Доведення та спростуваня суджень у суді

   Але слід мати на увазі, що будь-який закон  має межі своєї дії і що закони діють за певних умов, зі зміною котрих може відпасти один закон і з'явиться інший. Тому, обґрунтовуючи якесь положення за допомогою закону, слід знати, чи можна доводжувану тезу обґрунтувати саме цим законом.

   У судовому доведенні як аргумент постають юридичні закони . Як відомо, слідство і суд ґрунтують свої висновки перш за все на доказових фактах. Щоб довести, наприклад, винність підсудного, необхідно навести докази (факти) у справі. Але в судовому доведенні факти самі по собі, взяті поза правовою нормою (юридичного закону), нічого не обґрунтовують, із них не можна зробити ніякого висновку. Щоб факти стали аргументами, необхідно визначити їхнє юридичне значення, а для цього факти мають бути зіставлені з нормою права. Тому слідство й суд, обґрунтовуючи свій висновок, спираються одночасно й на факти дійсності, і на правову норму, статтю закону.

   Як  основа доведення використовуються також аксіоми. Аксіоми – положення, які приймаються без доведення. Істинність аксіом, що перебувають в основі доведення, не засвідчується в кожному окремому випадку, тому що перевірка їх істинності проводилася раніше і їх істинність підтверджується багатовіковою практикою людини. Аксіоми широко використовуються як основа в математиці, механіці, теоретичній фізиці та інших галузях природознавства. У суспільних науках аксіоми як основа доведення майже не застосовуються. Пояснюється це тим, що суспільне життя, виучуване суспільними науками, є складнішою формою руху; суспільні відносини не настільки прості й очевидні, щоб дістати значення аксіом. Але й тут деякі положення можуть набувати характеру аксіом. Таку роль аксіом у кримінальному процесі відіграють презумпції.

   Презумпція  – положення, котре не потребує доведення. Презумпція є результат повторюваних спостережень, що передаються поколіннями, традиційним досвідом. Презумпція – не очевидна. Ми беремо її за істину не тому, що її правильність є безперечною й випливає з самого положення, що становить зміст презумпції. Презумпція – це положення, котре формулює якесь відношення, що найчастіше трапляється.

   Презумпція, виражена в юридичному законі, визнається за істину без доведення. Така презумпція стає правовою презумпцією. Прикладом презумпції в кримінальному процесі є презумпція невинності: "Кожен припускається невинним, доки протилежне не буде доведене". Правовою презумпцією є таке завчасно визнане правом положення, яке суди зобов'язані приймати без спеціальних доведень.

   Доводячи  істинність чи хибність якогось положення  як аргумент часто наводять визначення понять. Якщо висунуте положення неодмінно випливає з наведеного як аргумент визначеного поняття, то воно визнається доведеним.

   Визначення  є наслідком глибокого пізнання предметів, відображених у даному понятті. Визначення розкриває зміст поняття, містить ознаки, що виражають сутність предметів. Тому посилання на визначення достатнє для визнання істинності положення, що підпадає під певне визначення. Визначення в таких випадках береться за істину, що не потребує доведення.

   Але аргументом може бути не всяке визначення. Щоб визначення могло бути використане  для обґрунтування тези, воно має  бути істинним, загальноприйнятим, утвердженим у науці. Оспорюване визначення, котре не визнається всіма, потребує уточнення, не може бути аргументом; таке визначення саме має бути доведене.

   У судовому пізнанні визначення використовуються як підстави доведення досить широко. Зумовлено це тим, що чимало визначень правових понять подано в юридичному законі (в кодексах, інших нормативних актах) і мають загальнообов'язкову силу. Посилання на визнання тут є посиланням на закон. Такі аргументи – визначення є через це достатніми.

   Визначеннями  як аргументами користуються завжди, доводячи правильність юридичної кваліфікації скоєного. Довести положення про  те, що дія обвинувачуваного кваліфікована  правильно, не можна інакше, як пославшись на статтю закону, що описує ознаки злочину, котрий ставиться обвинувачуваному. Наприклад, доводячи, що дії обвинувачуваного є вимагання, необхідно навести як підставу доказові факти, зібрані у справі, і статтю кримінального кодексу, котра описує склад вимагання.

   Поряд із названими видами підстав як аргументів доведення широко використовуються й інші раніше доведені наукові положення, теорії, принципи тощо .

   Визнаючи  науку, ми зобов'язані визнати і  її положення, принципи, наукові судження, котрі входять до змісту певної науки. Тому, доводячи якесь нове положення, посилання на вже наявне наукове положення цілком правомірне.

   У судовому доказ доведенні, окрім  положень науки, як основа постають також  вказівки Пленуму Верховного Суду та ухвали Судових Колегій Верховного Суду.

   Демонстрація 

   Теза  й аргументи доведень є за своєю логічною формою судженнями. Виражені в граматичних реченнях, вони сприймаються нами безпосередньо: тезу й аргументи можна побачити, якщо вони написані, почути, якщо вони вимовлені.

   Демонстрація  є складнішою, ніж теза й аргументи, складовою частиною доведення. Демонстрація – це не якесь окреме судження, наявне в доведенні, окрім суджень, у яких виражені теза й аргументи, а спосіб (або форма) зв'язку тези й аргументів доведення.

   Теза  й аргументи самі по собі, поза логічним зв'язком одне з одним, ще не є доведення. Аргументи набувають певного значення для тези лише тоді, коли ми виводимо з них тезу. Процес виведення тези з аргументів і є демонстрація. Вона виражається завжди у формі умовиводів. Тому будь-яке доведення є умовиводом. Але звідси не випливає, що доведення – якийсь вид умовиводів, не можна робити висновок про те, що доведення є нова, окрім понять, суджень і висновків, форма мислення.

   Будь-яке  доведення у логічному відношенні є умовиводом і здійснюється у  формі умовиводу. Але не будь-який умовивід є доведенням. Умовивід – це логічна форма виведення нового знання, відкриття істини. В умовиводі ми йдемо від засновків до висновків, що є новим знанням. Доведення – це засіб обґрунтування знання вже відомого, форма виправдання нової істини. У доказ доведенні ми йдемо від тези до аргументів, вибору аргументів передує знання того положення, для якого ми підшукуємо підстави. У процесі умовиводу наша увага зосереджується на запитанні про те, що випливає з цих засновків, у доказ доведенні ж головним для нас є запитання про те, чи дійсно це випливає.

   Оскільки  умовивід може бути як дедуктивним, так і індуктивним, то й доведення за способом логічного зв'язку тези й аргументів (демонстрації) може відбуватися або у формі дедуктивного, або у формі індуктивного умовиводу.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

         2. Спростування

   2.1 Спростування тези 

   Доведення тісно пов'язане зі спростуванням. Досить часто ми не тільки доводимо істинність висунутої тези, а одночасно й спростовуємо якесь інше положення, котре ми вважаємо хибним.

   Спростуванням називається процес мислення, за допомогою  якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення в цілому.

   Спростування  може бути спрямоване проти тези, проти  аргументів або проти способу  доведення (міркування). Згідно з цим  розрізняють такі способи спростування:

   1) спростування тези;

   2) спростування аргументів;

   3) спростування зв'язку тези з  аргументами. 

   Спростування  тези

   Спростування, спрямоване безпосередньо проти  тези, можна досягти різним шляхом.

   Теза  може бути спростована за допомогою  доведення істинності нової тези, котра суперечить спростовуваній. Цей спосіб спростування ґрунтується на законі виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Варто тільки в суперечці чи дискусії довести, що істинною є нова теза, що заперечує спростовування тези, і остання буде спростована. Це спростування будується так. Коли треба спростувати тезу, що суперечить тій, котру ми спростовуємо, і доводимо її істинність. А потім, спираючись на закон виключеного третього, робимо висновок про хибність спростовуваної тези.

   Приклад: Треба спростувати тезу: "Будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином". Для цього ми висуваємо нову тезу: "Не будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином" – і доводимо, що саме ця, нова теза є істинною. Довести істинність нової тези можна так. Відомо, що суспільно небезпечні діяння, звершені неосудними особами, не визнаються злочином. Не є злочином і такі суспільно небезпечні дії, вчинені особами, що не досягли певного віку, малолітніми. Отже, істинним є положення про те, що "Не будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином. ” З істинності цього положення виводиться потім хибність спростовуваної тези: “ Будь-яке суспільне небезпечне діяння є злочином. ”

   Теза  може бути спростована завдяки виведенню  в неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду (безглуздості) . Спростування в таких випадках відбувається так. Припустімо, що спростовувана теза є істинною. Але, якщо теза є істинною, то й наслідок, виведений з такої тези, як із основи, також має бути істинним. Виводять цей наслідок так. Якщо виявиться, що виведений з тези наслідок є хибним, то від хибності наслідку за правилами умовно-категоричного силогізму доходять висновку про хибність і самої основи спростовуваної тези.

   Приклад: У справі про крадіжку обвинувачуваний показав, що виявлені в нього речі він "знайшов у тайнику серед колод на березі річки". Щоб спростувати це показання, слідчий прийняв його за істинне і вивів із нього наслідок. Якщо обвинувачуваний знайшов речі в тайнику серед колод, то він мусить показати цей тайник. Перевіркою встановлено, що ніякого тайника у названому місці не існує. На цій підставі (від хибності наслідку) було спростоване показання обвинувачуваного про те, що виявлені в нього речі він знайшов у тайнику серед колод на березі річки.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   2.2 Спростування аргументів 

   Спростування  досить часто спрямоване безпосередньо  не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані  різними способами.

   Шляхом  доведення хибності аргументів . Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то  тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обґрунтована. Наприклад, доводиться теза про те, що "Потерпіла Л. була психічно хвора" таким чином: "Усі самовбивці - психічно хворі. Л, заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою". Це доведення можна спростувати встановленням того, що більший засновок у ньому ("Усі самовбивці - психічно хворі") є хибним.

   Встановленням того, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується висунута теза, є для тези недостатніми . Якщо буде доведено, що наведені аргументи для висунутої тези недостатні, то теза вважається необґрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обґрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних доказів.

   Приклад: Д. був визнаний винним і притягненим до суду на тій підставі, що коли на місце пригоди прийшов міліціонер, то Д., котрий перебував там, почав утікати і зупинився лише після другого попереджувального пострілу. Це доведення було спростовано захисником посиланням на те, що в справі відсутні інші факти, що підтверджували б винність Д., а названа обставина (те, що Д. втікав з місця пригоди) не може бути достатньою підставою для визнання Д. винним.

   Аргументи можуть бути спростовані встановленням  того, що вони самі є ще не доведеними . Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істинності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необґрунтованою.

   У судовій практиці доведення вважається спростованим, якщо встановлено, що висновки у справі ґрунтуються не на достовірно відомих фактах, а на передбаченнях, тобто таких судженнях, істинність котрих не доведена.

   Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за допомогою яких обґрунтовується висунута теза, є  неякісне . У судовій практиці такий спосіб спростування спрямований на те, щоб довести неякісність показань того чи іншого свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновку експерта. Якщо встановлено, що показання свідка чи іншої особи є неякісне, таке, котрому не можна вірити, то це означає, що показання свідка і факти, повідомлені ним, не можуть бути взяті за основу висновку у справі.