Співвідношення природного і пози-тивного права

Не на користь природного права  свідчать аргументи, що на підставі образу «істинної природи» можна «вивести» з природно-правової точки зору зовсім різні й навіть суперечливі один щодо одного принципи справедливості. Так, існує - нерідко з опертям на реальні факти - природно-правове обґрунтування, як для рівноправ'я, так і для права сильного. Природно-правових обґрунтувань індивідуальної власності існує аж ніяк не менше, ніж обґрунтувань комуністичної власності. Природно-правовим чином однаково виправдовуються як монархія, так і демократія. Навіть тоді, коли природно-правові вчення ґрунтуються на теологічних підставах, розглядаючи світ, як Божий порядок, виведення норм із самих лише фактів все одно видається неможливим адже до цього порядку стосуються як святі, так і злодії [5, С.100-101].

У літературі існує думка, що природне право - це вимоги, що випливають із умов життєдіяльності, природного середовища. Проте ми вважаємо, що для надання їм правового характеру, ці вимоги повинні пройти крізь правосвідомість, її культурні коди. Навіть тоді природне право, як правові вимоги та прообрази юридичних норм, не може бути нормативною основою регулювання поведінки людей, що вимагає загальнообов'язкової нормативності, визначеності та забезпеченості критеріїв поведінки - таких, що дає позитивне право                       [6, С. 271-272].

Але все це не зменшує ролі природного права у соціальному регулюванні. Саме у галузі природного права об'єктивно зумовлені вимоги життя проходять через свого роду «фільтр», де набувають важливий природно-правовий статус, якостей першопочатковості та категоричності, вигляд та силу ідей розуму для того, щоб вже у державно-правовому житті набути категорично імперативного характеру і влитись як основоположні засади в систему нормативного регулювання певного суспільства. Тобто природне право виступає базисною основою позитивного права, свого роду його передосновою [6, С. 420-421].

Позитивне право відрізняється  від природного тим, що певні норми поведінки створюються людьми та владно затверджуються у суспільному житті в якості постійного та імперативного критерію для обов'язкової поведінки. Вони створюються для того, щоб визначати, що юридично дозволено, а що юридично не дозволено. Отримують зовнішній вираз у вигляді законів, юридичних прецедентів та інших джерел. І хоча автор визнає це утворення штучним, проте, саме воно, на його думку, є постійно існуючим і спрямоване на безперервне вирішення життєвих ситуацій [6, С.52].

Якщо звернутись до виникнення позитивного  права, то ми побачимо, що воно склалося при переході людства до цивілізації, коли виникли об'єктивізовані основи для свободи окремої людини - поява надлишкового продукту у вигляді приватної власності та відокремлення індивідів. У результаті цього формується позитивне право, як інституційне, зовні об'єктивоване утворення. Процес формування права виявився пов'язаним із розвитком письменності, закріпленням норм та їх реалізацією у письмових документах, так і з розвитком органів влади, набуттям ними нормотворчих та судових функцій. Так, позитивне право саме в силу свого письмового вираження та взаємозв'язку з владою набуває якості інституційності, впливового нормативно-ціннісного регулятора [8, С. 29-30].

Певні вимоги про поведінку людей перетворюються у юридичні норми за допомогою певних способів (форм) і набувають публічного характеру. Розрізняють три способи формування та існування позитивного права як публічного явища - інституту державного життя: звичаєве право (право, що виражається переважно у звичаях), право суддів (право, що створюється переважно судом), право законодавця (право, що створюється шляхом законодавчої діяльності держави) [6, С.35].

Також, у літературі виділяють основні  ознаки позитивного права: 1) загальнообов'язкова нормативність; 2) вираження норм у законах та інших джерелах, що визнаються державою; 3) визначеність за змістом (формальна визначеність); 4) забезпеченість державою [10, С.37].

С. С. Сливка розглядає позитивне  право в аспекті свободної волі. Так, під позитивним правом він розуміє національне право кожної держави, зовнішньою формою якого є нормативно-правові акти, прийняті в законодавчому порядку. Процес прийняття правових норм позитивного права, на його переконання, пов'язаний із певними елементами примусу, заборон, що інколи може мати і суб'єктивний зміст. Автор розглядає свободну волю людини у позитивному праві, яка, на його думку, може здійснюватися шляхом насильства чи ненасильства      [9, С. 25].

Недостатність позитивістських засад виражається в тому, що позитивізм в обох його варіантах - соціально-науковому і легістському - не дає задовільної відповіді на питання права: а) всяка спроба звести право (в дусі соціальних наук) до фактичних регулярностей поведінки ігнорує своєрідність права як структури норм поведінки; б) якщо хтось бажає в дусі легізму зводити всі права до приписів державних законодавців, то залишається питання, на якій підставі слід дотримуватися цих приписів; в) при викладі та розвитку позитивних законів розуміння справедливості відіграє важливу роль. Методологія давно визнала, що відповіді на конкретні правові проблеми взагалі не можна строго вивести з державних законів, що здійснення правосуддя повинне включати оцінки, і зокрема розуміння справедливості [5, С. 76-77].

Із критикою поняття позитивного  права виступає В. С. Нерсесянц. Так, на його думку, позитивістський підхід до проблеми права та держави, трактування права як продукту державної влади виявили обмеженість та формалістичність. Адже, зміст права розглядався поза категоріями моральності, людської гідності, ідей природно-правової доктрини, а головний постулат полягав у підвладності індивіда праву та обов'язкові його дотримуватись. У такому трактуванні права особи також слугували меті підкорення індивіда державі, а не утвердженню пріоритету прав людини по відношенню до останнього [1, С.88].

Незважаючи на гнучкість природного права та позитивізму і на всі  історичні зміни, яким вони піддавалися, малоймовірно, що їхнє протистояння коли-небудь припиниться, бо для цих напрямів характерна засаднича полярність поглядів. Одна з цих філософських шкіл наголошує на тому, що в праві визначено й встановлено; вона радить нам дивитися на право як воно є, а не тлумачити його відповідно до своїх уявлень про мету, до якої воно прагне чи може прагнути. Друга школа нагадує нам, що встановлене право, якщо дивитися на нього крізь призму часу, неминуче розвивається, і напрямок його розвитку певним чином залежить від глядача, який є одним з учасників визначення цього напрямку. Оскільки обидві поради можуть видаватися доречними в конкретних обставинах людських справ, то, на думку автора, обидві пропонуватимуться і в майбутньому [7, С. 144].

Дуже доречним буде приведення аналізу  природного та позитивного права, де встановлюються їх спільні та відмінні ознаки. Серед спільних ознак виділяється їхня орієнтація на регулювання поведінки людини, підтримання ідеї гармонійності Всесвіту; спільність багатьох моральних норм; відображеність у позитивному праві природно-правових принципів та функцій; спільна логіка підтримання світового і державного правопорядку; природне право, як і позитивне не заперечує потреби владних структур; загальнообов'язковість для всіх людей; домінування розуму над волею; природне право є критерієм оцінки позитивного права; природне право заповнює прогалини позитивного права; поведінку людини урешті-решт, визначає не сама людина, а закон - природний або позитивний, - який домінує над нею; поєднання справедливого і законного; природне право у деяких випадках є інтуїтивним позитивним правом [11, С. 11].

Серед відмінних рис: позитивне  право, на відміну від природного права, створила людина; теорія природного права завжди онтологічна, а теорія позитивного права, щонайбільше, намагається випливати з онтології; природне право досконале, вічне, а позитивне - недосконале, короткочасне; частина норм природного права незмінна, а норми позитивного права - змінні, хоча й достатньо консервативні; природне право регулює онтологічні й деонтологічні процеси, а позитивне право - тільки деонтологічні; природне право змінюється повільно, воно еволюціонує, позитивне право змінюється швидко й революційне; не всі норми позитивного права відповідають природному праву, природне право - еталон для позитивного; природне право метафізичне, а позитивне право раціональне; існує надприродне право але надпозитивного права немає; природне право залежить від надприродного, а позитивне від наддержавного (міжнародного) права; для позитивного права важлива елементарна мораль, а для природного - вища мораль; позитивне право заперечує природне, а природне право підтримує позитивне; позитивне право обмежує свободну волю людини; людина є основою позитивного права, а для природного права не тільки людина є основою, а в цілому реальний світ; природне право характеризується синергетичністю, що для позитивного неприпустиме, позитивне право не в силі заборонити евтаназію, а природне право володіє такою силою [11, С.11].

Відмінності природно-правового та позитивістського підходів до природи  прав людини потребують внесення певної чіткості. Перш за все обмеження влади держави правами людини не повинно призвести до безмежного зменшення її ролі, що є важливою не лише щодо охорони прав і свобод, але і наданні їм законодавчої, тобто загальнообов'язкової, форми. Мета природно-правової доктрини - обмежити владу держави на свій розсуд визначати обсяг прав і свобод. Держава не може не визнавати право на життя, на гідність, на недоторканність особи, житла. І хоча ці права належать людині від народження, «захищеність» їм надається юридичною формою, тобто законом. Тому ці права не можуть бути протиставлені державі [2, С.87].

Практика держав, що визнають природно правову доктрину походження прав людини, не відкидає їх позитивного оформлення. І природно-правова доктрина, і позитивістський підхід у сучасному світі не виступають як антиподи, антагоністи. Природно-правова доктрина акцентує-джерело походження прав людини як невід'ємних, невідчужуваних якостей. Вона ставить права людини вище держави, її «пафос» направлений на обмеження правами людини тоталітарних зазіхань держави. Разом з тим, не знаходячи закріплення в позитивному законодавстві, права людини виступають невизначено, розмито, що ускладнює здійснення державою функції їх захисту та забезпечення [2, С.88].

Дискусії щодо того, яким повинно бути ідеальне сучасне право, донині ведуться у наукових колах. Так, зокрема, заслуговує уваги позиція про «право цивілізованих народів, на нашу думку, вираз «право цивілізованих народів» умовний, але воно все ж  таки з певною визначеністю зазначає особливості юридичних систем, що існують зараз і що здійснилися як «демократичні» і «правові». Причому реалізувалися в якості реально високозначимої ланки сучасного громадянського суспільства.

Є три моменти в «праві цивілізованих народів», що з юридичної сторони є найбільш значимими. Перший момент - те, що в цих державах вже відбулася або, принаймні, визначилася перебудова юридичної системи у відповідності із засадами прав людини. Другий момент, що характеризує «право цивілізованих народів» - це центральне положення права як регулятора у суспільстві. Центральне - і з точки зору визнання загальної значимості права в усьому суспільстві, і з точки зору положення права в усьому комплексі інститутів та засобів соціальної регуляції. Третій момент, що характеризує сучасне право, це концентрація в юридичних системах розвинутих демократичних держав оптимальних юридичних засобів та механізмів, досконалих юридичних конструкцій, у тому числі - поєднання «чистих» правових форм з культурою прав людини, а в результаті - явище великомасштабного порядку, що може бути охарактеризоване як процес правової конвергенції [12, С.143-144].

Підводячи підсумок, необхідно визначитись: яка ж з розглянутих концепцій  праворозуміння є досконалішою і  займає домінантне положення в і загальній системі соціального регулювання. З одного боку, в нас є багато аргументів на користь природного права. Серед них: зобов'язувальна форма суджень, що відповідають вимогам вищої абсолютної справедливості; в його основі лежать три системи: деонтологічна, логічна та онтологічна; природне право є системою норм і наукою; під впливом часу природне право змінюється: може виступати підставою для оцінки діючого права; засноване на підтриманні віри в можливості людського розуму; є базисною основою позитивного права; заповнює прогалини позитивного права.

До аргументів на користь позитивного  права можна віднести такі: спрямоване на вирішення конкретних життєвих ситуацій; є постійно діючим утворенням; має  три форми (способи) існування (звичаєве право, право суддів, право законодавця); має ряд обов'язкових ознак (загальнообов'язкова нормативність, вираження норм в законах та інших джерелах, що визнаються державою, визначеність за змістом, забезпеченість державою); створене людиною; швидко змінюється.

Отже, перед нами складається така ситуація, коли, напевне, не варто визначати, яка з концепцій - природне чи позитивне  право є досконалішою і яка  повинна займати домінуюче місце. Адже, ми бачимо безліч аргументів на користь, як позитивного, так і природного права. Тому завданням сучасної науки буде знайти поки не існуючу ідеальну систему, яка б стояла над усіма відомими проявами права, втілюючи в собі їх перевалі. Оскільки кожна з досліджуваних концепцій має свої вади і переваги, то доцільно буде використовувати кожну, залежно від ситуації, де вона буде ефективнішою.

На наш погляд точне і суворе розуміння позитивного  права  може бути досягнуте в тому випадку, коли  використовується не тільки природно-правовий підхід як методологічний принцип, але і пряме зіставлення з природним правом як реальним фактом соціальної дійсності.

Ми виходимо з  того, що безпосередньо природне життя  не може проявитися як так зване “право” (у будь-якому значенні цього слова);

З нього можуть випливати тільки зазначені вимоги. Та й то, треба зауважити, вони виступають у цьому вигляді лише при зіткненні з духовним життям (свідомістю) людей.  Саме при такому зіткненні визначені сторони і прояви природних реалій – у силу своєї непохитності, природної категоричності, можливості виникнення несприятливих наслідків при невиконанні їх – виявляють себе і сприймаються людьми як вимоги. А потім на їхній основі закладаються відомі  ідеали, що у свою чергу стають, на думку Канта «прообразами» зазначених правил, норм і є такими до “повного визначення своїх копій”.          [15, С.502].

Але це ще не все, що характеризує багатоступінчатий  механізм становлення й утримання  природного права.  Самі по собі вимоги, що випливають із природного середовища, - це ще не правові вимоги й ідеали.  Для того, щоб набути правового характеру, вони повинні пройти крізь свідомість, її культурні коди (її апарат і лексику). Тільки тоді вони набувають образів правових вимог, щодо природного середовища вимог і праобразів, що укладаються відповідно до праобразів юридичних норм.

Природне право, отже, - це є обумовлені природним  і соціально-природним середовищем  вимоги й ідеали, що пройшли крізь  правосвідомість, його культурні коди, одержують правовий  образ і  відповідно до цого виступають у вигляді  правових вимог і праобразів  юридичних норм позитивного права.