Співвідношення природного і пози-тивного права

Тепер таке питання: про значення природного права, про  його силу, місце і роль в житті  людей. Вже з тієї тези, що природне право складають лише правові  вимоги і праобрази юридичних  норм, випливає, що воно як таке не може бути нормативно-цінісною основою регулювання поведінки людей, що потребує певності і забезпеченості критеріїв поведінки, таких, що дають конкретизовані соціальні норми, у першу чергу формалізовані принципи і норми позитивного права. Природне право є правом лише в широкому значенні, тобто в значенні соціально виправданої свободи (можливості) визначеної поведінки, теза, що набула розвитку у сучасній філософсько-правовій літературі. [13, С.135].

Для того, щоб  стати регулюючим чинником вимог, праобрази норм, що утворюють природне право, повинні втілитися в конкретизованих нормативних положеннях. Це і підтверджується фактичними даними, що свідчать про те,  якщо в первісному суспільстві відповідні природні вимоги й образи  (праобрази норм) спонтанно відбувалися в мононормах-звичках, то в умовах цивілізації, після розщеплення єдиних мононорм, вони знаходять своє “регулятивне життя” у різноманітних соціальних  нормах, перш за все – у моралі, звичаях, а також   при цілеспрямованій діяльності людей, – у релігійно-етичних нормах, у корпоративних нормах, і, що особливо істотно, у нормах позитивного права.

І це зовсім не зменшує  ролі природного права в соціальному  регулюванні. Безпосередньо висловлюючи  вимоги й ідеали, засновані на природних  умовах життєдіяльності людей, воно виступає в якості відомої базисної підстави позитивного права, свого роду його передумови .

З цієї точки зору природне право зараз виконує  значну місію.  Зберігши свою первинність, воно утворює той прошарок соціального життя, що лежить в основі системи соціальної регуляції, і, в першу чергу, позитивного права, що акумулює, зводить деякі нормативні начала (нехай у вигляді усього лише правових вимог і праобразів норм), назрілі вимоги середовища, всього соціального життя – природні, економічні, політичні.  Саме тут, у сфері природного права, ці об’єктивно обумовлені вимоги життя “фільтруються”, проходячи таким чином ідеологічне випробування, одержують високий природно-правовий статус, якості першочерговості, категоричності, і первинний ідеологізований образ сили, необхідний для того, щоб потім вже в області державно-правового життя набути категорично імперативного характеру і включитися в якості визначального, базисного початку в систему нормативного регулювання даного суспільства.

І ще одне положення  про природне право, що (особливо при  зіставленні природного права з  правом позитивним) є дуже істотним. Природно-правові вимоги і прообрази  норм, при  їх важливості, мають і  негативні сторони.  Вони самі безпосередньо  виражаються в моралі, звичаях, релігійних і інших ідеологічних положеннях, і в цій якості  (як і інші моральні норми, звичаї, ідеологічні положення) -не конкретизовані в достатньому ступені, не мають сувору певність дотримання, нерідко розуміються по-різному, згідно з уявленням, і ідеологічним настроєм тих або інших осіб, і взагалі по самій своїй суті не призначені для безпосередньої регламентації поведінки людей. Між тим у реальних життєвих ситуаціях саме і можливі (у силу відзначених особливостей природного права) випадки прямого насильства, свавілля, яке виправдвується завдяки природному праву – в дійсності воно тільки має таке тлумачення або ілюзорність.

Бар’єр, істотні  гарантії проти насильства і свавілля, що виправдуються “природними” доказами, може створити, і в ряді випадків дійсно створює, позитивне право – право, відображене в законах, судових рішеннях і яке підтримує сила державної влади.

Позитивне право – продукт людської цивілізації.  І, подібно усім феноменам  цивілізації, воно, з однієї сторони, несе із собою вантаж негативних потенцій (можливість підпорядкування права  свавіллю державної волі, вузькокласовим, груповим, етнічним або доктринерським інтересам, крайній формалізм), а з іншого боку – характеризується значними позитивними можливостями.  Причому саме такими, що володіють потужною, унікальною силою в нормативно-ціннісному регулюванні громадського життя, у попередженні насильства, свавілля.

Позитивне право – це реальний, що існує в законах, інших документах, фактично відчутний (і тому "позитивний") нормативний регулятор, на основі якого  визначається юридично дозволена і  юридично недозволена поведінка  і рішеннями судів, інших державних органів юридично обов’язкових, імперативних владних рішень.

Позитивне право представляє собою інституційне формування: воно існує у вигляді зовнішньо об’єктивованих інститутів, формалізованих юридичних норм, відображених у законах, інших обов’язкових юридичних документах.

Один з істотних моментів при  загальній характеристиці позитивного  права – його формування, і перш за все виникнення. У даному випадку  є дуже істотним його зіставлення  з природним правом.

Що стосується природного права, то воно завжди супроводжує людину, людство з моменту його зародження. Тому що необхідність свідомої організованості, й упорядкованості (споконвічно згідно біо-природних законів – жорстко ієрархічного типу) є неминучою, непорушною для людей, для самого примітивного людського суспільства.

Інша справа – позитивне право.  Воно складається з переходом людини до цивілізації, коли виникають об’єктиввовані умови для свободи окремої людини – надлишковий продукт у вигляді приватної власності і відокремлення окремого індивіда.  Укладається поступово, зазнаючи впливу ряду чинників, таких, як класовий, етнічний, морально-духовний, проходячи декілька етапів, у тому числі передправовий стан (саме тут у відношенні позитивного права цілком доречно говорити про доправовий стан, що – як це не парадоксально звучить – фіксується головним чином на основі природного права).

У результаті цього позитивне право  і формується як інституційне, зовнішньо  об’єктивоване утворення.  Вирішальну роль для формування права відіграє його вираження в письмовому вигляді (що часом - недостатньо точно – іменують “письмовою формою” права).

Позитивне право – це по своїй  природі писане право.  Звичайно, треба брати до уваги і те, що позитивне право, особливо на початкових стадіях свого формування й у деяких своїх різновидах, не завжди виступало і виступає в одному лише писаному вигляді.  Але  в потрібних  випадках воно є нерозвиненим і, у значній мірі, зливаючись із правосвідомістю і неправовими звичаями, не володіє повною мірою або зовсім не має споконвічних для позитивного права якостей і властивостей нормативно-ціннісного регулятора. Процес формування позитивного права виявився одночасно пов’язаним як із розвитком писемності, закріпленням норм і їхньої реалізації в письмових документах (законах, судових рішеннях), так і з розвитком органів влади, набуттям ними нормотворчих і судових функцій.  Це і дозволило не тільки додати означеній системи юридичних норм якість загальнообов’язковості, отримати можливість для її суворої означеності за змістом, але і наділити її такою найважливішою властивістю, що істотно вплинула на розвиток таких цивілізаційних процесів, як державна забезпеченість  юридичних нормативних положень.

Отже, позитивне право саме в  силу свого писенного вираження  і взаємозв’язку з владою має  якість інституційності, діючого нормативно-ціннісного регулятора. Головна гідність позитивного права складається в тому, що воно являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найбільшу загальненому вигляді, покликано регулювати, або визначати, вводити у відомі рамки поведінку людей, що укладається в суспільних співвідношеннях.  Причому це регулятор:

нормативний, тому що право, яке складається з нормативно-уніфікованих засобів і механізмів регулювання суспільних відносин, націлене на те, щоб ввести в життя людей начало загальної “нормальності”, єдиної упорядкованості, загального визнання;

об’єктивовані форми права (тобто позитивне право) призначені для того, щоб  максимально уніфікувати сферу грубого, матеріального плану людського буття;

ціннісний, тому що право, вводячи в життя нормативні начала, тим самим дає оцінку життєвим явищам і процесам, і тому є основою для того, щоб діяти “по праву” і визнавати ті або інші вчинки в якості таких, що скоєні “не по праву”.

Розгляд права з зазначених позицій  дозволяє побачити в ньому соціальну  підсистему, що забезпечує таку безупинну  динаміку функціонування суспільства, при якій досягається постійне і стабільне відтворення і, отже, зберігання і  ствержденяя (свого роду увіковічення) виражених у праві соціальних цінностей, умов і механізмів його функціонування, у тому числі - зберігання і твердження меж свободи поведінки людей. [14, С. 33].

У філософській і юридичній літературі на перше місце серед таких властивостей у більшій мірі ставлять якість нормативності, що у відношенні позитивного права точніше було б позначити як загальнообов’язкову нормативність.

Дійсно, ця властивість права має визначне значення із соціальної сторони - насамперед для характеристики права як регулюючої системи, за допомогою якої може бути досягнуте постійне відтворення властивих даному суспільству цінностей, умов і форм життєдіяльності.

Водночас, слід думати, необхідно надати велику значимість іншим регулятивним особливостям права і в площині тих гідностей права, що відносяться до самих основ людського буття, виділити дві інших його властивості визначення за змістом і державну забезпеченість.

Визначення за змістом , це таке, при якому у письмових документах можливо досягти гранічної точності, ясності, конкретності у визначенні кола суб’єктів, прав, обов’язків, юридичних гарантій, санкцій і т.д.

Визначенність права, що розуміється в такому широкому значенні, по суті справи, охоплює й інші особливості права, які нерідко виділяються у вигляді “самостійних властивостей”, в тому числі формальне визначення, точніше – формалізованість права, а також якоюсь мірою і його нормативність.

Формализованість права у цьому випадку є засобом забезпечення максимальної визначенності за смістом.  Тому що іншого засобу, крім фіксації в знаковій, письмовій формі (у тому числі відображеної нині засобами комп’ютерної техніки) у природі не існує.

При  підході до властивостей права є можливим під іншим кутом зору знову звернутися до нормативності. Тут вона виступає не як визначальна якість правової регулюючої системи, а поряд із цим і як одна із сторін змісту права – визначеність за сферою дії, котра – таки за допомогою письмової форми – як раз і забезпечує загальну нормативність (можливість зробити суворо визначені за змістом норми загальнообов’язковими, встановити однаковий, рівний для всіх порядок у правах і обов’язках).

Першорядне значення належить і  такій властивості позитивного права, як державна забеспеченісь, тобто висока гарантованість дії права, можливість зробити реальним (головним чином за допомогою державної влади, її примусової сили) існуючий порядок прав і обов’язків, “перекласти” його в реальні життєві відносини.

Зазначені властивості позитивного  права (визначеність за змістом і державна забезпеченість) дають можливість у тій або іншій мірі виключити з громадського життя свавілля, у якійсь мірі  гарантувати стабільність, соціальну злагоду, вилучити хаос у людській поведінці, свавілля у відношенні особистості. Завдяки цим властивостям проявилася глибинна сутність права, “а саме те, що воно є інструментом, засобом, механізмом або нормативно-регулятивною системою захисту  особистості від свавілля будь-яких інших осіб, груп і суспільства.

 Отже, природне і позитивне  право – явища за своєю суттю не тотожні, але обидва вони (кожен по своєму) регулюють суспільні відносини,впливають на їх стабілізацію та розвиток держави в цілому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II

Відродження і нове життя природного і позитивного права

 

Дані історії свідчать проте, що глибинна сутність природного права як передоснови позитивного права – те вічне, воістину людське, що в ньому закладено, розкрилося в ході історичного розвитку не відразу [16, С.65].

Тим більше  визначене коло умов і вимог життєдіяльності, що сприймалися  в якості “природних”, взагалі представляють собою разом і поруч з етичнимии і релігійно-етичними (церковно-ритуальними) нормами явище конкретно-історичного порядку.

У свій час сприймалися в образі природних і такі, що згодом пішли в минуле і навіть нині оцінюються дуже негативно, ( кровна помста, око за око, композиція, викуп). У ході звичайно  романтизованих революційно-насильницьких, а часом і відверто терористичних акцій у вигляді природних висуваються “права” на соціальну справедливість, справедливого розділу, здирства награбованого, і т.д.

Між тим часом за головними і домінуючими своїми характеристиками (за своїм глибоко людським призначенням) і фундаментальною місією в соціальному регулюванні природне право має стати твердою, високозначущою основою соціального регулювання в цілому, передосновою позитивного права, законів.

Зміст, історична значимість цього призначення природного права повною мірою розкрилися тільки в Новітній історії.  Хоча природне право спрацювало в якості “історично першого права” і його теоретичні постулати заявляли про себе в античності і навіть у середньовіччя, проте фундаментальна місія була наче уготована природному праву на майбутнє і, не дивлячись на всі втрати, чекала “свого часу”.  Того часу, коли природне право стане носієм,  самої суті людського буття.

Саме в Новітній історії, в історичній обстановці, що виникла в результаті  епохи Просвітництва, значних, глобального  характеру змін у світі, природне право розкрилося в двох принципово нових якостях, що характеризують його нове життя, у всякому разі – початок нового життя, його першу фазу.  Природне право в нових умовах:

по-перше, “обрало” у якості головного адресата своїх вимог існуючу владу - із метою неприпустимості державного свавілля;

по-друге, і це найголовніше, із усіх прав, обумовлених різноманітними чинниками життєдіяльності (прав нерідко полуміфічних, ритуальних, ілюзорних), виділилися саме невід'ємні права людинии, що стали безпосереднім вираженням самої суті людського буття,  – свободи у всіх її різноманітних життєвих проявах: свобода слова, недоторканість особи, право вибирати своїх правителів і ін.

Звідси і значення першої “революції в праві” полягало не тільки в тому, що юридичне регулювання стало орієнтуватися на окрему, автономну людину, але й у тому, що його безпосередньою основою стали природно-правові вимоги свободи, виражені в невід'ємних правах людини.