Публіцистика винничука

Юрій ВИННИЧУК. Публіцистика

Малоросійський мазохізм

Є дві нації  у світі, котрі всю історію  свого народу намагаються представити  тільки як історію народу гнаного, вічно  битого й упослідженого. Обидві ці нації  аж хизуються своєю непорочністю і розцяцькованою цнотою, своєю зразковою  добротою, ліричністю, а особливо –  своєю беззубістю, бо ж ніколи нікого не завойовували, не загарбували, а  завше тільки оборонялися. Обидві нації  схибнулися на своїй древності. Й  настільки сильно, що, завершивши суперечку  про національність Ісуса, Адама  і Єви, врешті вхопляться за динозаврів.

Тими двома  націями є жиди і українці. І  ті, й інші возвели мазохізм до якогось  державного рівня. Страждання, шморгання  носом, посипання голови попелом  і постійне скигління одних перед  Стіною Плачу, а інших перед Руїною – стало вже життєвою кармою і  одною з умов існування.

Лише жиди й українці кожну свою національну  трагедію вміють перетворити в карнавальне  свято, на якому можна відкрито, бажано перед телекамерами, вмитися слізьми.

Лише жидам  і українцям дав Господь пережити голокост. І для тих, і для інших  кожен, хто висловить сумнів у  великій кількості жертв, стане  віровідступником, національним зрадником  і платним агентом палестинців, москалів або комуністів.

Жиди добилися того, що на місці окремих концентраційних  таборів відкрилися музеї. І кожен, хто досі ховав у собі насолоду від споглядання сфотографованих  трупів, відрубаних голів, голих жінок  у черзі до газової камери, немовлят із розчавленими голівками, може врешті дістати свою порцію страху, огиди  і болю. Як того і вимагає душа кожного праведного мазохіста.

На жаль, концентраки, в яких катували українців, розташовані в мало доступних  місцях, але, гадаю, коли-небудь світлу голівоньку якогось депутата ще навідає  спасенна ідея відтворити сибірські  табори в масштабі один до одного на території суверенної, щоби і ми здобули свою Стіну Плачу. А для  більшої наочності, як і заведено в музеях під відкритим небом, охочим будуть видавати табірну форму, і кожен, залежно від особистих  нахилів, зможе побувати хоч політзеком, а хоч – його катом.

Недаремно Захер-Мазох  писав, що він чується русином. Ким  міг бути основоположник мазохізму? Тільки одним з нас. Бо тільки нам  подобається бути народом-мучеником, народом-страдником. Хто ще й досі чекає свого Мойсея? Ми, українці. Інші народи самі, інколи на осліп, а  таки виходили і виходять з пустелі. Але ми не підемо на осліп. Бо ми знаємо, що має прийти Мойсей і повести  нас за собою.

Якийсь цивілізованіший  народ міг би збирати кошти  на культурне відродження. Але нам  це не зрозуміле. Ми збираємо кошти  на пам’ятники. І що тих пам’ятників  більше, то краще. І дарма, коли замість  нового бовдура Леніна ставлять нічим  не ліпший бовдур Шевченка. Головне  – добилися свого. Місце кам’яних солдатів у касках, займають кам’яні  вояки в мазепинках. Одне, що їх ріднить, – це однаково тупий вигляд обличчя.

Тут ми жидів  обігнали. Особливо це нам вдалося  з національними кольорами. Синьо-жовті  барви прикрашають крамниці, вантажівки, стовпи, трансформаторні будки, брами, паркани, автобуси. За кількістю пісень, які слід виконувати і слухати  стоячи, ми обігнали всі цивілізовані народи світу. Десь там, на гнилому Заході героїчні пісні звучать лише у  свята. Але в нас, коли цьоця Стефа  вітає вуйка Міська з іменинами, то конче “Червоною калиною”. Вуйко Місько натомість поздоровить цьоцю тим, що вона “Ще не вмерла”.

“Їсте, п’єте, спите і – любите Вкраїну”, - писав  Панько Куліш. Якось у Винниках я  побачив похоронну процесію. Попереду несли хоругви і синьо-жовті  прапори. Одні люди були вбрані у вишиванки, інші – в однострої УПА. Помітивши  знайомого, я спитав, кого ховають. “Та  то такий один чоловік... Ти його не знаєш”, - відказав той. “Може він був  героєм?”, - поцікавився я, дивуючись  з кількості прапорів. “Так щоб  героєм, то нє, але щирим українцем  був”.

Золоті часи настали. Досить бути щирим українцем, і урочисті похорони забезпечено.

Якось в святковий  день я відвідав громадську вбиральню  на проспекті Свободи. Поки я займав своє місце попід стіною, лунала якась бадьора мелодія з кльозетового магнітофону. Та раптом вухо моє з  жахом вловило до болю знайомий вступ, і ось гехнула на всю потужність “Червона калина”. З переляку я  відчув спазми шлунку і дякував Богові, що не перебуваю в такий відповідальний момент у кабіні, бо довелося б зриватися  на ноги. Але ті, що там сиділи, вочевидь, не були такими щирими українцями, як той, хто влаштував сервіс у платній  вбиральні. То був, безперечно, патріот.

Тривале перебування  в неволі витворило у нас своєрідні  рабські інстинкти, і ми вже навчилися  зазнавати від підневільного  життя справжньої насолоди. І настільки  це в нашу кров увійшло, що й здобувши свободу, мислимо все одно, як нація  рабів.

Рабство Духа невиліковне.

Стою один серед німих волів-биків. На давнім ревищі великої пустині, серед яловичу, корів і бугаїв та їх різних телят, надії України.

Стою і  думаю:

 

Про що Господь  мені

Тут жити повелів 

Між стадом без’язиким,

Між тварями, що вік вікують свій у тьмі.

І пам’ятні вікам одним завзяттям диким?

 

Це теж  Панько Куліш.

Він має рацію, що всі оті романтичні достойності, якими ми так пишаємося, характеризують нас радше не як народ, а якийсь хореографічний ансамбль пісні і  танцю. А всі наші історики виписували історію народу беззубого, безвольного, народу-невільника, що навічно прикутий до галери своєї недолі, народу-невдахи  і бідака, якого усі б’ють, шарпають і принижують.

Уся наша історія  писана так, щоби як найбільше висвітлити всі наші муки й приниження. Писана ж бо вона з позиції раба, а  не героя.

Не диво, що роблять ось які висновки: “Украина за свою историю практически не имела  государственности. Было два периода, когда она пыталась создать свое государство с 1648 по 1654 года и после  Октябрьской революции. Обе попытки  были задушены. Имея две предпосылки  для самостоятельного существования  в ряду европейских стран, Украина  была провинцией российской, а потом  – советской империи. Недаром  говорять “на Украине”, но никогда  не скажут: “на России”, “на Франции”... (“Век XX и мир”, № 12, 1991).

Найцікавіше, що такої думки дотримується й  чимало українців. Дехто з них  ще добачає існування держави  в часи Київської та Галицької  Русі, але далі вже – все, суцільна неволя.

Той факт, що Україна об’єдналася з Литвою, чомусь трактується як литовське  панування. Але де, в яких війнах завойовувала нас Литва? І чому, завоювавши, наставила державною мовою українську?

Аж у 70-х  роках XVIII ст. почався “процес упровадження на українських землях імперських структур влади... але остаточної форми він  набув лише в 1830-х” (О. Субтельний, “Історія України”, 1992 р.). "А до тих пір  міста України користувалися  самоврядуванням за законами Магдебурзького права. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус, що передбачався цим правом” (там же).

Що ж бо це, як не ознаки державності? Чому ми твердимо, що не було в нас державності після  Хмельниччини? То правда, що Україна  була колонією. Але водночас – державою. Так само, як існували у вигляді  держав безліч колоній на всіх континентах. Нехай був національний та культурний гніт, але, по при все, Україна жила за своїми законами, мала своє власне судочинство, військовий устрій; усе те, що чинить державу державою.

Чому ж  у нас, проте, існує комплекс народу бездержавного?

Хто там в  нас у середні віки владарював? Самі князі. Стривайте, але це теж  брехня. Бо ж Володимир Великий  був базилевсом, імператором. А в  Галичині було кілька королів. Однак  всюди уперто пишуть “князь Володимир”, “князь Данило”.

Українську  націю рухали дві сили: одна складалася з державників, інша – з анархістів. Українська анархія бере свої витоки з сивої давнини, коли підвалини  нашої держави стали підточувати  половці – мешканці Дикого поля, предки запорізьких козаків.

Половці не були тюрками, бо ж усі мандрівники  описують їх саме як європейців: світле волосся, блакитні очі. Половчанки славилися  вродою, і їх охоче брали за жінок  князі та бояри. Вояки половецькі носили вуса підковою і вистригали оселедці. У “Слові о полку Ігоревім”  згадано малиновий прапор і улюблену половецьку оборону – табір з  возів. Програвши бій, вони відступають  точно як з-під Берестечка: скидають одежу, мостять гаті й так долають  болото. Половці, як і козаки, нездалі  фехтувальники, але неперевершені  стрільці.

А цей подиву гідний сентимент нашого народу до залишків половецької старовини! Хто  б іще оспівував у піснях ворожі могили? Згадаймо Савур-могилу або половецьку легенду про євшан-зілля, яка стала  нашою національною.

Марко Поло мав поводиря – половця Петра, і в описі його марно шукати тюркські риси.

Недарма козаки у своїх посланнях Катерині II наголошували, що живуть на цих землях тисячу літ. Себто, ще десь від VII – VIII віку.

Після того як Литва, Україна і Білорусь об’єдналися  з Польщею, ми й тоді не втратили своєї державності. Полонізація  захопила лише верхівку нації, причому  факт окатоличення шляхти не свідчив, що вона зрадила свій народ і перестала  чутися українською. Це ж все таки була українська шляхта, і саме українські магнати були найбагатшими і найшановнішими, бо ж мали велетенські земельні угіддя. Польський король їх так і називав  – “короликами”.

Нам стільки  часу втокмачували в голову про польських  завойовників, і ніхто не завдавав собі праці придивитися до них  ближче. Проте, виявляється, усі ці Потоцькі, Чарторийські, Чернецькі, Вишневецькі, Конецьпольські – расові українці з діда-прадіда.

Від кого ж  визволяв нас Хмельницький своєю  визвольною війною?

І з того і з тамтого боку були у війську  українці – як селяни так і шляхта. Чи це не скидалося більше на громадянську війну?

Зворушує  на перших порах дивна дружба між  польським королем і Хмельницьким, якого той під’юджував: “Всип  тим крулєв’ятам”. Король, виявляється, був глибоко зацікавлений в перемозі Хмельницького, бо українські магнати  уже створили державу в державі, й поволі йшло до того, що Україна  могла перетворитися на окреме королівство. А на короля пасував той самий, кого у нас називають катом  України, - Ярема Вишневецький.

Уявляю собі обурення пересічного українця: та ж він вішав, розпинав, на кіл садив!

А що – й  справді розпинав, вішав і на кіл  садив. А як ви гадаєте, чи встояв би Рим, якби там не вішали і не розпинали? Де, в якій державі не карали на горло  ребеліянтів? Який ще володар з повсталими панькався? Ось де Франція – що за галантна країна! А як з’явилася  схизма тамплієрів, весь той співучий Прованс мечем і вогнем знищено.

Ми дивимося фільм про Спартака і співчуваємо  повсталим рабам. Та чи задумуємося  над тим, що було б із Римом, і з  його багатющою культурою, якби Спартак  переміг? Страшно й уявити. А саме те й сталося в нас. Повстале козацтво й селяни навіки запропастили державу, котра вже набиралася сил для  самостійного існування.

Сучасники описують, як польський король відвідав Львів  у 1646 р. Повертаючись до Варшави, він  заїхав до Яреми Вишневецького в  Білий Камінь. Те, що король там побачив, затьмарило усі гостини, які він  мав на своєму віку. Французьке посольство, яке супроводжувало короля, не вірило своїм очам, що таке багатство має  звичайний магнат. Кілька покоївок королеви попросили їх звільнити  зі служби, щоб зостатися при дворі  Яреми. А коли на честь від’їзду короля гримнули гармати і п’ять  тисяч виборового війська вишикувалося вздовж шляху, король відчув себе жебраком. Адже королю всієї Речі Посполитої сейм обмежив кількість гвардійців до 600 осіб.

Може, саме тоді і закралася в королівське  серце заздрість до цього новоспеченого  королика.

Та вернімося  до згаданих паль, на які садили повстанців. Справді, - це смерть жорстока. Але слід її оцінювати через призму тодішньої  епохи. У XVII ст. за тими законами, які  панували в Речі Посполитій, був  чинний цілий список покарань за різні  злочини – ламання кісток дрючком, закопування в землю, здирання паса зі спини, розпорювання живота, чвертування  і, врешті, садіння на палю. Так от, напад на дорозі, розбишацтво якраз  і каралися тим, що винуватців саджали  на палю, чвертували живцем або вішали за ребра на гак. Таким чином, Ярема  діяв згідно з тодішнім правом і  карав повстанців саме як розбишак.

У тих історичних романах, які нам підсувають цнотливі українські письменники, козацтво і  повсталі народні маси зображені  зовсім як рідні брати мушкетерів Дюма: вони і ввічливі, і шляхетні, і чужого не беруть, і тільки винних карають, а коли доводиться шаблю  добувати, то роблять це тільки на славу  України.

Тим часом, щоб  збагнути, де істина, мусимо зазирнути  в історичні джерела. І то не тільки наші.

Визвольна війна  Богдана Хмельницького зруйнувала Україну. Перед нею козаки з поляками успішно воювали москалів і татар, били турків. Так зване польське панування на Україні хоч і  було для посполитого люду обтяжливим, але вся Європа відробляла тоді панщину, нікому не жилося легше.