Публіцистика винничука

Жорстокість шляхти, котра придушувала повстання, була відповіддю на таку саму жорстокість  козацтва і селян.

В історії  козацтва Леона Кальтенберга є розділ, присвячений козакам. Так, як він, про  козаків в нас ніхто не посмів розмірковувати. А дарма. Між корсарами  і козаками дуже багато спільного. Всі  ті цноти, які ми приписуємо козакам, ба навіть існування козацької республіки, мали й корсари: і тверезими в  походи йшли, і бранців визволяли... А як з походу верталися, то пропивали  в тавернах і шинках усе, що здобули. І до жінок у них ставлення  таке було. І до релігії. І годі перелічити все, що єднає. Але на одному таки зупинимось.

Коли пірати захоплювали якесь місто, то, пограбувавши його, зганяли вціліле населення  й допитували людей, де сховані скарби. “Одних просто мучили й били, - описує сучасник, - іншим влаштовували тортури  святого Андрія, заганяючи запалені гноти між пальці рук і ніг; третім зав’язували мотузку круг шиї так, що очі лізли на лоба і  ставали мов курячі яйця. Розпорювали  животи жінкам, попередньо збезчестивши, а дітям голови розбивали, дідам  бороди палили...”

Ну, та годі. Все це вам відомо.

Але коли зазирнемо  в літопис Величка, то дізнаємося цікавіші речі. Коли полковник Ганжа  обступив місто Нестервар на Поділлі, то поляки відкупилися тим, що видали йому всіх жидів з майном. А жидів  там було кілька тисяч, бо збіглися вони до замку з багатьох міст. “Ганжа взяв від нестерварівської шляхти викуп, а жидів, яких вигнано з замку  і які завзято боронилися, всіх вирубав”. А там були не тільки чоловіки, а й жінки з дітьми.

Або ось ще один опис: “Козаки під той час  увірвалися в замок і, кого напали, рубили й забивали, не минаючи в  тому забійстві ні матерів, ні малих  дітей, ні панянок, - усіх загалом, хто  тільки втрапив до рук”.

І це пише не ворожий автор, а сам-таки Самійло  Величко.

“Де тільки не попадалася їм шляхта, слуги замкові, жиди, урядники – всіх забивано, не шкодуючи дівчат і дітей; маєтки грабовано, костели палено, ксьондзів забивано, замки, двори шляхетські, будинки  жидівські нищено... І так ото  на Україні не лишилося жодного жида, а шляхтянки стали жінками  козацькими”.

Ще раз  нагадаю, що вся та шляхта була наша від крові й кості. А її вирізано в пень. Цвіт нації.

А ось що пише тогочасний жидівський хроніст  Натан Ганновер, якого в нас  не люблять цитувати: “Ті, хто не зумів утекти, загинули в жахливих муках. З одних здерто шкіру, а  тіло кинуто на жир собакам, іншим обтято руки і ноги, а тулуб полишено на дорозі, через тії тіла проїжджали вози і топтали їх коні. Інших, стікаючих кров’ю від ран, лишали бабратися у власній крові, аж поки не покидала їх душа, а ще інших живцем закопували. Дітей різали на животах у їхніх матерів, багато дітей посічено на кусні, мов рибу. Вагітним жінкам животи розпорювали і саджали туди живих котів, зашиваючи їх в животі. Після цього обтинали їм руки, щоби не могли вийняти того кота. І вішали немовлят на персах у матерів або набивали на рожен і, так запікши на вогні, приносили матерям, аби їли те м’ясо... І не було в світі таких мук, яких би козаки не застосували... Жінок і дітей гвалтували на очах батьків і чоловіків... І така сама доля чекала всюди не тільки на жидів, але й на поляків”.

Ну, нехай  поляки потім тим самим віддячили. З ними все зрозуміло. А за що ж  така мука жидам? Вони що – мордували  нас, безчестили, чи якось інакше мучили? Ні, тільки й усього, що торгували  й орендували корчми і церкви. За ту оренду церков, коли жиди не давали ключів у церкви, вимагаючи додаткової платні від парафіян, розплата мусила бути. Але ж, на Бога, не така!

Є ще багацько свідчень самої української шляхти про звірства козацькі над цивільним  населенням, а тому підозрювати наклепи  даремно. Дуже цікаві записи залишив  православний шляхтич Яким Єрлич. Він  називав повстанців “розбишаками, негідними псами, гіршими за яких не має під сонцем”. Захопивши  Олесько, вони “помордували панянок, слуг і жидів”.

Крім того, “вступивши до маєтків, козаки старших  пань і панночок гвалтували, а потім  жорстоко мордували”.

Якщо ви запідозрите  Єрлича, хоч він і православний українець, у зрадництві, то помилитесь. Усю війну Єрлич змушений був  спасатися в Печерській Лаврі  разом з іншими православними  шляхтичами. Чи переховували б монахи негідників?

А ось цитати з “Історії Русів”: Захоплено Бар, “вчинено у місті і замку жахливу  різанину, особливо над жидами та їх родинами, з яких не зосталося жодного  в живих, і викинуто з міста, і  зарито в одному бараку мерців їхніх  близько 15000”.

Чинили й  козаки відверті блюзнірства, розбивали  шляхетські саркофаги і грабували  коштовності, розкидаючи кості покійників. Саме так вчинили вони з останками  брацлавського воєводи Лукаша Жолкевського, виламавши перстень разом із пальцем. І випадків таких було стільки, що зайве дивуватися долі тлінних останків самого Хмельницького.

Під час облоги Збаража голод змусив людей, що збіглися в місто зі всіх околиць, здатися  на милість козацьку. 4000 чоловіків, жінок і дітей покинули мури фортеці. Й козаки байдуже спостерігали, як цих нещасних ураз оточили татари, хутенько відібрали здоровіших у  ясир, а решту на очах поневолених  збаражців порубали – дітей найбільше.

Це тільки в романах козацтво сльози проливає, бачачи, як татари за свою допомогу беруть плату ясиром. А в житті все  було значно гидкіше. Козаки і посполиті  – це два різні стани, які ніколи не відзначалися взаємною симпатією.

Коли Хмельницький наказав стратити польського посланця, то вчинив це як варвар, а не як європеєць. “Те, що Ваша мосць мого посланця стратити повелів, це є зовсім не лицарський, а тиранський чин, а всім, що під  Сонцем, народам огидний”, - писав  йому Ярема.

Звернімося  знову до О. Субтельного. Війська  Б. Хмельницького стоять в Галичині, йде підготовка до облоги Замостя. І  тут надійшла новина, що королем  обрано Яна Казимира – людину, яку  волів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир’я.

Для істориків  завжди було загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити  Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину.

Таке враження, що Хмельницький воював лише з кількома українськими магнатами, і то особливо завзято з Яремою Вишневецьким. А  Ярема, що цікаво, робив ставку на іншого претендента на польську корону, і, звичайно, Ян Казимир не забув йому цього. Компенсуючи українським  магнатам втрату їхніх земель в Україні, він обминув Ярему. І хоча князь  виявив себе блискучим полководцем, король йому не довірив армії.

У своїй антипатії  до князя польський король і козацький  гетьман були одностайними.

У визвольних змаганнях Хмельницького перемогу отримали плебеї, а не патриції. А  які наслідки плебейських революцій, знаємо вже на прикладі Французької  та Жовтневої.

Республікансько-плебейська Спарта не дала людству жодного філософа чи письменника. Втративши національну  аристократію, українська нація втратила й умови розвою повноцінної культури. В Російській імперії національний гніт у таких виразних документах, як Валуєвський чи Емський укази, все ж залишив місце для  маневрів. Якби була українська буржуазія, то вона легко б могла підкупити  російську бюрократію і відновити  функціонування культурного організму. Саме так чинили жиди, фіни, грузини, вірмени. Навіть уже після 1905 року, коли українське слово здобуло свободу, українці за кількістю виданих книг поступалися навіть перед татарами.

Я вже не кажу про те, що якби Хмельницький взагалі  не розривав з Польщею, то Запорізька Січ ніколи б зруйнованою не була. Польща для цього не мала сили.

Досить нагадати, що в часи Хмельницького українців  було вдвічі більше, ніж поляків, і  трохи більше ніж росіян. Ця одна з найчисленніших в Європі націй  цілком була здатна заснувати свою власну імперію.

Без аристократії культурне відродження в Україні  у XIX столітті було б неможливе. Якби не всі ті надійно забуті Пурпури, Симиренки, Терещенки, Яхненки, Рєпніни, Лизогуби, то не з’явилася б книжкою  ані “Енеїда”, ані “Кобзар”, ані  “Київська старовина”, ані багато інших видань. А якби усіх тих  поміщиків припадало на душу населення  стільки хоча б, як у Грузії, то жодні  валуєви не в стані були б стримати бурхливий розвиток культури.

“Всі ті панські резиденції, – як пише Омелян Пріцак, –...як-от: Обухівка – Капністів, Кибинці – Трощанських, Яготин –  Рєпніних, Сокиринці – Галаганів, Седнів – Лизогубів, Качанівка –  Тарнавських, пізніше, у 40-х роках XIX ст., даватимуть можливість творчого виступу  й забезпечать інтелігентну аудиторію  Шевченкові і появу нової генерації  українських митців” (“Київська  старовина”, №4, 1993 р.).

З такими думками  тяжко змиритися пересічному  українцеві. Адже кожному з нас  із дитинства втокмачували про панський гніт, підсовували сльотливі оповідання Марка Вовчка про кріпаччину, хоча та кріпаччина в порівнянні з колгоспами відрізняється так само, як наше життя від життя на Багамах. Гніт був значний, але голодною смертю не вмирали і обдертими не ходили. “Панщина не була однакова: на Лівобережній Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де була нестача кріпаків, панщина була менша: не більше як два дні на тиждень” (Н. Полянська-Василенко, “Історія України”, т.2., стор.300).

Але це так  виглядала панщина лише в найтяжчий  свій період з кінця XVІІІ ст. до 1841 року. Бо до того селяни працювали на пана два, а то й один день на тиждень. А з 1841 по 1861 постійно відбувалися  різні реформи, які то полегшували (до 3 днів для чоловіка і 1 дня для  жінки) працю на пана, то повертали  до попереднього стану. Все це стосується лише російського кріпацтва, бо за Польщі були умови деколи просто смішні: 13-14 днів на рік!

Як пише Н. Полянська-Василенко, “спочатку Хмельницький не дбав про селян: у договорах  під Зборовом та Білою Церквою  він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися  до своїх маєтків” Згадав про них  лише згодом, коли порвав із Польщею  на користь Московії. Однак навіть Хмельницький ніколи не скасовував панщини. Повернувши маєтки вірній йому шляхті, гетьман закріпив за нею “маєтності зі селянами з їх “звиклим послушенством”.

Козацька  старшина – наша! щиро українська! –  дістала такі привілеї, яких не мала так звана “польська” шляхта. Навіть сам Мазепа у 1701 році видав універсал  про дводенну панщину. Крім того, селяни “мусіли давати землевласнику частину  своєї худоби, птиці, мед, гриби, ягоди, прядиво, платити податки державі  та виконувати різні повинності, від  яких старшина та монастирі були звільнені... Використовуючи тяжкі умови, старшина скуповувала селянські грунти, забирала їх за борги або захоплювала силою... Погіршення становища селян в  кінці XVII ст. викликало з боку запорозьких  козаків негативне ставлення  до Гетьманщини, особливо до політики Мазепи. Кошовий Гусак писав до Мазепи: “За ляхів були великі утиски військовим вольностям, тому Богдан Хмельницький підняв війну проти них, щоб від  підданства висвободитись... А тепер  бачимо, що бідним людям гірше, ніж  було за ляхів...” 1706 року Мазепа наказував  старшині Полтавського полку затримувати  селян, які покидали старшинські  володіння, відбирати їхнє майно, арештувати їх, а тих, хто переселився без  дозволу землевласників, завертати  силоміць на старі місця...” (там  же, т.2, стор.175-176).

Як бачимо була не тільки польська та російська  кріпаччина, але й своя – рідна. І проти неї також спалахували  селянські бунти.

Виходить, що визволивши народ від шляхетської  неволі, Хмельницький загнав цей самий  народ у ще гіршу неволю. І якби на цьому усі наші нещастя завершилися  – півбіди. А то ж, показавши свою любов до посполитого люду, старшина вже не могла на той люд опертися. Саме й тому програв Мазепа, що на його бік стала тільки частина  козаків, а селяни, вислухавши в церкві анафему “Івашкє-ізмєнніку”, брали  в руки ціпи і з ентузіазмом  молотили шведа. Москва взяла нас  голими руками.

Я не хочу жодною мірою осудити гетьманську кріпаччину. Хочу лише показати, що вона виявилася  ще тяжчою, аніж шляхетська, проти якої виступило селянство України  за часів Хмельниччини. Але, виходить, кров проливалася намарно. Кого ж  тоді і від кого визволяв Хмельницький?

Серед тих, хто  прочитав мої розмірковування, обов’язково  знайдеться хтось, хто звинуватить  мене в очорнюванні козацтва. Тому пояснюю, як той казав, для дубів.

Не йдеться  мені про знеславлення козацтва. Хочу лише показати, що воно від самого початку  було анархічне, і творення держави  ніколи в його намірах не стояло. Хтось один – чи Виговський, чи Дорошенко, а чи Мазепа – міг пробувати створити державу, але що з того виходило, добре знаємо.

Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну  від московської та польської  влади і об’єднати її. А щоб  досягнути ту мету, вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв визнати Україну від Перемишля  до Севська, - пише Н. Полонська-Василенко. У 1666 році Дорошенко розгромив поляків  біля Брацлава, а 1667 року обложив польську армію в Галичині біля Підгайців. Ще один удар – і Польща знову  опинилася б на колінах. Але... на заваді став той, кого ми називаємо  мужнім і славним лицарем, кого ми славословимо й оспівуємо в народних піснях – анархіст Іван Сірко. “Запорожці під проводом кошового отамана Сірка  напали на Перекоп, і татари, Дорошенкові  союзники, уклали з поляками сепаратний мир. Дорошенко змушений був визнати  підданство Польщі.”

Ну, чи не вартує після цього Іван Сірко, щоби його посадити на палю?

А зазирніть  у книги про козацтво – і  знайдете ще одного “героя” – Мартина  Пушкаря, який вчинив заколот проти  Виговського. Знову маємо конфлікт анархіста та державника. І так  упродовж усієї історії нашого народу: один будує, а другий руйнує.

Оскільки  історія наша, як вже мовилося, писана рабами, а весь фольклор творений, як прийнято казати, простим народом, то й нічого дивуватися, що всі акценти  в історії розставлені таким  чином, що герої-державники забуті, а  анархісти в пошані. Хто б там  пам’ятав про Дорошенка, якби не застільне  “Гей, на горі”. Пам’ятають Сірка –  славного попередника Нестора Махна.