Особливості прав власності релігійних організацій

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ………………………………………………………………………...…3

 

Розділ 1

Характеристика  основних підходів до визначення

поняття "Релігійна  організація"……………………………………………...5

 

 

Розділ ІІ

Релігійні організації, як субєкт цивільно-правових відносин

2.1. Ознаки релігійних  організацій як юридичних осіб…………………...9

2.2. Різновиди  релігійних організацій та порядок 

їх реєстрації……………………………………………………….…………..11

 

Розділ III

Особливості прав власності релігійних організацій……………………....17

 

Вмсновки…..……………………………………………………….………....21

Список використаних джерел…………..………………………………....22

 

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Після здобуття незалежності в Україні розпочався своєрідний релігійний ренесанс: були зняті численні обмеження та заборони на свободу релігійної діяльності та відправлення релігійних культів. В Україні починає стрімко зростати кількість релігійних громад. При чому їх кількість невпинно продовжує зростати і темпи цього процесу не знижуються. Відкрилися тисячі храмів та молитовних будинків. Активно починають діяти недільні школи та катехітичні пункти. У вільному продажу з'явилася релігійна періодична преса. У всіх регіонах діють духовні навчальні заклади.

Однак релігійне  відродження в Україні супроводжувалось наростанням міжконфесійного протистояння, у яке втягувалися мільйони віруючих. Не поодинокими стали конфлікти на релігійному ґрунті. В таких умовах актуальною постала проблема правового врегулювання міжконфесійних стосунків. Це було здійснено 23 квітня 1991 р., коли Верховна рада України прийняла Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", який і слугує основною правовою засадою релігійного життя.

Поряд з численними неузгодженостями існує важливий чинник, який дає змогу розвитку релігійних організацій в Україні та право  вибору кожного на віросповідання, це конституційно і законодавчо закріплений в Україні важливий принцип, що гарантує можливість практичної реалізації свободи совісті, свободи діяльності релігійних організацій. Це принцип відокремлення Церкви від держави. Він постає своєрідним гарантом невтручання держави, її органів і службових осіб у внутрішні справи Церкви (релігійних організацій), у здійснювану ними в межах закону діяльність. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльність релігійних організацій. Суть цього принципу і в тому, що релігійні організації, їх інститути не виконують державних функцій, не втручаються у справи держави, не є суб’єктом політичного життя. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність організаційно-структурних підрозділів інших віросповідань, проповідувати ворожнечу, нетерпимість до прихильників інших релігій, невіруючих, атеїстів. Такий підхід забезпечує рівність усіх церков, конфесій, релігійних напрямів перед законом. Держава виходить з того, що релігійні організації є добровільними об'єднаннями віруючих, які створюються ними з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб, публічної реалізації права на свободу віросповідання. Релігійні організації, незалежно від їх конфесійної приналежності, мають рівні, законодавче закріплені права і можливості для свого функціонування. Закон не допускає встановлення будь-яких переваг або обмежень як на загальнодержавному, так і регіональному й місцевому рівнях одних церков (релігійних організацій) щодо інших. Держава однаковою мірою захищає права й законні інтереси всіх релігійних організацій будь-якого віросповідання, звісно, якщо їх діяльність не виходить за рамки, встановлені чинним законодавством.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Характеристика  основних підходів до визначення

поняття "Релігійна організація"

 

Визначення  поняття «релігійна організація» не може бути повним без аналізу витоків  його виникнення. Об’єднання віруючих існували ще в ранніх цивілізаціях. Проте як самостійні суб’єкти права  вони відомі з часів Стародавнього  Риму. Зокрема, визнання християнства державною релігією створило підґрунтя для визнання юридичними особами церковних закладів та пов’язаних із церквою благодійних організацій.

Першими юридичними особами, що згадувалися в Законах XII таблиць були приватні корпорації, також і collegia sodalicia – об’єднання з релігійною метою, які могли мати статути, що не суперечили закону.

Завдяки саме останнім виникло та розвивалося вчення про  юридичні особи. Науковою літературою встановлено, шо в Стародавньому Римі релігійні колегії слугували відправленню культу тому чи іншому божеству, а боги вважались індивідуальними істотами, які були здатні втручатися в людські правовідносини та навіть бути контрагентами, з якими могли бути укладені правочини. Втім, римські юристи не називали власністю відносини з присвячення речі божеству і не дали іншого доступного нам їх розуміння. Проте спираючись на досвід та практику жрецьких колегій, у подальшому було розроблено конструкцію юридичної особи як суб’єкта права, що стала підставою для появи теорії фікції.

В законодавстві дореволюційної Росії термін «церква» не використовувався, а застосовувалося поняття «релігійне об’єднання».

У перші роки революції, починаючи з одного з  перших декретів радянської влади у  сфері релігії «Про відділення церкви від держави і школи від церкви» від 20 січня 1918 р., став вживатись термін «церква» .

У п. 10 Декрету, зокрема, було прирівняно всі церковні та релігійні громади у правах із приватними товариствами і спілками. Держава на рівні норми права  жодному з таких об’єднань громадян не надала яких-небудь переваг перед іншими.

У той же час  у п. 12 наголошувалося, що ніякі церковні та релігійні товариства не мають  права володіти власністю та правами  юридичної особи.

Пізніше в Інструкції Народного комісаріату юстиції  «Про порядок проведення в життя Декрету «Про відділення церкви від держави та школи від церкви»  містилося тлумачення поняття «церковні та релігійні товариства». До них належали: церкви – православна, старообрядча, католицька, вірмено-грецька, протестантська; віросповідання – іудейське, магометанське, буддійсько-ламаїстське, та усі інші приватні релігійні товариства, створені для відправлення якого-небудь культу, а також усі товариства, які обмежують коло своїх співчленів виключно особами одного віросповідання і, хоча б під виглядом благодійних, просвітительських чи інших цілей, мають на меті надання безпосередньої допомоги чи підтримки якому-небудь релігійному культу.

Беручи до уваги  всі зазначені аспекти, можна  стверджувати, що на той час влада  вдалась до специфічного тлумачення поняття «релігійне товариство» через перелік окремих церков і віросповідань.

На сьогоднішній день у цивілістиці відсутній  єдиний погляд на визначення поняття  «релігійна організація» і його співвідношення з терміном «церква».

Зокрема, в ст. 35 Конституції України проголошується, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Тобто стверджується наявність двох окремих суб’єктів права – «церкви» і «релігійних організацій».

Натомість ст. 5 та 6 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» ототожнюють ці поняття: церква (релігійні організації) відокремлена від держави; державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер.

Цікаво, що ст. 7 зазначеного Закону взагалі виключає поняття «церкви» із переліку релігійних організацій: «Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій».

Термін «церква» - багатозначне поняття: по-перше, це об’єднання віруючих на основі спільного віровчення чи культу; по-друге, згідно з християнським віровченням - містичне  тіло Христа - спільнота віруючих у Бозі, сполучена словом божим, священноначалом і таїнствами під невидимим керівництвом Бога для вічного життя і спасіння.

М.С. Суворов  характеризував «церкву» як союз людей, які сповідують християнську релігію, на відміну від національних і політичних союзів ... церква може розглядатися не тільки як спілкування або союз людей, які сповідують вчення Христа, збори або товариство, породжене вірою, але і як дім Божий тобто установа, яка повинна діяти з метою розповсюдження християнської віри і насадження християнського життя між людьми .

Терміном «церква» позначається організація для керівництва  та управління релігійним життям віруючих. Для неї характерні наступні риси: наявність ієрархії; догматики (системи  теології); встановленого (канонизованного) культу та канону церковних книг Існує точка зору, стосовно, якої «церква» є типом релігійної організації з складною, чіткою централізованою і ієрархізованою системою взаємодії між священниками і віруючими, що здійснюють функції вироблення, збереження, передачі релігійної інформації, організації й координації релігійної діяльності і контролю за поведінкою віруючих.

Наступне визначення «церкви» також має свою специфіку, а саме: церква в християнстві є  назва будівлі, в якій проходить  богослужіння, або будівля релігійної громади або в цілому назва всієї сукупності всіх релігійно-християнських громад в країні чи взагалі на всій землі .

В проекті Закону України «Про свободу совісті  та релігійні організації» від 25 березня 2002 р. № 8-869/13 в ст. 1 «Визначення основних термінів і понять» церква визначається, як структуроване релігійне об’єднання з відповідною системою управління, заснованою на ієрархічному принципі з регламентацією відносин всередині нього, а також із релігійними чи світськими організаціями. В цій же статті ми зустрічаємо наступне визначення: «Об’єднання релігійних організацій (церкви) - вищий тип релігійних організацій, який складається з різновидів релігійних спільнот, має управлінські і виконавчі органи, чітку ієрархічну та інституційну структуру, канонічну цілісність і єдність».

Підводячи підсумки, щодо визначення понять «церква» та «релігійна організація» слід зазначити, що термінологія в даному випадку відіграє важливу  функцію щодо визначення основних ознак  та правового статусу об’єднання. На сьогоднішній день більшість вчених прийшло до висновку про необхідність розмежування цих двох понять.Як наслідок, виникає необхідність , внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зокрема в частині визначення – «церква – це самостійна релігійна організація з складною, чіткою централізованою і ієрархізованою системою відносин всередині нього, а також із іншими релігійними та світськими об’єднаннями». Відповідно в цьому контексті релігійна організація може розглядатися як організаційно оформлене релігійне об’єднання, що має визначену структуру, управлінські й виконавчі органи, які здійснюють функції вироблення збереження, передачі релігійної інформації, організації й координації релігійної діяльності і контролю за поведінкою віруючих.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІ

Релігійні організації, як субєкт цивільно-правових відносин

 

2.1. Ознаки  релігійних організацій як юридичних  осіб

Відповідно  ст. 13 Закону України «Про свободу  совісті та релігійні організації» релігійна організація – юридична особа. Вона визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Ст. 80 ЦК України  визначає, що юридичною особою є  організація, створена і зареєстрована  у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем  та відповідачем у суді.

Традиційно  у теорії цивільного права виділяють такі ознаки юридичної особи:- організаційна єдність;

- наявність  відокремленого майна;

- самостійна  цивільно-правова відповідальність;

- участь у  цивільному обороті від свого  імені.

Передусім релігійним організаціям притаманна така ознака, як організаційна єдність.

У теорії цивільного права під нею розуміють чітку  внутрішню структуру, яка полягає  у конкретному підпорядкуванні  органів управління, у регламентації  відносин між структурними підрозділами. Організаційна єдність - необхідна  умова для об’єднання декількох осіб у структуру, що дає можливість перетворити їх волю на волю юридичної особи, яка виступає як єдине ціле. Названа єдність закріплюється статутними документами юридичної особи.

Будучи колективними утвореннями, релігійні організації діють як одне ціле з єдиною метою, встановленою у законі, а саме – задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Залежно від внутрішніх релігійних правил (настанов), котрі визначаються традиціями і належністю до певного релігійного об’єднання, яке має своє віровчення, культову практику, дані організації мають різну організаційну побудову і органи управління. Наприклад, релігійні організації: центри, монастирі, духовні навчальні заклади, як самостійні юридичні особи, можуть входити до релігійного об’єднання Українська Православна Церква.

В цьому аспекті важливою категорією є, «учасники релігійної організації», оскільки саме з їх числа  формуються керівні органи релігійних організацій. Засновники не мають прав на передане релігійним організаціям у власність майно. Їх вплив обмежується рішенням про первинний склад органів управління релігійної організації. У подальшому засновник може вийти зі складу учасників (членів) організації і його вплив на формування внутрішньої волі організації припиниться.

Місцеві релігійні громади  є організаціями корпоративного типу, тобто створюються і діють  на засадах членства не менше десяти громадян. Вони мають найвищий орган  управління, який завжди є колегіальним.

Органи релігійної організації  реалізують її волевиявлення. Такими органами є: парафіяльні збори, єрихонська рада, ревізійна комісія. Найвищим органом приходу є парафіяльні збори, очолювані настоятелем парафії, який за посадою є головою парафіяльних зборів.

Другою ознакою релігійних організацій є наявність відокремленого майна. У науці цивільного права наявність останнього означає, що майно юридичної особи відокремлене від майна власників, які створили цю організацію, держави, інших суб’єктів цивільного права. Майнова відокремленість організацій полягає у тому, що вони є власниками майна, яке їм належить.