Історія землеустрою та кадастру

1. ВСТУП

Україна розташована  у центрі Європи. За площею (603,7 квадратних кілометрів) вона посідає друге місце  в Європі після Росії. Україна  проголосила свою незалежність 24 серпня 1991 року. Політична форма правління  – республіка. Президент виконує  роль глави держави, а Парламент – її законодавчого органу. Офіційна державна мова – українська. Національна валюта України – гривня (грн.).  

Сучасного вигляду територія  країни набула в 50-х рр. минулого століття. У складі адміністративно-територіального  устрою України 24 області (регіони) та Автономна Республіка Крим. Міста Київ та Севастополь також мають статус адміністративних одиниць регіонального рівня. Загальна кількість постійного населення України станом на 5 грудня 2001 року складала 48 млн. 241 тис. осіб, з них 37,541 млн. – етнічні українці і 8,334 млн. – етнічні росіяни. Решту населення складають євреї, білоруси, поляки, молдавани, болгари і кримські татари. Київ – столиця України і її найбільше місто з населенням 2,61 млн., друге місце за кількістю населення посідає Харків (1,47 млн.), далі – Дніпропетровськ (1,065 млн.), Одеса (1,029 млн.) та Донецьк (1,016 млн.). Міське населення складає 62,7%, сільське – 32,8%. Більша частина населення України сповідує православну віру. У Західній Україні переважає греко-католицьке віросповідання.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які  знаходяться вмежах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної  зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених  Конституцією України.

Кожний громадянин має право  користуватися природними об’єктами  права власності народу відповідно до закону. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

        Використання території України, що сприяє її соціально-економічному розвитку є: 
- вигідне геополітичне розташування в центрі Європи, на перетині комунікаційних зв'язків "захід-схід" та "північ-південь";   
- достатньо сприятливі природно-кліматичні умови;   
- наявність територій з природним станом ландшафтів;   
- якісний стан та висока продуктивність земельних угідь;   
- значні запаси мінеральних ресурсів;   
- розвинутий інтелектуальний та науково-технічний потенціал;   
- потужна багатогалузева виробнича база;   
- розвинута мережа населених пунктів;   
- наявність територій з високим потенціалом соціально-економічного розвитку;   
- розвинута інженерно-транспортна інфраструктура та значна її щільність;   
- унікальний історико-культурний, туристичний та рекреаційний потенціал;   
- початок формування єдиної територіальної системи національної екологічної мережі.

     Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За сукупністю особливостей навколишнього географічного середовища Україну можна поділити на три природно-кліматичні зони і два гірські масиви – Карпатський та Кримський. Цей поділ визначають різні типи клімату. На Поліссі, в зоні мішаних лісів, переважає прохолодне літо і помірна зима з сильними опадами. Клімат лісостепової зони помірно континентальний з холодною зимою і теплим літом. Широкий пояс лісостепу, що простягнувся через Центральну Україну, створює найкращі умови для життя та сільського господарства. Зона степу характеризується помітним континентальним кліматом з посушливим та жарким літом і холодною, часто сухою зимою.

Родючі землі в умовах відносно теплого клімату створюють  гарні умови для високої культури сільського господарства. У структурі сільськогосподарських угідь 77,7% складають орні землі, 2,2% - багаторічні насадження, 13,3% - пасовища та 5,8% - сіножаті. Найбільш родючі ґрунти Центральної та Південної України здебільшого зайняті під зерновими культурами. Ґрунти Північної та Західної України придатні для вирощування картоплі. Україна посідає четверте місце в світі по виробництву картоплі. Виробництво цукрового буряку поширене у Центральній, Північній та Західній Україні. Тваринництво здебільшого сконцентроване в Північній Україні. Свинарство та вівчарство головним чином переважає у центральних та південних областях.

У Декларації про державний  суверенітет України створення  нової системи земельних відносин шляхом здійснення всебічної земельної  реформи було проголошено одним з найважливіших завдань розвитку незалежної демократичної держави; для цього вжиті такі заходи:

-надання прав власності  на землю приватним землевласникам  в умовах розподілу земель  на засадах соціальної справедливості;

- забезпечення територіальних умов для ефективного ведення сільського господарства та землекористування в умовах гарантії екологічної безпеки в сільській та міській місцевості;

-  удосконалення методів державного управління земельними ресурсами та землекористування на основі ефективних економічних методів;

- включення землі в економічний (ринковий) товарообіг;

- створення системи приватних господарств у сільськогосподарському секторі;

- альтернативне додаткове функціонування великих, середніх та малих сільськогосподарських структур усіх форм власності на землю та майно.

Основні територіальні  умови для економічної незалежності місцевих громад були створені шляхом розмежування сільських, селищних та міських  рад; запровадження податку на землю  зробило його одним з основних джерел доходів для місцевих бюджетів. Зроблені перші кроки щодо запровадження оренди землі та механізмів продажу ділянок несільськогосподарського призначення як другого джерела доходів до місцевих та державного бюджетів. Земельна реформа спричинила до кардинальних змін у формах землеволодіння, структурі прав власності на землю; значні зміни сталися в землекористуванні та аграрному секторі. Первинну приватизацію сільськогосподарських угідь у країні в цілому завершено. Безкоштовна передача сільськогосподарських угідь у власність селян впродовж останнього десятиріччя була одним з найважливіших результатів реформи.

На основі приватної  власності на землю та майно реформовано  близько 11,8 тис. сільськогосподарських підприємств. Створено 20,5 тис. нових сільськогосподарських структур ринкового типу (з них 35,6 % товариств з обмеженою відповідальністю, 10,4 % сільськогосподарських кооперативів, 21,2 % приватних (орендних) підприємств, 17,5 % приватних фермерських господарств, 4% акціонерних товариств, 11,4% - інших форм суб’єктів господарювання).

   Згідно оперативних даних Державного Комітету України по земельних ресурсах (Держкомзем)¹ станом на 01 червня 2004 року в обмін на сертифікати на право власності на земельну частку (пай) видано 4,2 млн. державних актів. Власники сертифікатів уклали 4 млн. 923 тис. договорів оренди землі (72,6% від загальної кількості власників сертифікатів); ця цифра не охоплює громадян, які вийшли з колективних господарств, вилучивши свої частки.

Держкомзем є центральним органом виконавчої влади, координацію та керівництво діяльністю якого здійснює Кабінет Міністрів України. Держкомзем надає пропозиції щодо розробки державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, захисту та моніторингу земель. Він відповідає за державний земельний кадастр та забезпечує регулювання у цій галузі, а також міжгалузеву координацію та функціональне врегулювання питань, що належать до його компетенції.

Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України є  державною самоокупною організацією, головне завдання якої полягає у виконанні робіт, пов’язаних із створенням автоматизованої системи державного земельного кадастру та веденням системи реєстрації прав власності на нерухомість. Центр державного земельного кадастру функціонує в межах своєї організаційної структури на загальнодержавному, обласному та нижчих рівнях у формі субординованих підприємств.

1. ІСТОРІЯ ЗЕМЛЕУСТРОЮ ТА КАДАСТРУ

Перші спроби обліку кількості  і якості земель проводилися ще при  первобутному общинному способі виробництва. Однак тоді облік був досить примітивний і проводився в інтересах громади. З появою приватної власності на засоби виробництва виникла необхідність у більш ретельному обліку. Крім приватних власників облік вела рабовласницька держава. Вона враховувала доходи від обкладання податками, контрибуціями, витрати на зміст армії і т.п. Об'єктом обліку поступово ставала земля, що вже в той час виступає як основний засіб виробництва в сільському господарстві. При рабовласницькому ладі як спеціальний земельний обліковий захід зароджується земельний кадастр, що продовжує розвиватися при феодалізмі й особливо при капіталізмі.

Так у Египті, у часи перших фараонів (4 тис. років до н. е.) ретельно велися оціночні списки земель, що підлягають оподатковуванню. Оцінку земель двічі в рік проводили спеціальні таксатори - чиновники фараона.

Земельний кадастр древнього  Риму (4 у до н.е.) являв собою опис земельної власності. У спеціальні реєстри вносили зведені розміри  земельних ділянок, способи їхньої обробки, якості і прибуток на земелью. На бронзові таблиці наносили плани маєтків, їхні назви, межі і розміри землеволодінь. Там же приводили зведення про якість земель і про саме господарство.

     В епоху  феодалізму подальший розвиток  одержав внутрігосподарський облік  який проводився з метою керування і контролю за розвитком поміщицького господарства.

   Феодальна держава  вела кадастр землі як засобу  виробництва  для оподатковування.  При феодалізмі в системі земельного  кадастру виникає земельна реєстрація, що узаконює право приватної власності на землю.

   У такий спосіб  вивчення земельних ресурсів  і проведення земельного кадастру  стало необхідністю з утворенням держави і розвитком оподатковування. У найдавнішій формі земельного обкладання розмір податку встановлювався по площі землі. На визначеному етапі поряд з обліком кількості починають враховувати і якісний стан земель, а вподальшому розмір доходу, одержаного з земель різної якості.

Перші описи земель у  Росії з'явилися ще в 9 столітті. Вони стосувалися головним чином 

монастирських і церковних земель служили підставою для наділення духівництва нерухомим майном, зокрема землею. Збирання даних про землю виникло також у зв'язку зі стягуванням зборів і податей російськими князями зі скорених ними племен.

    Існуючий у  11 столітті якісний облік земель мав спрощений характер. А перші переписи земель з характеристикою їхньої

 кількості і якості  відносяться до 12 століття. Найстарші кадастрові документи - опису земель періоду татарського ярма. Перший  перипис був проведен в 1245 р., а повсемістний перипис земель - у 1273 р.  Земельно - кадастровими документами в цей період були “Писцові книги”.

      У 16 столітті  для опису земель була створена  спеціальна установа “Помісцевий  наказ”. Але протягом 17 століття  в Росії відбувається розхитування писцового земельного кадастру. В інтересах поміщиків у податкову систему вводяться надзвичайні збори, безліч натуральних повинностей. У 1713 р.   Указом Петра-1 вводиться подушна подать. Якісний облік земель і їхня оцінка як підстава для оподатковування утратили своє значення і власне кажучи припинилися на тривалий термін. У цей період велику роль грає кількісний облік земель.

Але в 1837 р. Міністерство державного майна приступило до розробки нового земельного кадастру. Був пророблений  великий обсяг робіт зі зйомки і визначення розмірів земельних ділянок, облікові їхньої якості й оцінки. Однак уже в другій половині 19 століття, у зв'язку з переходом до капіталістичного способу виробництва, виникла необхідність у новому земельному кадастрі.

Найважливіше значення земельного кадастру полягає в тім, що він необхідний для організації найбільш повного, раціонального й ефективного використання земель і їхньої охорони, планування народного господарства, розміщення і спеціалізації сільськогосподарського виробництва, меліорації земель і хімізації сільського господарства, а також проведення інших  заходів, зв'язаних з використанням земель.

      Матеріали  земельного кадастру знаходять  широке впровадження при загальнодержавному  та регіональноиу і міському  землеустрою. Вони використовуються при формуванні землекористувань сільськогосподарських підприємств, розміщенні  виробничих центрів, встановленні складу співвідношення угідь і сівозмін, їхньому розміщенні, трансформації угідь, устрою території сівозмін і сільськогосподарських угідь, розміщенні сільськогосподарських культур відповідно до екологічної придатності земель для їхнього вирощування.

      Дані  земельного кадастру дозволяють  диференціювати цінність земель  для раціонального використання  й охорони по агровиробничих групах ґрунтів природно - сільськогосподарських зон країни. Тим самим земельний кадастр здобуває велику значимість на різних рівнях господарського планування і керування земельними ресурсами.

    Державний  земельний кадастр є основою  для ведення регіональних кадастрів природних ресурсів та ведення містобудівного кадастру.