно-функціональний (спосіб дослідження, який ставить за мету розділити складний об’єкт на складові частини, вивчити зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об’єкта як цілого), біхевіористський метод (грунтується на дослідженнях поведінки окремих особистостей і груп), порівняльний (зіставлення однопорядкових політичних явищ за структурою чи функціями), історичний (досліджує політичні процеси і явища через їхній розвиток і зміну) методи.

2) Логічні методи: аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання;

3) Емпіричні методи: використання статистичних даних; аналіз документів та архівних даних; опитування; експеримент;спостереження;.моніторинг; контент-аналіз та ін.

Органічне поєднання різних методів політичної науки допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Важливим для розуміння та оцінки політології у житті суспільства  є визначення притаманних їй функцій. Серед функцій політології виділяють:

1) Описову, що пов’язана з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. З допомогою описової функції політологія встановлює “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

2) Пояснювальна, яка допомагає зрозуміти сутність політичних явищ та робить можливим перехід від спостереження фактів до з’ясування причин їхнього виникнення.

3) Прогностична функція відповідає на запитання: якою буде політична дійсність, коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних.

4) Інструментальна – повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату; що потрібно зробити, аби бажані результати стали дійсністю? Завданням цієї функції є вироблення рекомендацій щодо поведінки суб’єктів політики.

5) Ідеологічна  (нормативно-орієнтуюча) – спрямована на формування системи політичних цінностей індивіда та нормативних політичних моделей.

Політологія як наука має розвинену  систему категорій – фундаментальних понять, що відображають найбільш суттєві зв’язки, ознаки, особливості політичних явищ, процесів, інститутів.

Категорії політології поділяють на три групи:

1) Основні (базові) категорії – використовують у процесі аналізу всіх сфер і рівнів політичного життя. До них належать поняття: політика, влада, держава, політична система, політичний процес, політичне життя, політичні відносини та ін.

2) Категорії, які відображають  історичні особливості розвитку  політичних учень, політичних  систем, держави і т.п. Наприклад, маківеалізм, бонапартизм, гітлеризм, легізм тощо;

3) Категорії, що їх  використовують окремі напрями  чи дисципліни політичної науки. Наприклад, агресія, війна, армія, військова політика, військова доктрина, пацифізм, нейтралітет та ін.

Отже, політологія - комплексна наука, що поєднує вивчення змісту інституційно-організаційних форм політичної діяльності та способів взаємодії учасників політичного процесу.

Як навчальна дисципліна політологія покликана дати студентам  уявлення про політичне життя, політичну  сферу суспільства, закономірності її розвитку, а також систему знань  про сучасні політичні інституції, їх будову та функціонування, про права, свободи, обов'язки громадян у демократичному суспільстві, політико-правове становище людини, форми і засоби участі її у політичному житті, про типи, форми, динаміку політичних процесів, їхні суб'єкти, зміст і шляхи формування політичної культури, різноманітні ідейно-політичні концепції сучасності, рушійні сили сучасного світового розвитку.

Оновлення суспільства  неможливе без оновлення політичної свідомості, формування нової політичної культури, демократичної за своїм  характером. Головними чинниками, які зумовлюють значення політології для оновлення суспільства, є: заповнення політико-культурного вакууму у свідомості людей посттоталітарного суспільства; перехід від класових і корпоративних цінностей до загальнолюдських; піднесення ролі особистості в життєдіяльності суспільства; сприяння окремій особистості в розвитку і реалізації її здібностей.

 

4. Політичний процес.

Аналіз політичного процесу - одна з найважливіших проблем політичної науки. На відміну від класичної політології, яка зосереджувалась на філософських питаннях про те, якою має бути влада, сучасну політологію найбільш цікавлять прагматичні питання: як саме здійснюється політична влада, наскільки вона є дійовою та компетентною, чи ефективні політичні рішення тощо. Загалом, у найширшому розумінні політичний процес — це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.

Його можна представити:

- як сукупність видів і форм діяльності політичних суб’єктів, що прагнуть реалізувати свої цілі в політичній сфері;

- як певну послідовність політичних дій і подій;

- як функціонування політичної системи в часовому вимірі та зміну її станів.

IIолітичний процес може розгортатися у різних просторових межах - на рівні будь-якого політичного співтовариства, що в тому чи іншому аспекті виступає як єдине ціле, як система. На цій підставі виділяють наступні політичні процеси:

- світові (глобальні);

- регіональні;

- національні (внутрішньо-державні).

Про світовий політичний процес можемо говорити у випадках, коли міжнародна співдружність виступає як цілісна система держав із притаманними їм інтересами, з певними політичними структурами, діяльність котрих, так само, як і взаємодія окремих держав, є ланкою світового політичного процесу.

Об’єктивні умови існування, спільне  історичне минуле, подібні проблеми сучасного розвитку дають підстави для того, щоб розглядати деякі  регіони як систему, незалежно від  того, наскільки тісним є їхнє організаційне  об’єднання. А відтак можна говорити про окремі політичні процеси на теренах Латинської Америки, Західної чи Східної Європи, тобто про регіональні процеси.

Політичні процеси, що відбуваються всередині  окремих країн - це національні політичні процеси.

Стосовно кожного з цих політичних співтовариств поняття політичного процесу вживається як в однині (загальносистемний процес), так і в множині (парцелярний процес).

Загальносистемний процес розуміється як функціонування політичних інституцій та сукупна діяльність суб’єктів політики в межах усієї політичної системи будь-якого рівня. В кожному співтоваристві або суспільстві він має свою специфіку, етапи та результати. Особливістю розгортання політичного процесу в Україні в наш час, наприклад, є його значна утрудненість політичних перетворень через відсутність державницького досвіду, достатньої кількості поміркованих політиків, тривалу економічну кризу, зовнішній тиск та інше.

Парцелярний політичний процес виникає  тоді, коли в рамках даної (глобальної або національно-державної) політичної системи виокремлюємо різноспрямовані часткові процеси сукупності політичних дій і подій, за допомогою яких суб’єкти політики прагнуть досягнути своїх специфічних цілей у певній сфері чи в певному питанні. В Україні, зокрема, сьогодні чітко розрізняємо державотворчий процес, процеси національного відродження, економічної і політичної реформ, творення політичних партій тощо. Звичайно вони збігаються з окремими видами політичної діяльності, спрямованої на отримання певного суспільного результату. Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.

Структурними елементами політичного процесу є:

1) формування цілей і завдань  політичних структур;

2) конституювання та організація  політичних інститутів;

3) прийняття та виконання управлінських рішень;

4) контроль за функціонуванням  політичних інститутів та організацій;

5) підтримка функціонування політичних  інститутів та організацій.

Етапи політичного  процесу:

І - етап презентації політичних інтересів;

ІІ - етап прийняття політичних рішень і формування політичної волі;

 ІІІ - етап реалізації політичної волі, виражений у формі управлінських рішень.

Різновиди політичних процесів:

1) за об’єктами політичного  впливу (внутрішньополітичні та зовнішньополітичні);

2) за формами політичного регулювання соціальних відносин (базові та периферійні);

3) за ступенем публічності (відкриті та приховані);

4) за критерієм стійкості взаємозв’язку  соціальної та політичної структур  суспільства (стабільні та перехідні);

5) за характером перетворення  влади (революційні та еволюційні).

Отже, політичний процес являє собою сукупність всіх динамічних змін у поведінці та відносинах суб’єктів, у виконанні ними ролей та функціонуванні інститутів, а також у всіх інших елементах політичного простору, що здійснюються під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів.

 Зміст політичного процесу  розкривається у різних формах  політичної діяльності.

 

 

Таблиця 1.1.

Особливості та основні  етапи політичних вчень

 

Основні етапи	Особливості та характерні риси	Основні представники
Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Іран, Китай)	Політична думка не виділилась в  самостійну галузь знання, відображалась  в міфологічній формі, панувало розуміння  божественного походження влади.	Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій, Лао-цзи, Шан Ян, Шен Бхай
Політичні вчення Древньої Греції і  Древнього Риму	Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремленість  їх як відносно самостійної частини  філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої ідеальної форми управління.	Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Лукрецій, Цицерон.
Політичні вчення середньовіччя	Розвиток соціально-політичної думки  в основному зусиллями релігійних діячів. Роль релігії і держави в  політиці.	Аврелій, Августин Блаженний, Фома Аквінський.
Політичні вчення епохи відродження  та Просвітництва	Розвиток гуманістичних начал  в політичній теорії звільнення її від теології. Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя.	Н.Макіавеллі, М.Лютер, Т.Мор, Т.Кампанела, Ж.Боден Т.Гоббс, Г.Гроцій, Дж. Локк.
Політичне вчення Нового часу	Формування ліберальної політичної ідеології. Обґрунтування необхідності розподілу влад. Характеристика правової держави. Формування концепції прав людини та громадянина	Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, К. Бонетан, І.Бентам, Е.Кант, О.М. Радищев, М.Г. Чернишевський.

 

Схема 1.1.

Структурні елементи політології

 

 

 

 

Схема 1.2.

Функції політології

 

Схема 1.3.

Об’єкт політології

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1.4.

 

Підходи до розуміння  політики

 

Схема 1.5.

Зв'язок політики з іншими сферами життя суспільства

 

 

Схема 1.6.

Політична сфера суспільства

 

 

Питання для самоконтролю

1. Що вивчає політологія ?
2. Коли організаційно визначилася наука про політику ?
3. Назвіть методи політології.
4. Які є підходи до розуміння політики?
5. Назвіть аспекти політики та розкрийте їхню суть.
6. Розкрийте зміст політики як сфери суспільної діяльності людей.

Рекомендована літеретура

 

1. Аляєв Г.Є. Політологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Полтава: АСМІ, 2007. – 280 с.
2. Бебик В.М. Основи теоретичної і практичної політології: Підручник / Міжрегіональна академія управління персоналом. – К., 1994. – 121 с
3. Кирилюк Ф.М. Історія зарубіжних політичних вчень нової доби. Навчальний посібник рекомендований МОН України. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 416с.
4. Конверський А.Є., Лубський В.І., Горбаченко Т.І. та ін. Політологія: освітньо-професійний комплекс: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 680 с.
5. Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред. І.Макліна, А Макмілана. – К.: Вид-во “Основи”, 2005. – 789 с.
6. Політологічний енциклопедичний словник / В.Б. Авер'янов, І.В. Алєксєєнко, С.С. Андрєєв та ін.; В.П. Горбатенко (упоряд.), Ю.С. Шемшученко та ін. – К., 2004. - 428 c.
7. Політологія / За ред. І.С. Дзюбка та ін. – К., 2000.
8. Політологія / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К., 2001.
9. Політологія: історія та методологія / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров’я 2000. – 630 с.
10. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с.
11. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – 2-е вид., стереотип. – К.: Либідь, 2006. – 480 с.
12. Українська політологія: витоки та еволюція: Навч.посібник / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К., 1995.
13. Цвих В.Ф. Деякі аспекти сучасного стану політології в Україні // Філософські проблеми гуманітарних наук. – 2006. – № 10-11. – С. 31-35.
14. Шляхтун П.П. Політологія. (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
15. Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. – К.: Дакор, КНТ, 2006. – 416 с.