Мовні засоби вираження іронії в кінокритичних текстах

Функції іронії в розмовному мовленні зумовлені комунікативними  потребами мовців у взаєморозумінні, стійкому емоційному контакті, самовираженні, економії мовних засобів та ін. У  художньому мовленні іронія виконує ряд специфічних функцій: характерологічну, композиційну, художню і стилетворчу.

У зв’язку зі складністю іронії як об’єкта дослідження та різноманітністю її проявів, функцій  та сфер використання, існує проблема вироблення єдиного критерію при її класифікації, чим пояснюється велика кількість типологій іронії. Для дослідження мовностилістичних проявів іронії на різних мовних рівнях найдоцільнішим є застосування поділу іронії залежно від контексту, котрий необхідний для її адекватного декодування, на ситуативну та асоціативну, які виконують у художньому тексті специфічні функції.

У другому розділі – „Мовностилістичні засоби вираження ситуативної іронії в сучасній українській малій прозі” – розглядаються засоби і прийоми творення ситуативної іронії: 1) лексико-стилістичні (слова з інгерентною іронічною конотацією, іронічно маркована лексика); 1) логіко-смислові (антифразис, іронічні епітети, іронічні порівняння, іронічні метафори і перифрази, гра слів); 3) синтактико-стилістичні (риторичні питання, парцеляція, вставні і вставлені конструкції, синтаксичні конвергенції).

Серед лексико-стилістичних прийомів у текстах українських  письменників малих жанрових форм зустрічаються  традиційні – вживання лексем, які  мають узуальну (інгерентну) іронічну конотацію (добродій, розумака, публіка, артист, мадам, мудрагель): Одного разу Дарці потрапила на очі стаття якогось американського гендерного мудрагеля, де ледве не за аксіому стверджувалося, буцімто хлопчики більше “competitive”, а дівчатка, навпаки, більше “cooperative”. (О. Забужко. Дівчатка). Продуктивнішим є прийом використання стилістично маркованої лексики, бо він дає змогу авторові створювати оказіональні зіткнення лексем, які завдяки ефекту невиправданого сподівання, порушенню власної норми тексту продукують яскравий стилістичний ефект. Серед таких лексем у сучасній українській малій прозі активно функціонують медичні, юридичні та дипломатичні терміни, старослов’янізми й архаїзми: Мозок поета Х. повністю був окупований безпрецедентним фактом вилучення зі школи його найкращого вірша. Через те він ніяк не міг згадати слова, якими зазвичай розпочинав уже із сотню разів свої зустрічі із школярами. Погляд безтямно метляв по приміщенні, а сам мистець скидався на хворого папуґу (А. Малащук. Ботокуди). Потрапляючи в невідповідний, „чужий” їм контекст, ці стилістеми передають іронічне ставлення автора до зображуваного.

Сучасна українська мала проза характеризується активним залученням жаргонної та просторічної лексики  для створення іронічного ефекту (бабки, базарити, бомжатник, повільняк, генделик, дембель, зелені): ...врешті, зайти до музею і покрутитися біля бутафорської тачанки,  слухаючи ідеологічно витриману пургу про встановлення радянської влади й сільськогосподарські успіхи регіону за часів незалежності (С. Жадан. Anarchy in the UKR). Серед жаргонізмів значний прошарок складають лексеми на позначення іронічної характеристики особи (амбал, алкаш, алканавт, вар’ят, гевал) та слова іншомовного походження (фейс, геппі-енд, аміго, екстезі, о’кей).

Серед логіко-смислових прийомів створення іронічного смислу в сучасній українській малій прозі функціонують антифразис, іронічні епітети, іронічні порівняння, іронічні метафори, іронічні перифрази, гра слів. Виявлено, що в текстах сучасних українських письменників іронія при антифразисі може інтенсифікуватися за допомогою таких засобів: 1) ступенів порівняння прикметників: Десь там далі, за якихось сто-двісті грамів, тьху ти – кроків, вони знайдуть місток, ступлять на його слизьку дорогу і зникнуть зовсім, твої найвірніші друзі, що вже забули про твоє існування, як і ти забудеш про їхнє... (О. Криштопа. А я яй!); 2) зменшувально-пестливих суфіксів: Бог свідок, я завжди згодна йому підіграти [...] зобразити з себе, приміром, геть непрактичну розтелепу, якій усе валиться з рук, яка нездатна навіть на стіл до ладу накрити й перед приходом гостей раденько обертається мужеві-всевмійкові на дрібного попихача, на принеси те, подай се, чудова композиція (О. Забужко. Інструктор із тенісу); 3) часток дуже, тільки, особливо, надто, вельми, суто: Та коли начальству ту історію оповіли, вдарив над розумною німецькою головою великий грім. Ревізії, інспекції, санепід, пожежники – ну, ти знаєш, методи суто демократичні (В. Гужва. Лакейський вальс, або Подорож конформіста); 4) інтонаційним виділенням: – Відставити! – невдоволено прохарчав сержант. – Почнемо тренаж. // Це „веселе” оголошення було зустрінуте гробовою мовчанкою (О. Сушко. Два роки).

Тропеїчна сутність епітета  – вносити суб’єктивно-оцінний  компонент у значення денотата – робить його продуктивним засобом реалізації іронічного смислу: Ми все чудово розуміли. Нам на зміну йде нова, підстрижена генерація тих, хто вміє сяк-так бренькати на гітарі, а може, й краще від нас (В. Тарнавський. Дерево життя). У сполученнях з іронічним епітетом у сучасних художніх текстах малих жанрових форм уживаються денотати певної семантики. Найчисельнішу групу становлять іменники на позначення особи та різних її характерологічних ознак, яким ужитий при них епітет надає іронічну характеристику. Серед таких лексем функціонують іменники, які позначають особу за професією чи родом занять, особу за ідеологічними переконаннями, особу за соціальним статусом. Іронічна характеристика особи може даватися опосередковано – через іронічне означення її поведінкових характеристик та іронічне означення частин тіла людини.

У сучасній українській  малій прозі функціонують іронічні порівняння трьох типів: 1) коли об’єкту  порівняння приписуються невластиві йому якості шляхом порівняння з іншим  об’єктом, у якому ці якості відсутні: - Що зле – вірю. А зустрічати однаково прийдеться, - Ця проявляла м’яку, наче хокейна шайба, невблаганність (В. Слапчук. Кенгуру завбільшки з цвіркуна); 2) унаслідок реалізації суперечності між реальними якостями денотата і його авторською характеристикою, коли вибраний для порівняння об’єкт містить негативні для автора конотації: - Історія чоловіцького митарства, наче здоєна коза, лежить на липкому настилі. І сняться їй херувими... (А. Малащук. Атентат на Герострата, або Рецензія на ненаписаний роман); 3) при несподіваних авторських асоціаціях, коли порівнюються об’єкти віддалених предметно-смислових сфер: У період зламу стало ясно, що велика, як вареник, душа рафінованих українців, тяжко не входить у вишиті хрестиком береги самостійності (І. Павлюк. Мова молекул). Саме порівняння третього типу найактивніше використовуються при індивідуально-авторському слововживанні.

Серед іронічних метафор, які функціонують у сучасній українській  малій прозі, виділяємо дві групи:  антифразисні й оказіональні. Найпродуктивнішими в створенні іронічного смислу є такі групи оказіональних метафор: 1) антропоморфна метафора, у якій перенесення ознак здійснюється за моделлю „людина – людина” (монстр літературної критики, геній половинчастості, принагідні вболівальники літератури, лицар розуму); 2) антропоморфна метафора, у якій перенесення ознак здійснюється за моделлю „людина – нежива істота” (навідалась думка, гвалтувати мізки, капіталізм оминув своєю вгодованою тушею); 3) зоометафора (священні корови, кільки у томаті, комфортно-кав’ярне гніздовище); 4) метафори, які характеризують діяльність людини, пов’язану з творчістю (пекти романи, стругати віршики, фабрика метафор); 5) метафори на основі термінів (симфонія смердючості, ментальна травма особистості, протез совісті). У сучасній українській малій прозі продуктивним засобом створення іронічного смислу є матеріалізовані метафори (перечепившись за спущені струни душі, поет гепнув на коліно).

Здійснене дослідження  дає підстави виділити найпродуктивніші тематичні групи іронічних перифразів, які вживаються для передачі іронічного смислу в сучасній українській малій прозі. Серед них найчисельнішою є група перифразів на позначення реалій радянської доби (назви Радянського Союзу; позначення вождів радянської доби; загальновідомі, знакові реалії радянської доби). Менш продуктивними у реалізації іронії є перифрази на позначення негативних реалій періоду незалежності та перифрази, які дають емоційно-експресивну іронічну характеристику особі.

Гра слів також є продуктивним засобом реалізації іронічного смислу. Сучасні українські письменники використовують стилістичні можливості омонімії (...де вони були раніше, ким були й ким хочуть стати? Їх називають „круті”, але вони й рідкі, так називав їх у думці Кузьма відповідно до своєї професії (Ю. Мушкетик. Гегемон)), полісемії (Я сама тужу. Але не за радянською владою. Бо чого за нею тужити, коли вся та влада і нині при владі (Г. Тарасюк. Мій третій і останній шлюб)) та паронімії (Але тут, щоб усе було зрозуміло, автор цього опису чи опусу мусить дещо роз’яснити (В. Шевчук. Двері навстіж)). Авторське використання паронімів є однією з характерних ознак індивідуального стилю письменника.

У сучасній українській  малій прозі для створення  іронічного ефекту використовуються такі синтаксичні конструкції, які мають потенційну здатність підсилювати емоційно-експресивне вираження думки. Ці синтаксичні конструкції, зазвичай, служать для виділення, інтенсифікації іронічного смислу, вираженого за допомогою інших прийомів. У результаті проведеного дослідження було виділено синтаксичні моделі, які є найчастотнішими у реалізації іронії в сучасній українській малій прозі. Риторичне питання реалізується у межах трьох типів: 1) риторичне питання є засобом виділення іронії, вираженої логіко-смисловим прийомом: – Що трапилося? [...] // - Нічого особливого.  Анна захотіла, щоб я відповіла на питання, відповідь на яке шукаю уже не один десяток років. // - І як? Ти відповіла? //  - Яне, хіба я схожа на того, кого раптово осяяло прозріння? (Л. Демська. Квіти святого Яна); 2) риторичне питання містить абсурдне твердження чи гіпотезу: У вас, Петре Сталеновичу, просте завдання. Дуже просте: фотографувати людей на вулицях міста. А не вулиці без людей. Ви натякаєте на наслідки ядерної війни, коли вулиці порожніють? Чи на якусь епідемію, що косить народ просто на тротуарах? Навіть у випадку катастрофи на вулицях лежатимуть трупи людей, тру-пи!  Порожніми наші вулиці не бу-ва-ють! (А. Кокотюха. Француз Кирило); 3) риторичне питання будується на запереченні і виражає додаткові смислові відтінки (сумнів, впевненість, передбачення): А ти – одинак. Зачепила? Вкусила їх? Маєш відповідь. Тепер побачиш, хто тебе захистить, підтримає. Це – тест, дорогенька (Н. Поклад. Марґінес).

Продуктивними в реалізації іронічного смислу є парцельовані конструкції. Чинником, який зумовлює виникнення суб’єктивно-оцінної іронічної модальності, є емоційно-експресивне та інтонаційне виділення парцельованої частини. У сучасній українській малій прозі для вираження іронії використовуються конструкції різної граматичної структури: від окремих слів і словосполучень до простих речень і підрядних парцелятів. У сучасних текстах малих жанрових форм ефективним засобом реалізації іронічного смислу є ланцюжки парцелятів: Зоотехнік, такий же молоденький та ще й як слід необучений, невдовзі й заяву подав. За власним бажанням. Бо не знав уже, під яку статтю кабанчиків списувати. А то й молочних бичків. Не кажучи вже про гусей та курей. Що їх лисиці тягали десятками  (А. Дімаров. Ригорович).

Традиційним засобом  вираження іронії є вставні та вставлені конструкції. Проведене дослідження свідчить про те, що різниця в передачі ними іронічного смислу зумовлена різницею їхнього модального статусу: функція вставлених конструкцій – подавати додаткове до основного повідомлення, а вставні є засобом вираження суб’єктивно-оцінної авторської модальності. Для вираження іронії такі синтаксичні конструкції мають допоміжний характер: вони підсилюють уже наявну у висловлюванні іронію, а не створюють її: Один тепер уже невідомий поет (із тих, що з’являються, як бульки на збуреній ними ж воді, й так же безслідно зникають), прагнучи потрапити до скандальної хроніки нашої літературної газети, на котрійсь із численних спілчанських дискусій вискочив з ногами на фортепіано й почав закидати на люстру заготовлену з дому мотузку із зашморгом... (О. Стусенко. Дурненький). Характерною ознакою вставних та вставлених конструкцій у сучасній українській малій прозі є те, що вони рідко функціонують ізольовано від інших засобів експресивного синтаксису, а творять іронічну експресію разом з парцельованими конструкціями або синтаксичними конвергенціями.

Синтаксичні конвергенції, які слугують для передачі ситуативної  іронії в сучасних прозових текстах  малих жанрових форм, поділяються  на два типи: 1) структурні конвергенції, у яких іронічний ефект виникає завдяки ефекту складання, нарощування експресії: Слово про Гонорія мав один із надихачів місцевого зрушення. З гарячковим палом мовилося про неоціненний внесок призвідця церемонії в розвій культури рідного краю, про оспівування ним мозолів на руках, синців на щелепах і ґуль на лобі простолюдина; про возвеличення автором найяскравіших рис натури своїх одноплемінників: волячу працездатність і вірлячу свободолюбність, соловейкову пісенність і собачу вірність, а ще – про терплячість, витривалість, мужність, гостинність, любов до худоби, милосердя, щиросердя, чуйність, одвертість, довірливість, а також – про любомудріє, мудроправіє, правомисліє, мислеволіє, волетвердіє, твердосвятіє...  (А. Малащук. Ботокуди); 2) структурно-семантичні, у яких іронія виникає через семантичну віддаленість синтаксично однорідних членів: Головне – він був зятем совєтського генерала, єдиним спадкоємцем легендарного червоного комдива (командарма?), заволодівши по його смерті не лише дочкою, квартирою, шаблею і папахою, але й „крайслером імперіалом”, цим танком, цим будинком на колесах, цим пересувним містечком розваг, цим вічним двигуном (перперте мобіле, сказав би Неборак), цим бронтозавром автострад, цим храмом Великої Американської мрії... (Ю. Андрухович. Аве, „Крайслер”).

Прийоми ситуативної  іронії в сучасній українській малій  прозі рідко вживаються ізольовано, вони, як правило, входять у певну  систему інших засобів і прийомів, об’єднаних спільністю стилістичної функції – створення іронічного смислу.