Історія економіки та економічної думки

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 31 Октября 2013 в 21:47, лекция

Краткое описание

Мета: вивчення історико-економічного досвіду та поглядів видатних представників економічної науки; формування уявлень про собливості розвитку окремих країн; визначення факторів та причин швидкого розвитку одних країн та відставання інших у різні історичні проміжки часу; поглиблення та розширення знань з економічної теорії; формування теоретичної бази для аналізу проблем сучасної економічної політики; підвищення економічної та загальної культури фахівця з економіки.

Содержание

ВСТУП………………………………………………………………………………2
ВИКЛАДЕННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ПИТАНЬ
НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ (включаючи завдання для самостійної роботи)………………………………………………………………………………..4
КЛЮЧОВІ СЛОВА І ТЕРМІНИ…………………………………………………145
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ……………………………………………161
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ……………………………………………….167

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА……………………………………………..189

Прикрепленные файлы: 1 файл

METODIChKA_-_SAMOSTIJNA_ROBOTA.doc

— 1.29 Мб (Скачать документ)

(самостійна робота  у вигляді розширеного конспекта)

 

1. Фінансовий та грошовий обіг, податки та кредит у мануфактурний період.

2. Місце капіталізму в світовій історії, його періодизація та основні риси.

     3. Мануфактурний  період української промисловості.

 

Фінансовий та грошовий обіг, податки та кредит у мануфактурний  період.

Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона провадилася у міських республіках Північної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа; У Венеції зародилася сучасна бухгалтерія.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна  торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися  її центри — Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців і  арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.

Генуезці, венеціанці, володіючи торговими  і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в  Чорноморському басейні. Генуезці закріпилися також в пониззях Дону і Дністра, на узбережжі Криму і Кавказу. Однією з найважливіших її колоній була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, заснованим в 1266 p. У 1357 p. генуезці захопили Балаклаву, у 1365 p. — Судак та деякі інші міста і поселення Криму. Не відставали від них венеціанці, їхнє становище зміцніло після четвертого хрестового походу (1202—1204 pp.). Захопивши узбережжя Дальмації, Мореї, Іонічні та інші острови, квартал Константинополя, вони повели безкомпромісну боротьбу з генуезькими конкурентами. У кінці XIV ст. венеціанці відтіснили генуезців з басейну Чорного моря та Кавказу. З Леванту (Сходу) купці привозили в Західну Європу шовк, прянощі, предмети розкоші — дорогі тканини (парчу, оксамит), ювелірні вироби, тропічні та субтропічні фрукти, з Причорномор'я — рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно, хутро, невільників, яких італійським купцям поставляли татарські людолови, в тому числі з України.

У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло  власне виробництво шовку, скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу та виробами європейських ремісників італійські купці забезпечували феодалів Західної Європи, одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом. Наприклад, 1 г перцю коштував 1 г золота. Проте східна торгівля зазнала нищівного удару від турків. У 1453 p. вони захопили Константинополь. У 1457 p. були виселені генуезькі та венеціанські торгові факторії з Криму і Чорномор'я. Поступово турки витіснили італійців і з Близького Сходу.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом утворився союз приморських міст під назвою Ганза (об’єднання, спілка). Свою діяльність вона розпочала в XII і діяла до XVII ст. У XIV—XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у тому числі Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв. У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганза охороняла своїх членів. Ніхто, крім ганзейських купців, не смів перевозити товари Балтійським і Північним морями.

Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічалися на ярмарках Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань. Ярмарок тривав майже цілий рік. Жваві торги відбувалися умістах Баре, Труа, Провене, Ланьї. Столітня війна, що точилася між Францією і Англією (1337 —1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до провінційного торжка. Остаточно він занепав, коли торгові шляхи у зв'язку з великими географічними відкриттями перемістилися з Середземномор'я на Атлантичний океан.

У середні віки розвинулася і  сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів. Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення, незважаючи на чисельні труднощі та небезпеки. Справа в тому, що у феодальній Європі не було битих шляхів, їх ніхто не ремонтував. Власники земель, по яких проходили купецькі валки, робили все, щоб пошкодити дороги. Адже у ті часи існував знаменитий закон — “що з воза впало, те пропало”. На розбитих шляхах часто ламалися вози, товари падали на землю, їх зразу привласнювали місцеві феодали за допомогою озброєних слуг. На купців постійно нападали ватаги розбійників. Купці на кожному кроці сплачували мита: на річкових переправах, мостах, на кордонах феодальних володінь. Там, де не було річок, магнати ставили митні шлагбауми в чистому полі. За таких обставин товар дорожчав у десятки разів. І все ж сухопутна торгівля зростала, була прибутковою.

Торгівля, як відомо, без грошей нормально розвиватися не може. У Західній Європі в середні віки в грошовому обігу була велика кількість найрізноманітніших монет.

З золотих найпоширенішими були північноіталійські дукати, їх почали випускати в 1284 p. венеціанці. Маса монети становила 3,5 г золота. Згодом подібні грошові одиниці карбували монархи інших західноєвропейських країн. Проте найпоширенішими були різні срібні гроші — від маленької роздрібної монети до солідного таляра масою 30г.

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з'явилися в північно-італійських містах, у провінції Ломбардії. До сьогоднішнього дня за спеціалізованими магазинами-салонами збереглася назва “ломбард”. Банкіри об’єднувалися в асоціації, компанії, товариства.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були монополістами, вони встановили надмірні проценти на позиковий капітал. У середні віки він ніколи не був менший як 15—25 %. Часто банківські асоціації розорялися, через те що їхніми кредиторами були королі, царі чи імператори. Вони могли дозволити собі не тільки не сплачувати борги, а й фізично розправлятися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська система у Франції. У Німеччині при кредитно-лихварських операціях широко застосовувались безготівкові рахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах. Незабаром представників цієї країни стали називати світовими банкірами.

Інтенсивний розвиток сільського господарства, промисловості, в тому числі мануфактур, торгівлі, грошового обігу, банківської справи, кредиту, свідчить, що в ряді країн Західної Європи з'явилися паростки нового, прогресивнішого виробництва. Виникають спеціалізовані райони з виробництва тих чи інших товарів, численні ярмарки, товарно-грошові відносини, формуються національні ринки.

Важливе значення в економічному житті  середньовічної Європи мали податки  та різні примуси на користь феодалів чи державних установ. У романізованих  країнах збереглася римська податкова  система, що в тій чи іншій формі поширилась і на “варварські” держави. З населення стягували земельний і подушний податки. Крім того, усіх підданих примушували виконувати будівельні роботи, нести сторожову службу, здійснювати гужові перевезення. У скарбницю франкської держави прибутки надходили з податків, митниць і судових штрафів. Візантійська податкова система мала централізований характер. Систематично провадилися загальнодержавні кадастри (зведені відомості) про кількість землі, людей, худоби. У VIII ст. римський подушно-земельний податок було замінено рентою — відробітковою, натуральною, грошовою.

У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду  родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи  дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово злилися в одне ціле. Королі та їхні намісники об’їжджали країну для збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побори набули постійного характеру, розміри їх регулювалися, встановлювалися місце і час сплати. Зі зміцненням феодальних держав податки набули характеру феодальної ренти, що стягувалася державою.

На першому етапі зрілого  феодалізму у європейських країнах  державних податків не було або вони збирались феодалами. Там, де королі збирали з своїх васалів “допомоги’, їх платили селяни як сеньйоріальні платежі. Не всюди феодальний імунітет (податкові збори сеньйорів) був повним. У Англії віллани платили ‘щитові гроші’ замість військової служби, ‘датські гроші’ на охорону кордонів, поземельний (“погайдовий”) збір, з XIII ст. — податок на рухомість.

На другому етапі зрілого  феодалізму внаслідок державної  централізації податки стали  постійними, зросли їх розміри, їх платили  переважно селяни та жителі міст. Феодали, духівництво повністю або частково звільнялися від сплати податків.

В Англії головною формою прямого  оподаткування був податок на рухоме майно, що становив для селян 1/15, для міщан — 1/10 його вартості. Наприкінці XV ст. розміри податків зрівнялися з сеньйоріальними поборами. 
У Франції Філіпп II (1285—1314 pp.) започаткував державну податкову систему. Доходи або майно населення обкладалися податками, що становили 1/25, 1/50, 1/100 їх частини. Зросли васальні платежі на користь короля. Жителі міст платили податок за військову службу. Вперше було введено посередній податок на сіль, пшеницю, вино. На початку XIV ст. з'явився подимний збір. За податковою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було введено щорічний поземельний податок — талію. Розміри його визначав король. Від сплати були звільнені духівництво і феодали. Податки постійно зростали, зокрема на сіль і торгові 
угоди.

У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася  на територіальні князівства, селяни платили поземельний та імператорський поголовний податки. Стягування останнього присвоїли собі князі.

У країнах Центральної Європи державні податки і феодальна рента зростали одночасно. Феодали переважно звільнялися від сплати податків. В Угорщині з селян стягували щорічний подвірний податок. У Чехії в державний скарб поступала четверта частина або половина феодальної ренти. У Польській державі основним джерелом державних доходів були королівщини, соляні промисли, монетний двір, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили 12 грошей з лану землі. За Кошицьким привілеєм 1374 p. ланове зменшилося до двох грошей з лану. На монастирських землях воно становило 4 гроші. З кінця XV ст. державний земельний податок знову зріс до 12 грошей з лану. У Московському князівстві поряд з даниною з кінця XV ст. почали стягувати "ямські гроші". У 1550 p. введено регулярний податок на викуп полонених "полоняничні дєньгі".

V—XV cm. — період становлення  і зрілості феодального господарства  в Європі. Його формування швидше  проходило у країнах, де колонат  взаємодіяв з первісним способом  виробництва. У народів, у яких  господарство формувалося на  основі розкладу родоплемінних відносин, цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше.

Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були своєрідними. У  Франції головна роль належала прекаріям  і комендаціям. В Англії донорманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям феодали привласнили громадські землі, а їхніх власників перетворили на залежних селян. Здійснювала цей процес ран ня феодальна держава. Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало доменіальне господарство з відробіткам.и. Одночасно королі дарували феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до селян. Загальноєвропейське значення мала феодалізація громади-марки. 
У XI—XIII cm. завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяльності селянських господарств були під контролем феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості сеньйорія не могла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та правової самостійності селян.

У XIV—XV cm. у країнах Західної Європи відбулася перебудова сеньйоріальної системи. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося доменіальне господарство. Склалися нові форми землекористування та експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найм.

У країнах на схід від Ельби еволюція сеньйоріально-селянських відносин проходила у зворотному напрямі: посилилася особисто-спадкова залежність селян, зросло значення доменіально-панщинного господарства, пов'язаного з ринком. У загальнодержавних масштабах обмежувалися селянські переходи від одного феодала до другого.

Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини. 
Повільно прогресувало сільське господарство. Найвищим досягненням агрокультури стало трипілля, а в Англії — чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колонізації розширилися посівні площі, вдосконалилися знаряддя праці.

Информация о работе Історія економіки та економічної думки