Історія економіки та економічної думки

Найбільш успішно, порівняно з  іншими галузями виробництва, розвивалися  мануфактури в текстильній промисловості. У кінці XVІІІ ст. налічувалося 40 підприємств, 12 з яких виготовляли сукно. Серед  найбільших – Путивльська, Батуринська, Ряшківська, Салтівська, Новоросійська, Корецька і Тульчинська мануфактури. Технологічний процес суконного виробництва включав три цикли – виготовлення пряжі, снування та валяння сировини. Вони розпадалися на 20 операцій, відповідно до яких здійснювався поділ праці. Знаряддя були ручними. Сукноваляння здійснювалося за допомогою машин.

Поряд із суконним виробництвом розвивалося  виготовлення шовку (Кременчуцька, дві  Ніжинські, Київська та Ново-Водолазька мануфактури), вітрильного полотна (Почепська, Немирівська, Топальська та Мукачівська мануфактури).

Отже, упродовж XVІ-XVІІІ ст. в Україні  промислове та сільськогосподарське виробництво набуло товарного характеру, поступово формувався загальнонаціональний ринок.

Характерною рисою національного  ринку цього періоду є розвиток грошового загальноросійського обігу. У 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші – асигнації вартістю 25, 50, 75 і 100 рублів. До кінця XVІІІ ст. курс асигнацій впав до 68 коп. З 1786 р. вільний обмін їх на срібні гроші призупинився, що ще більше знецінило їх. Таким чином, наприкінці XVІІІ ст. відбулося об’єднання грошових систем Росії й України в єдину грошову систему, що в цілому мало позитивний вплив на розвиток виробництва й торгівлі.

У середині 50-х років XVІІІ ст. почалося формування банківської системи. Особливістю її було те, що, на відміну від західноєвропейських банків, створених багатими купцями як в Україні, так і Росії, банки засновувала держава. Банківські позики з великими відсотками (Дворянський банк – 6 % річних) під заставу землі та селянських душ надавалися на три роки, з 1786 р. – на 20 років. Разом з тим значну їхню частину українське дворянство спрямовувало не на поліпшення господарства, а на споживацькі витрати, що гальмувало прогресивний соціально-економічний розвиток України та розоряло народні маси.

Тема 3. 2. Економічна думка перехідного періоду від аграрного до індустріального суспільства

Перелік питань до самостійної  роботи студентів

 (самостійна робота у вигляді розширеного конспекта)

1. Податки козацької доби.

2. Зміни у аграрних відносинах в Україні козацько-гетьманської доби.

3. Розвиток сільського господарства  у ХVІ-ХVІІІ ст.

Податки козацької доби.

У кінці XVІ ст. за часів Великого князівства Литовського на півдні України  формується Запорозька Січ як самоврядна система, феодальна республіка. Січ мала власну казну (скарб) та відповідну своєрідну систему оподаткування, що склалася під впливом автохтонних традиційних та маржинальних зовнішніх литово-польських чинників. Скарбниця відігравала роль спочатку касового центру низового коша, а пізніше, за часів Б. Хмельницького – державної казни. За приймання доходів відповідала скарбова старшина: два шафари, два підшафари, кантаржей та штат канцеляристів. Головними доходами прибутків Війська Запорозького низового, крім природного багатства чорноземного краю, були доходи від мисливських та рибальських угідь, військова здобич, зовнішня торгівля, продаж вина, плата за перевезення через річки (мостове), допомоги та плата за послуги від польського короля та російського царя, судові штрафи, орендна плата за крамниці та вантажні човни (дуби). Одним із найважливіших джерел Війська Запорозького була різноманітна торгівля. Усі торговці, купці та промисловики, що вивозили й привозили товари у Січ, торгували по слободах, селах, зимівниках, вносили платню до військової скарбниці або військовій старшині: від куфи борошна чи продуктів – карбованець, від риби, впійманої у Бузі, – три перші десятки ”паколі” на полковника, писаря й осавула та чотири інші десятки – на січову старшину або, відповідно, грошима. На всіх запорозьких базарах військові кантарже збирали у військову скарбницю мито з купців, стежили за точністю мір та ваги, призначали ціну на привезений товар.

Наслідком визвольної війни 1648–1654 рр. під проводом Б. Хмельницького став ряд соціально-економічних реформ, спрямованих на будівництво та зміцнення держави – Війська Запорозького. Прибутки від колишніх королівських та інших звільнених великих земельних маєтків почали надходити до козацької військової скарбниці, якою спочатку завідував сам гетьман, а потім окремий чин – генеральний підскарбій. За підрахунками І. Крип’якевича, річні доходи української держави становили щонайменше триста тисяч, а витрати – два мільйони польських золотих. Було впроваджено три основних державних податки: – подимне (т. з. побори), стація – на утримання війська та оренда – з промисловців та купців. Так як вся козацька громада являла собою суцільну військову організацію, податки сплачували в основному селяни й міщани. Лише один податок – військовий оклад – сплачувався однією з категорій козаків, яких називали “гніздюками”, або “сиднями”. Це були одружені козаки, які платили за сім’ю. Військовий оклад як форму подушного податку, сплачували всі селяни та посполиті – 80 коп. з тяглових, 30 – з піших, 70 – з найманих робітників. У XVІІІ ст. ставка цього податку зросла для селян до 1 карбованця 50 копійок.

Значну питому вагу у доходах  бюджету козацької держави становили  різні мита. Вони поділялися на привізні – індикти та вивізні – евекти. Також справлялося мито за транзитний перевіз товарів через запорозькі землі та річкові перевози, особливо зважаючи на те, що одним з основних позаземлеробських занять українських козаків і державних селян був торговельно-візницький промисел – чумацтво. З України до Криму, наприклад, везли горілку, олію, полотно, хутро, залізо тощо. Мито в основному стягували у грошовій формі, однак з – горілки справлялося натурою.

Господарська десятина та медове справлялося  з хуторів, млинів, промислів, пасік. З хуторів та млинів бралася десятина натурою, а з промислів та пасік – грішми.

Серед інших податків необхідно  виділити торгове – різновид акцизного податку, який стягувався з крамарів. Він становив в основному 10 відсотків від вартості товарів.

Куфовий збір (куфа – бочка горілки чи вина) – у розмірі 1 кварти (один літр) горілки, відра вина та 1 карбованця грішми.

Шинкарі сплачували фіксовані податки  – по 2 карбованці 50 копійок за рік  на звичайний шинок без льоху  та 4 карбованці 50 копійок за рік  на шинок з льохом. Ці податки були досить значними, адже четвертина (155 кг) пшениці коштувала 30 копійок.

Руга та раковщина – податки, що призначалися на утримання православної церкви та духовенства.

Основними законодавчими актами козацької  доби були грамоти та гетьманські  універсали. Фіскальні служби не були розвиненими і швидше нагадували інтендантство. Розміри та порядок сплати податків пропонувалися шафарем і старшиною та ухвалювалися козацькою радою, про що видавалися грамоти. Гетьманські універсали фактично передбачали формування казни всієї України як гетьманської держави з визначеною територією, населеними пунктами, різностановим населенням, а не лише скарбниці Запорозької Січі як переважно військової організації.

Зміни у аграрних відносинах в Україні козацько-гетьманської доби.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького внесла кардинальні зміни в аграрні відносини. Незважаючи на їхню залежність від ходу військових дій, було ліквідовано велике магнатське землеволодіння на більшій території сучасної України, знищено панщину. Сформувалася і домінувала індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю.

Разом з тим в Україні залишилася значна кількість української православної шляхти, яка зазнавала утисків  та переслідувань з боку польських магнатів та адміністрації. Відбулося визнання прав на землю української шляхти ”хто виконав присягу вірності” Війську Запорізькому. Юридичною основою для існування шляхетського землеволодіння були гетьманські універсали, зокрема Універсал від 23 червня 1657 року, гетьманські надання – майже 50 та пізніші договори гетьманів України з московськими царями. Відомо, що у складі козацько-селянського війська брало участь 6 тис. українських шляхтичів, яким Б. Хмельницький видавав оборонні універсали.

Православна церква напередодні та у ході національно-визвольної війни була духовним осередком, об’єднуючим ядром українського громадянства. Тому закономірним явищем було визнання прав православного духовенства. 16 універсалів одержав Гусятинський монастир на Лівобережній Україні. Універсали захищали монастир від сваволі козаків та селян, обороняли його маєтки, дарували цілі села, млини і т. ін. Такі самі привілеї отримали й Видубицький, Печерський, Михайлівський Золотоверхий, Межигірський православні монастирі. Б. Хмельницький видав понад 10 охоронних універсалів.

Козацтво виділилося в окремий  привілейований стан. Козаки звільнялися від повинностей та податків; мали право вільного життя у містах та селах, займатися промислами, мали громадське самоврядування. Основним обов’язком була служба у війську. Козацька власність мала корпоративно-умовний характер.

Характерною стала займанщина з боку козаків та селян, покинутих польськими феодалами земель. Передвоєнна норма земельної власності в четверть лану була значно перевищена. Насамперед збагатилася сільська старшина (отаман, осавул, писар, хорунжий, війт, сотник), заможні козаки та селяни. Селяни ділилися на “пашенних”, які обробляли землю власною робочою худобою, та “бобилів“, що не мали робочої худоби. Селяни мали особисту свободу, право переходу до козацького стану. Вільні селяни сплачували державні податки, рангові селяни відробляли відробіток або сплачували грошовий чинш.

Напередодні та у ході національно-визвольної боротьби склалося старшинське землеволодіння. У приватній власності (спадкова) перебували хутори з орними землями та сіножатями, лісами, ставами та іншими угіддями. Кількість землі збільшувалася за рахунок займанщини неосвоєних ґрунтів або купівлі, розорювалися “дикі поля”, вирубувалися ліси. Б. Хмельницький скупо давав земельні надання старшині – близько 20 маєтків, щоб не збільшувати розриву між селянсько-козацькою та старшинською верствами, які були опорою гетьманської влади. У роки Хмельниччини старшина у землеволодінні поступалася духовенству та шляхті.

Після смерті у 1657 р. Б. Хмельницького різні політичні орієнтації генеральної старшини (І. Виговський, П. Тетеря, І. Брюховецький) привели Україну до розколу у 1663 р. та початку Руїни.

Зміни у поземельних стосунках  настали, коли після Андрусівського перемир’я 1667 р. Гетьманщина та Слобідська Україна опинилися під протекторатом Російської держави. По суті, відбувалася реставрація феодалізму, причому у найжорстокішій, найбрутальнішій, напівазіатській формі.

У другій половині XVІІ–XVІІІ ст. за сприяння гетьманського уряду та російських царів швидко зростало старшинське землеволодіння, яке поділялося на спадкове та рангове. Поступово відмінності між спадковим та тимчасовим землеволодінням зникли. Цьому сприяло введення спадковості посад полковників. Великими землевласниками були родини Кочубеїв, Золотаренків, Скоропадських, Апостолів, Лизогубів, Розумовських, гетьман І.С. Мазепа. Українська лівобережна старшина перетворюється в нову феодальну дворянську верству. У другій половині XVІІ ст. збільшується російська дворянська земельна власність. Великі земельні наділи отримали члени Малоросійської колегії. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін. Вони ж стали ініціаторами обмеження прав рядового козацтва і поступового закріпачення селян за російським прикладом. Посилилася колонізація півдня України іноземцями, як наслідок Прутського походу 1711 року. Після зруйнування Січі 1775 року частина запорозьких земель була подарована царським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1 500 десятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13 подвір’їв селян.

У 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів  підпомічників у категорію державних  селян: козаки зберегли особисту свободу  та право на володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні примуси. Заможні виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувалися у міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх господарств. 

“Жалувана грамота дворянству” (1785 р.) свідчила про завершення процесу нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки та торги, була звільнена від податків, обов’язкової військової служби, не могла піддаватися тілесним покаранням. У кінці XVІІІ ст. на Лівобережжі налічувалося майже 100 тис. українських дворян.

З 1797 року, згідно з урядовим розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв, загальнодержавний податок хлібом замінювався грошовим. Це сприяло розвитку товарно-грошових відносин на території України, де не було власної національної грошової одиниці, карбування якої намагався започаткувати Б. Хмельницький ще восени 1652 року.

Після довгих років козацьких воєн польська шляхта повернулася до своїх  маєтків на Правобережжі. Унаслідок  відновлення не тільки батьківських володінь, але і захоплення королівських та колишніх шляхетських земель у  середині XVІІІ ст. майже 40 магнатських родин контролювали 80 % території Правобережжя. Тут поміщики змушені були оголошувати так звані слободи, за якими селяни, що селилися на панській землі, на певний час звільнялися від усіх повинностей. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVІІІ ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Існувало три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента і продуктовий податок; у другому – поряд з чином запроваджувалася відробіткова рента; у третьому – переважала панщина.

Розвиток сільського господарства у ХVІ-ХVІІІ ст.

Провідну роль в економічному житті  України продовжувало відігравати  сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор’ї. На всій території України існувала дво- і трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В степовій зоні домінувала перелогова система, що еволюціонувала в парову. В районах Полісся, Волині, Карпат застосовувалася підсічна система. В кінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів.