Основи демократії

 

Міністерство освіти і науки України

Національний університет "Львівська політехніка"

 

 

 

Кафедра політології  ІГСН

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСНОВИ ДЕМОКРАТІЇ

 

ТЕМИ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ

 

 

  студентами  усіх спеціальностей 

денної та заочної форм навчання

Національного університету "Львівська політехніка"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів-2010

 

                          ПЕРЕЛІК ТЕМ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ.

 

1. Політика та політичні процеси   у сучасних демократіях. 

2. Види політичної діяльності у демократичних суспільствах.

3. Суб"єкти політики та форми  їх взаємодії.

4. Політичні еліти як суб"єкти  політики в сучасних державах. Політична еліта та демократія.

 

 

 

Тема 1. Політика та політичні процеси  у сучасних демократіях

 

План

1. Політика як суспільне явище.

1.1. Зміст і структура політичної сфери суспільства. Походження політики.

1.2. Теоретичні підходи до визначення  політики.

2. Предмет, структура науки про  політику.

3. Методи та функції політології. 

4. Політичний процес.

          4.1. Політичний процес: суть та типологія.

         4.2 Особливості процесу демократизації.

1. Політика – як суспільне явище.

Щоб вивчати сферу політики, треба  насамперед виокремити політичні відносини  із взаємовідносин суспільства. Суспільство  можна розглядати як своєрідну систему, що складається із взаємопов'язаних, але все ж самостійних підсистем. Такими підсистемами є сфери суспільного життя: виробнича (господарсько-економічна), соціальна, духовна, політична та сфера родинного життя. Їх розмежування у рамках наукового аналізу має до певної міри умовний характер, але є необхідним для більш детальне вивчення кожної з них.

Названі підсистеми характеризуються певною структурою, функціями, цінностями, нормами, дійовими особами (суб'єктами) і т.д. Виробнича (господарсько-економічна) підсистема забезпечує матеріальну основу життя суспільства. Соціальна і духовна підсистеми сприяють формуванню і відтворенню людини як повноправного члена суспільства, є сферою функціонування різних соціальних інститутів, у рамках яких відбуваються ці процеси. Політична підсистема створює сприятливі умови для функціонування усіх ланок суспільної системи, для повноцінного самовияву і самореалізації суспільних об'єктів, узгоджує їхні інтереси, регулює взаємовідносини. Політика – це своєрідний компонент у системі суспільних зв'язків, що служать засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин за допомогою державної влади. Це та ділянка суспільного життя, в якій формуються і з якої виходять головні імпульси управління соціальним організмом. Її призначення полягає у тому, щоб орієнтувати життя суспільства і його розвиток у певному напрямі, забезпечувати стабільне й ефективне функціонування усіх його підсистем, зосереджувати зусилля людей на досягненні загальних (спільних) цілей.

Політика співвідноситься з іншими суспільними системами – економікою, правом, мораллю і релігією. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об'єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність й ефективність економічної системи. Що стосується співвідношення політики і моралі, то треба зазначити що «моральність» політики залежить від: ефективності соціального контролю над владними структурами; умов політичної конкуренції; рівня політичної культури в суспільстві. Взаємодія політики і права зводиться до того, що цивілізована політика здатна забезпечити ефективність правового регулювання, з одного боку, а з іншого – політика може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної цивілізованої правової системи. Зіставляючи релігію й політику, треба зазначити, що використання церкви у політичних цілях, а також втручання церкви у державні справи недопустиме з точки зору демократичного розвитку суспільства. Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а церква – умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

Термін політика походить від грецького  слова polis (місто-держава), polites (громадянин), politico (державний діяч), і вперше був введений античним мислителем Аристотелем.

Протягом історичного розвитку політичної думки сформувалось декілька підходів до визначення політики:

1. Комунікативний, що розглядає політику як засіб спілкування, задоволення власних інтересів, розроблення спільних правил поведінки, визначення цілей та мети спільноти. Він спрямований на взаєморозуміння та співпрацю між громадянами.

2. Директивний – стверджує, що політика є постійним змаганням одних за панування над іншими і мистецтвом володарювання. Політика – це завжди конфлікт, боротьба, в якій ті, що отримують владу, забезпечують собі контроль над суспільством. Директивний підхід передбачає, що більшість людей, які беруть участь у політиці, прагнуть влади, а політика є постійним змаганням, що має на меті панування над іншими людьми.

3. Функціональний – розглядає політику як розподіл обов'язків і повноважень в суспільстві за умови їх узгодження, що забезпечує ефективність держави і цілісність політичної системи.

Існування різноманітних підходів до розуміння політики зумовило те, що політику розглядають як багатовимірну, багатоаспектну структуру. Серед аспектів політики виділяють:

1. Інституціональний  аспект, який проявляється через конституцію, правовий порядок, політичні традиції. Домінантними в цьому вимірі є інститути влади. Під політикою розуміють усі відносини з приводу суспільної влади. Уряди, парламенти, суди, комітети та відомства, школи та корпорації – інститути, пов'язані з існуванням певного конституційного, правового порядку. Політичне волевиявлення також реалізуються через вибори, право на свободу думки, діяльність політичних партій і спілок.

2. Нормативний аспект, за якого домінантними є цілі, завдання і об'єкти політики, формування яких залежить від різноманітних інтересів, що існують у суспільстві.

3. Процесуальний аспект – виокремлює політику з різноманітних видів управлінської діяльності. Політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв'язання ним конкретних суспільних проблем. Процес прийняття рішень є основою цього аспекту політики.

Політика – це багатовимірна суспільна практика, що в першу чергу пов'язана з феноменом влади: боротьбою за її здобуття чи за вплив на неї, функціонуванням владних інституцій, регулюванням за їх допомогою суспільних відносин і розв'язання найрізноманітніших проблем, що виникають у суспільстві, за допомогою владних рішень.

Отже, політика — це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво при здобутті і здійсненні влади. Суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспільства загалом.

Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими (як це має місце в примітивних суспільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спільної волі і спільного інтересу.

Засобами політики є сила, право і мораль, які повинні розумно поєднуватися. В іншому випадку вони не виражатимуть інтегрованого суспільного інтересу.

Політологія – це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не розглядає політичну систему суспільства в цілому як свій предмет.

Термін "політологія", походить від давньо-грецьких слів politike – мистецтво управління державою і logos – учення. У Стародавній Греції політика була наукою про управління державою. "Природність" політики для багатьох античних мислителів була очевидною, але питання про те, хто повинен керувати державою, про форми і механізми цього правління та інші проблеми політичного буття вирішувалися по-різному. Політика здавна була інтегрована у суспільне життя, тому політична філософія як універсальна наука "супроводжувала" людину все її життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу.

Політичні погляди та ідеї існують  з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми. Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.

З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля.

Від релігійно-етичної форми політичну  науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.

Проаналізувавши проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо розробили теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права та звільнили політику й політичну думку від теології і церковної моралі.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений  у період Великої французької  революції а також війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному. В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи; у Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології; у Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті; у США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки.

На організованому ЮНЕСКО у 1948 р. в Парижі міжнародному колоквіумі політологів було вирішено вживати термін "політична наука" в однині, а її основним предметом вважати: а) політичну теорію та історія політичної думки; б) політичні інститути; в) партії, групи і громадську думку; г) міжнародні відносини. Цей момент прийнято вважати завершенням процесу конституювання політології як науки.

У Радянському Союзі політологія  трактувалась як буржуазна псевдонаука. Не мали успіху навіть обережні спроби створення "марксистсько-ленінської політичної науки". Окремі політичні дослідження здійснювалися лише в організаційних межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін. В 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою “Політичні науки”. Паралельно політологію стали викладати у вищих навчальних закладах.

Справжній ровиток політології  як науки в Україні стає можливим лише з досягненням державної незалежності. З 1990 р. політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах. Політична освіта повинна сприяти: виробленню раціоналістичного менталітету; засвоєнню цінностей і норм демократичної політичної культури; формуванню таких якостей, як політична толерантність, готовність до компромісу і партнерства, схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси, вирішувати соціальні конфлікти; утвердженню у свідомості людини почуття громадянського обов'язку, відповідальності перед суспільством; формуванню свідомої, повноправної особистості.

 

2. Предмет, структура науки про політику.

Незважаючи на те, що політологія в Україні утвердилась як наука і навчальна дисципліна, залишається актуальним питання про специфіку її предмета та об'єкта.

Об'єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування й розвитку та зв'язками з іншими сферами суспільства (економічною, соціальною, духовною та ін.). Насамперед політична наука зосереджує свою увагу на дослідженні держави, влади та владних відносин, які розглядає як соціальні феномени й інститути політичної організації суспільства, котрі основною метою мають реалізацію загального інтересу.

Предметом політології є політична система суспільства як інтегроване поняття, що включає в себе такі важливі складові, як: держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та громадсько-політичні організації й рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура, ідеологія та ін.