Публіцистика винничука

Тому балаканина про „русский мир" – це теж  маячня, бо Росія до "руського світу" має такий самий стосунок, як Зімбабве до англійського.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Велика рогата худоба на шляху до Європи

За двадцять років незалежності інтелект влади спромігся лише на те, аби захистити якість масла, сиру і соків. Масло відділили від  спреду, сир від сирного продукту, а соки від нектарину. Але ще років 20 доведеться чекати, щоб за підробку подруктів покарали.

 

Я от собі думаю: невже і справді так важко  покращити наше життя уже зараз? Як на мене – дуже легко. Правда, треба  цього хотіти. А коли нема бажання  і коли у тебе лише одна звивина, та й та на сідниці, то тут проблема. Вочевидь, донецьких розумових ресурсів не вистачає.

Вичерпується  регіон. Ще міліцейських начальників, податківців, митників, депутатів, мерів, серів і старперів Донбас може постачати. Бо, як дєдушка Лєнін повчав, кожна домогосподарка мусить уміти  керувати країною. А от із реформами  – повний гаплик.

Тут домогосподарки, в ролі яких виступають акушерки, комсомольські  масовікі-затєйнікі і колишні  робін гуди, уже не дають собі ради.

Забрати у  багатого і віддати не бідному  – це нормально, а от як захистити  народ від шахраїв і пройдисвітів – уже кишка тонка.

А тим часом  уся наша країна скидається на якийсь велетенський полігон зі школи виживання. Хто тільки на нас не експериментує! Китай завалює своїм шкідливим  неякісним, але дешевим хламом. Проте  держава нічого не робить для того, аби нас від цього хламу  захистити.

Санепідемстанція  з великим натхненням воліє порпатися  в українських книжках виданих  для дітей, вишукуючи там якісь  порушення, але китайські іграшки  й китайський дитячий одяг дуже рідко  потрапляють під перевірку. А  якщо й потрапляють, то порушники  відбуваються дрібним штрафом.

Виявляється, ми споживаємо більше імпортних товарів, ніж виробляємо. Причину цього  шукають де завгодно, тільки не там, де вона є насправді. А причина  проста, як дишло: вітчизняні товари неякісні, але за це ніхто нікого не карає.

На бензозаправках нам наливають бодягу. Але хтось  чув, аби якусь заправку за це оштрафували  на серйозну суму або навіть закрили? Ні, бо ж бодяжники сидять у владі, а якщо не сидять, то – знаходяться  біля влади.

За кордоном заправки перевіряють о будь-якій годині дня і ночі, нікого не попереджаючи. Штрафи такі, що десять разів треба  подумати, перш ніж зважитися на гріх. У нас – повний рай.

За двадцять років незалежності інтелект влади  спромігся лише на те, аби захистити  якість масла, сиру і соків. Масло  відділили від спреду, сир від  сирного продукту, а соки від нектарину.

Але ще, мабуть, треба буде чекати двадцять років, коли за підробку продуктів будуть карати. Бо масло у багатьох випадках –  це той самий спред, досить лише стиснути його у пальцях, аби у цьому  пересвідчитися. На сирах у нас  ніхто не пише усіх складників –  ні тобі барвників, ні стабілізаторів, ні консервантів. Та й соки дуже далекі від натуральних соків.

У п'єсі Миколи Гоголя "Гравці" один із персонажів каже: "Да ведь сыр, почтеннейший, когда  хорош? Хорош он тогда, когда сверх  одного обеда наворотишь другой –  вот где его настоящее значение".

Знаю лише один вітчизняний сир, який би відповідав такій характеристиці – Селиський. Його виробляють на Закарпатті. Але  хто виробляє? Французи зі швейцарцями, які одружилися на місцевих дівчатах і заснували там сироварню.

Наші вітчизняні виробники вважають наш народ  за велику рогату худобу (ВРХ). Можете пересвідчитися у цьому, якщо купите за кордоном коробку  цукерок чи шоколад будь-якої нашої  славетної фірмочки.

Привізши  їх додому, придбайте таку саму коробку  у нас і будете ошелешені: кількість "Е", різноманітних "ароматизаторів ідентичних з натуральними" та іншого свинства на коробці для української  ВРХ зашкалює! На цукерках вироблених на експорт – уже зовсім інакша картина.

І як після  цього дивитися на мордяку того чи того цукеркового магната, який розпинається про наш добробут і перспективи  євроінтеграції? Та їм ця євроінтеграція, як серпом по самі знаєте чому.

А помітивши  отаке ставлення до рідного (тут, правда, ще питання хто кому рідний) народу, вже й закордонні підприємці, відкривши у нас свої філії  зі своїми відомим брендами, мають  нас за ту саму ВРХ.

Ось беру і  порівнюю складники сухих сніданків  чи то пак хрумків для дітей. Небо і земля. Не кажу вже про те, що у нас ще й намахують із вмістом  – коробка велика, а от вміст  куди менший, ніж у її близнюка за кордоном.

Недавно розлетілася  новина: "українці стали пити більше імпортного пива". Так це ж і  є наш прямий атвєт Чемберлену. Бо як іще боротися з ганебним явищем підробки пива? Скільки років ще має пройти, аби пиво у нас розділили  на пиво і пивний напій або "комбінований пивний продукт"?

Ну, хіба це нормально, що замість пива ми змушені  пити якийсь загадковий напій, зварений з рису, цукру, кукурудзи і мальтозної патоки з додаванням аскорбінової кислоти? І оце пійло ще й рекламують, як "найкраще у світі" або "номер  один". А ще є "найперше пиво", "правильне пиво", "душевне  пиво", "зварене для вас"!

Якщо воно для когось і зварене, то для самих  виробників, які на ньому гроші  гребуть.

Насправді найсмачнішим і найкориснішим є тільки пиво, зварене за усіма канонами німецького закону про чистоту пива – Райнгайтсґебота  – з води, солоду і хмелю, а  все інше – від лукавого.

У 1516 р. Вільгельм IV, володар Баварії, підписав Reinheitsgebot – "закон чистоти". Документ свідчив: "Надалі всюди в наших містах, на ринках і в селах у жодному  пиві речі інші, ніж ячмінь, хміль  і вода, не повинні використовуватися  і вживатися".

До речі, цей баварський закон також встановлював максимально допустимі ціни на пиво. Теж, до речі, актуально, а то виходить, що вітчизняний пивний продукт інколи дорожчий за імпортне пиво.

З часом дія  Райнгайтсґебота поширилася на інші німецькі герцогства і князівства. А з 1906 р. закон про чистоту  пива став діяти по усій Німеччині. І якщо ви бачите на етикетці німецького пива цифру "1516", знайте: чистішого  пива не буває.

В Україні  закону про чистоту пива не існує. Зате наш ДСТУ, який базується ще на совєтському ГОСТі, допускає додавання  в пиво різних чудернацьких компонентів.

Тому на наших  етикетках можна зустріти не лише рис чи кукурудзу, але й горох. Якщо так і далі піде, то наші броварі-хіміки почнуть застосовувати й картоплю, капусту, моркву, петрушку і буряки. Можна тільки пишатися, що ми відкриваємо  нову сторінку в історії пивоваріння.

Звернімо  увагу, для прикладу, на склад "Чернігівського світлого": вода, солод, крупа кукурудзяна (С), або крупа рисова (R), або патока мальтозна (М), або ячмінь (В), натуральний  барвник карамельний, дріжджі пивні, хміль.

Мене глибоко  зворушує оце "або". Від чого воно залежить? Сип, що маєш на складі? У пиві "Чернігівське Багряне" є ще й  сироп глюкозно-фруктозний, натуральний  ароматизатор апельсина, регулятор  кислотності кислота лимонна. А  в пиві "Чернігівське Срібне" ідентичний натуральному ароматизатор "Прохолода".

А мальтозна  патока присутня ледь не у всіх наших  пивах. Правильно, навіщо витрачатися  на солод? Велика рогата худоба усе  стерпить. На те вона й рогата.

На тему про  те, чим годують ВРХ можна говорити довго: як з одного літра натуральної  олії роблять три літри рафінованої, як з одного кілограма солодкого  цукру роблять два напівсолодких, як під виглядом коньяка і шампанського продають спиртові настоянки і т. д.

Ну хто  таких пройдисвітів у Європу пустить?

Але ми собі тут на Заході уже кілька років, як тихенько євроінтегрувалися, бо маємо  крамниці з імпортними продуктами, а ціни не надто вищі за вітчизняні.

Я давно уже  не купую українського пива, волію  німецьке і чеське по 10 грн., аніж наше за 6-7, не купую ані нашого масла, ані сиру, ані солодощів, ані ковбаси, ані сосисок, ані макаронів, ані  олії, а ні крупів.

Все що я  купую – це м'ясо, хліб, молоко, сметана  і цукор. Овочі маємо з села. От би ще бензинчику хто підкинув незабодяженого – було б узагалі, як в людей. А  так що ж – я не гордий, я  з народом чи то пак з ВРХ.

 

 

 

 

 

 

 

Серце незалежної України  билося на стадіонах

Коли за совєтів влада  намагалася не зачіпатися з футбольними  фанами і дивитися крізь пальці на усі їхні вибрики, то зараз усе  навпаки. Наше правосуддя дивиться крізь  пальці на вибрики мажорів і високопоставлених  бандитів, зате з підозрілим завзяттям  фантазує теракти.

Коли 17 серпня 1969 року львівські „Карпати” здобули  кубок СРСР, Львів шаленів. Тоді, львів’яни грали на московському стадіоні в Лужниках з фаворитом  вищої ліги СКА (Ростов). Упершому таймі  вони пропустили гол уже на 20-й  хвилині. Але до Москви прибуло аж чотири тисячі уболівальників із Галичини. І коли усі чотири тисячі заспівали  суперпопулярну пісню "Черемшина", сталося неймовірне. Пісня підняла  дух футболістів і у другій половині українці переламали хід гри  й перемогли.

Такого Львова як у серпні 1969 року я не бачив  ще ніколи. Маси народу сновигали містом, збивалися в групи, радісно співали, на парканах, на будинках, на асфальті красувалися гасла: „Карпати” –  чемпіон!”, „Слава Україні!”, „Героям  слава!” і т. д.

Влада ці написи намагалися затирати, але вони з’являлися знову. То був небувалий спалах патріотизму. І я тоді вперше побачив, що футбол – це та віддушина, через яку може проникати у серця любов до України. Бо в тій країні, у якій ми жили, можна було любити лише СРСР і столицю Москву.

Співання  патріотичних пісень на вулиці чи в  парку викликало б відразу  протидію міліції і всюдисущого  КГБ, але це не стосувалося стадіону. Стадіон ставав наче б країною  в країні, де порядкували свої закони і традиції. Тут співали пісні  і вигукували гасла, за які можна  було сісти до тюрми, зокрема пісні  українських партизанів. І де іще, окрім стадіону, можна було так  масово і так красиво відсвяткувати  у той час Великдень?

Пригадую  матч, який випав у 1978 р. на саму Великодню  неділю. Львівські уболівальники  йшли на стадіон у святковому вбранні, у вишиванках, несучи з собою у  плетених кошиках паску, ковбасу, шинку, крашанки, не забували й горілку  та пиво. За добру годину до початку  матчу вони усе це хазяйновито  порозкладали біля себе на лаві і почали навзаєм гостилися, братаючись та заряджаючись національним духом. Люди знайомі і  незнайомі обмінювалися закусками, наливали одне одному чарки, вгощали  тих, хто прийшов із порожніми  руками, а були то зазвичай вихідці  з-поза Галичини, які не мали родини в поблизьких селах і не мали змоги  забезпечити себе ковбасами та шинками.

А коли команди  вийшли на поле, стадіон враз загудів, як вулик, усі пожвавилися і, не перестаючи жувати і плямкати, замахали руками, даючи безцінні вказівки футболістам.

– Курва  мама засрана! Ти, матолку їден! Куди б'єш? Тебе шо – тато пальцем робив? Вперед! За Україну! – кричав якийсь жвавий дідусь.

Хтось подає  йому канапочку, але дідусь відволікається лише на хвилинку, бо не може залишити без нагляду стадіон, бо без нього  все пропаде, все западеться, і  вже з повним ротом волає:

– Пасуй  Міськови! Міськови давай, ти, хруню  зацофаний! Щоб тебе качка брикнула! Щоб тебе рідна жінка не пізнала, а сусідка не дала!

Його дружина  хапається за серце і йойокає:

– Йой! Не можу! Смерть моя! Та шоб з такої відстані не забити? Та я стара і то би поцілила! А бодай же він спух, як та нитка!

Інший дядько махає півметровим куснем ковбаси  і кричить до одного з провідних  футболістів:

– Габовда! Габовда! Та рухайсі троха! Рухайсі  ду хулєри! Ти шо – нині не їв? Йди  сюди, я тобі ковбаси дам!

– Ти куди б’єш? – кричав мій стрийко Зеньо. –  Куди б’єш, гівнюху! Ну ви подивіться на нього! Має дві ліві і йде на поле! Та тобі треба в колгоспі працювати  і хвости свиням крутити в правильному  напрямку! Як партія каже! А воно пре  на поле!.. О, о, а той шо робить? Скарай мене сила Божа! За шо я мушу такі муки терпіти? Де вони взяли того придурка? Воно ж сліпе! М’яч летить йому в  чоло, а він дивитьсі на трибуну! Та ти не на трибуну дивись, щоб тобі повилазило! Ти за м’ячем слідкуй! Ой, не можу! Налийте мені, налийте, бо мене шляк на місці трафляє!

А ось наші забивають гол! Крик, галас з усіх сторін, люди обіймаються, стрибають, разом  п'ють і закусують, запах вудженого  м’ясива і горілки витає у  повітрі та збудливо лоскоче ніздрі. Міліція у першому ряду дивилася на усе це крізь пальці, ковтаючи слинку.

Після цього  стадіон для мене перетворився на місце, де можна було не тільки безборонно вихлюпувати свої емоції, а ще й  вигукувати заборонені гасла. На одному з матчів, де „Карпати” грали  з ленінградським „Зенітом”, я почув  щось таке, що було просто неймовірним: „Бий москалів!” А хтось навіть затяг „Ще не вмерла!”

Найцікавіше, що ці гасла підтримували не тільки галичани, бо для львівських росіян приїжджі росіяни були теж москалями.

На початку 1980-тих років витворилася Львові традиція після кожного матчу  влаштовувати похід від стадіону до центру міста. Уболівальники, взявшись попід руки, крокували широкими шеренгами, попереду йшло кілька молодих заводіяк, які били в долоні і скандували різні гасла, а колона хором відгукувалася. В поліцейській країні, де ще з царських часів побутувала установка „больше  трьох нє сабіраться”, таке скупчення  народу виглядало на відкритий протест  режимові.