Мовні засоби вираження іронії в кінокритичних текстах

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У сучасному мистецтві, зокрема в літературі, склалися певні  умови, що сприяють розвиткові іронічного світовідчуття й іронічної прози. Проходять активні процеси інтелектуалізації  мови, які спричинені необхідністю виражати складні мислительні операції і відбуваються як еволюційні процеси реалізації інтелектуальної діяльності людини в мові. Це призводить до змін частотності використання мовних одиниць, функціональної спеціалізації, продуктивності граматичних і семантичних моделей, сполучуваності слів, асоціативних метонімічних перенесень значень слів, процесів творення нових фразеологічних одиниць.

Велике значення контексту  для декодування іронії зумовлює її інтелектуалізм і, як наслідок, зростання  її ваги у сучасному мистецтві, розширення засобів і механізмів її реалізації у художніх текстах. Іронія, зводячи два плани в парадоксальному протиріччі, представляє речі в незвичному, новому  ракурсі, створює ефект відчудження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу. У літературі з кінця ХХ століття поряд із поліфонізмом, інтелектуалізацією, філософічністю та міфологічністю закріпилося поняття „іронічність”, яке є однією із суттєвих її ознак.

Поняття іронії останнім часом перебуває в центрі уваги тих вітчизняних та зарубіжних лінгвістів, які намагаються окреслити феномен постмодернізму або інтерпретувати творчість авторів, у текстах яких знаходять риси постмодерності. У дослідженнях на матеріалі таких творів іронію розглядають як стилетворчу рису тексту, яка може бути реалізована на різних мовних рівнях, від одиничного слова, висловлювання до окремого тексту в обов’язковому контекстуальному оточенні. Отже, іронічність вважають одним із можливих регістрів світогляду митця взагалі і літератора зокрема. У цьому контексті значної ваги й актуальності набуває аналіз мовних засобів іронічності в сучасній українській художній прозі малих жанрів, яка в такому аспекті ще не була предметом спеціального дослідження.

Стан дослідження проблем  мовних засобів вираження іронії, який склався в сучасному  мовознавстві, зумовлений ще й тим, що до 60-х років  ХХ століття іронія в художній літературі функціонувала тільки на рівні стилістичного прийому, тому її дослідженню довгий час не приділялося достатньо уваги (натомість активно вивчалися різноманітні аспекти сатири).

Вивчення комічного  та його категорій проводилося в  лінгвістиці в кількох аспектах. Українськими та російськими дослідниками здійснювався лінгвістичний аналіз мовних засобів комічного в літературних текстах різних періодів: від пам’яток давньоруської літератури (П. Коржева) до творчості письменників нового часу. У цьому аспекті досліджувався літературний доробок І. Котляревського (П. Плющ), Т. Шевченка (Г. Нога, Н. Ярмоленко), Г. Квітки-Основ’яненка (О. Скорик), І. Нечуя-Левицького (О. Долгушева), Остапа Вишні (Б. Пришва), Є. Гуцала та О. Чорногуза (А. Попова). Вивчалася роль окремих  стилістичних засобів різних мовних рівнів для створення комічного (гумористичного, сатиричного, іронічного) ефекту: словотвірних засобів (В. Виноградова), лексичних засобів (М. Виноградова, Я. Януш), наукових термінів (Н. Бочегова), антропонімів (Л. Кричун), гри слів (В. Санніков, О. Тимчук),  каламбурів (В. Вакуров), фразеологізмів (Б. Пришва), перифразів (Г. Євсеєва, І. Кобилянський, О. Копусь), повтору (Н. Молотаєва, Р. Харитонова), цитації (О. Земська, С. Походня, О. Третьякова), алюзії (С. Походня, А. Тютенко), авторського й персонажного мовлення (С. Іваненко).

Актуальність дослідження зумовлюється потребою лінгвістичного вивчення мовних засобів реалізації різних типів іронії в художньому тексті, необхідністю залучення до наукового обігу нової джерельної бази – текстів сучасної української прози малих жанрових форм.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах наукової проблеми кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова „Проблеми формування і розвитку функціональних стилів сучасної української мови, підстилів і жанрів, текстології і текстотворення, мовних жанрів, тропіки, риторики, культури української мови та методики викладання української мови” і полягає в дослідженні мовних виражальних засобів художнього стилю, зокрема у вивченні мовних засобів вираження іронії в сучасній українській прозі малих жанрових форм. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова 26 лютого  2004 року (протокол № 8) та схвалена Науковою координаційною радою “Українська мова” НАН України 20 травня 2004 року (протокол № 20).

Метою роботи є з’ясування лінгвістичної природи іронії, виявлення системи мовних засобів її реалізації в сучасній українській малій прозі з позицій лінгвістики тексту, когнітивної лінгвістики та прагмалінгвістики.

Для досягнення поставленої  мети необхідно вирішити такі завданння:

1. вивчити історію дослідження комічного у вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці, виявити його диференційні ознаки;
2. з’ясувати зміст та природу поняття «іронія», диференціювати її від суміжних понять та здійснити класифікацію її видів;
3. розглянути сучасні лінгвістичні парадигми вивчення іронії, на їх основі виокремити специфічні риси іронії як лінгвістичного явища, з’ясувати її функції в тексті;
4. здійснити системний лінгвостилістичний аналіз мовних засобів ситуативної іронії в сучасній українській малій прозі;
5. розкрити зв’язок іронії з контекстом, з’ясувати роль інтертекстуальності у творенні асоціативної іронії;
6. дослідити способи реалізації іронічного смислу в текстах з різними типами наративної перспективи.

Об’єктом дослідження є іронія в сучасній українській малій прозі.

Предмет  дослідження – мовностилістичні засоби реалізації ситуативної та асоціативної іронії в сучасній українській малій прозі.

Джерельною  базою дослідження є художні твори малих жанрових форм сучасних українських письменників Ю. Андруховича, Ю. Винничука, В. Даниленка, Б. Жолдака, О. Ірванця, А. Кокотюхи, В. Медведя, М. Рябчука, В. Слапчука та ін. (всього 125 творів 69 авторів), опубліковані як окремими збірками, так і в періодичних літературно-культурологічних часописах „Вітчизна”, „Дзвін”, „Дніпро”, „Київ”, „Кур’єр Кривбасу”, „Сучасність”. Головний критерій відбору джерельного матеріалу - час написання і видання твору. До аналізу залучалися тексти малої прози, які вийшли у збірках та часописах з 1991 року по 2006 рік. Широкий і різноманітний матеріал дав змогу виділити та описати найтиповіші, загальні, закономірні різновиди іронії й мовні засоби її реалізації.

Методи та прийоми  дослідження. Дослідження здійснювалося на основі врахування філософських положень про зв’язок мови і мислення, мови і мовлення, взаємодію суб’єктивного та об’єктивного в мові, співвідношення форми і змісту мовних одиниць. Завдання і характер дослідження зумовили використання групи методів, серед яких провідними є описовий метод, що включає такі прийоми, як спостереження, порівняння та узагальнення; метод контекстного аналізу та метод компонентного аналізу. Частково використано трансформаційний, порівняльний і статистичний методи.

Наукова новизна дослідження виявляється у комплексному аналізі засобів іронії в сучасній українській художній прозі малих жанрових форм, у поглибленій кваліфікації лінгвістичної сутності  іронії, механізмів її формування та структури іронічного смислу відповідно до сучасного стану лінгвостилістики, визначенні її стилістичного потенціалу для реалізації авторської прагматики в художньому тексті. Новизна полягає також у виборі джерел фактологічного матеріалу, який ще не був об’єктом лінгвостилістичного аналізу.

Теоретичне  значення дисертації полягає в теоретичному обґрунтуванні проблеми, в розумінні й тлумаченні іронії як вагомого концепта комічного, що дозволяє поглибити сприйняття її прагматики, системно представити й дослідити мовні засоби реалізації іронії на сучасному рівні, визначити їх продуктивність на основі зіставного дослідження функціонування мовних засобів вираження іронії різних мовних рівнів у різних авторів, зокрема з метою виявлення спільних та індивідуальних тенденцій добору лексичного матеріалу для реалізації індивідуально-авторських стратегій текстотворення.

Практичне значення роботи полягає в тому,  що теоретичні засади дисертаційного дослідження та систематизований фактаж може бути використаний для написання підручників  і навчальних посібників зі стилістики,  лексикології і граматики української мови, лінгвістичного аналізу тексту. Практичне використання результатів дослідження  розширюється завдяки застосуванню матеріалів у процесі викладання курсів мовознавства, сучасної української літературної мови, проведення спецсемінарів, при написанні студентських науково-дослідних робіт.

Апробація результатів  дисертації. Основні теоретичні положення і результати дисертаційного дослідження викладено в доповідях на звітно-наукових конференціях викладачів кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (2004, 2005, 2006 рр.), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Теоретичні і практичні аспекти культури мови” (Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, 2004 р.), Науково-практичних читаннях „Українська філологія: теоретичні та методологічні аспекти вивчення” (Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції „Мова як світ світів. Граматика і поетика української мови” (Київський національний університет імені Т. Шевченка, 2006 р.) та в процесі викладання курсів „Стилістика української мови”, „Риторика” та „Текст як об’єкт лінгвістичного дослідження” в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, а також у п’яти публікаціях автора.

Матеріали дисертаційного дослідження були використані в  процесі викладання української мови і літератури учням гімназії № 315 м. Києва (довідка про впровадження № 126 від 20.04.2006 р.) та при написанні журналістських матеріалів та редагуванні періодичних видань Всеукраїнського товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка (довідка про впровадження № 01-142 від 17.04.2006 р.).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (125 найменувань) та списку використаної літератури (203 найменування). Обсяг дисертації без списків використаної літератури та джерел – 194 сторінки, загальний обсяг роботи – 217 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ  ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, сформульовано мету й завдання дисертаційного дослідження, визначено наукову новизну роботи, окреслено теоретичне й практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації.

У першому розділі – „Концептуальні питання теорії іронії як лінгвістичної проблеми” – визначено місце іронії в системі категорій комічного, проаналізовано сучасні лінгвістичні парадигми вивчення іронії (логіко-семантична, прагматична і когнітивно-гносеологічна), залежно від умов і способу реалізації, здійснено класифікацію іронії на ситуативну та асоціативну.

Комічне є філософсько-естетичною категорією, яка пов’язана із певним протиріччям, що виникає або внаслідок властивостей об’єкта комічного сприймання, або в свідомості суб’єкта, тобто не лише міститься в об’єкті, але й залежить від особливостей світогляду суб’єкта, від соціальних чинників. Комізм  існує у вигляді двох типів – простого та складного, а у вербальних текстах реалізується як ситуативний або мовний комізм. Комічний ефект може створюватися будь-якими мовними засобами за певних умов їх уживання.

Національні відмінності  звичаїв, норм поведінки, паралінгвістичних  та лінгвістичних засобів комунікації зумовлюють особливості вираження і сприймання комічного певним народом, ці особливості є історично змінними  і залежать від психологічних факторів. Комічне в українській культурі також має мовно-національну специфіку, яка виявляється у двох аспектах: змалюванні дійсності через призму національного світосприймання (зміст твору) і в своєрідному мовному оформленні. Ці два аспекти тісно пов’язані між собою, бо життєвий матеріал, що лежить в основі комічного, позначається на особливостях форми його вираження.

Іронія як одна з форм комізму є складним системним  об’єктом, що зумовлюється як внутрішньою  структурою, так і різноманітністю  сфер її функціонування. Філософсько-естетична  сутність іронії полягає в тому, що вона зображує негативні явища в позитивному плані, протиставляючи таким чином ідеальне тому, що є насправді. Цим іронія подібна до інших форм комічного – гумору та сатири. Однак вектор такого протиставлення в іронії специфічний: вона удавано зображує ідеальне як реальне, а сатира та гумор, навпаки, удавано зображають реальне як ідеальне. Сарказм є емоційним різновидом іронії, який виражає різко негативне ставлення автора до зображуваного в тексті.

З’ясування специфіки  іронії як лінгвістичного явища вимагає  розмежування двох її проявів: стилістичного прийому іронії й іронічного смислу як вияву суб’єктивно-авторської модальності. Іронія як стилістичний феномен належить до явищ вторинної номінації, що найповніше реалізуються в мові художньої літератури та в розмовному мовленні як спосіб вираження авторських інтенцій, причому інтенсивність емоційної насмішки може варіюватися від добродушної до в’їдливої.

Поєднання різних лінгвістичних  підходів до вивчення іронії (логіко-семантичного, прагматичного та когнітивно-семіотичного) дозволило з’ясувати механізм утворення іронічного смислу та специфіку його компонентів. Особливістю вербального вираження іронії є співіснування двох смислових планів – прямого експліцитного й імпліцитного, що суперечить прямому. Кодування іронічної інформації здійснюється через вказівку на контекст, який дозволяє правильно декодувати позицію іронізуючого суб’єкта. Тому іронічний смисл має складну структуру, яка включає експліцитні та імпліцитні компоненти. Імпліцитні компоненти іронічного смислу такі: 1) конотативний (емоційність, оцінність, експресивність); 2) контекстуальний (елементи інформації, які виникають завдяки контексту: вербальному, ситуативному, фоновим знанням); 3) імплікативний (виникає внаслідок взаємодії з експліцитними елементами); 4) інтенціональний (це організуючий компонент - мовленнєва настанова автора).