Історія економіки та економічної думки

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 31 Октября 2013 в 21:47, лекция

Краткое описание

Мета: вивчення історико-економічного досвіду та поглядів видатних представників економічної науки; формування уявлень про собливості розвитку окремих країн; визначення факторів та причин швидкого розвитку одних країн та відставання інших у різні історичні проміжки часу; поглиблення та розширення знань з економічної теорії; формування теоретичної бази для аналізу проблем сучасної економічної політики; підвищення економічної та загальної культури фахівця з економіки.

Содержание

ВСТУП………………………………………………………………………………2
ВИКЛАДЕННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ПИТАНЬ
НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ (включаючи завдання для самостійної роботи)………………………………………………………………………………..4
КЛЮЧОВІ СЛОВА І ТЕРМІНИ…………………………………………………145
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ……………………………………………161
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ……………………………………………….167

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА……………………………………………..189

Прикрепленные файлы: 1 файл

METODIChKA_-_SAMOSTIJNA_ROBOTA.doc

— 1.29 Мб (Скачать документ)

Став інтенсивнішим спосіб підживлення грунту. За Литовським статутом 1529 p., удобрені грунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення грунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток грунту (посилення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання родючості грунту було виділення орних площ під пасовища. У Бойківщині, Лемківщині, Полтавщині існувала прак-тика, коли частину поля займали під овес, на другий рік на ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою грунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.

Для підвищення родючості  грунту використовували різні форми  сівозміни. Парове поле займали лише житом, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася  і заростала травою. З появою картоплі трипілля видозмінилось у чотирипілля або нерегулярну парову систему. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему.

Головним знаряддям обробітку  землі залишався традиційний  український плуг, в який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чотирьох коней. Поряд з плугом у південному Поліссі й зоні Лісостепу застосовували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і бороновидні) рала. Ними орали м'який грунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів або коней. Застосовувалась двозуба соха. Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли й збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. З XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев’яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна оранка під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяблева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою силою основна маса селян обробляла землю супрягою, об’єднуючи тягло кількох господарств.

Хліборобство в Україні мало в основному зерновий характер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині овес становив 34 % обсягу посіяного зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 %. Посіви озимини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до 40 % посіяного зерна, овес — 25—35, пшениця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %.

Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тютюну. За гетьмана Скоропадського за наказом Петра І була спроба перетворити південну частину Лівобережжя на район високоякісного тютюнництва. Поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією робіт займався французький майстер. У 1723 p. на Лівобережжі було зібрано до 100 тис. пудів тютюну. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд.

У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система рільництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, в низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала  основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на півдні Поділля.

Врожайність зернових і технічних  культур навіть при сприятливих  умовах була невисокою. Враховуючи, що частину врожаю селяни віддавали  як чинш, а частину переробляли  на горілку, зерна для споживання не вистачало і це призводило до голодування селян, особливо в гірських районах, на чернігівській землі.

Крім зернових і технічних культур  селяни вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з’явилися парники. 
Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з’явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були при кожному домі. Ними славилися міста Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі. З першої чверті XVIII ст. у Києві існував казенний сад. В 1764 p. в ньому нараховувалося 2583 фруктових дерева і 43 401 виноградна лоза.

У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 p. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець.

У фільварках Правобережної України  тваринництво в основному використовувалося  на потреби панського маєтку. Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів  великої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках появилося молочарське господарство.

Важливе місце в господарському житті займало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель. За даними люстрації 1565 p., у селах Самбірської економії нараховувалося приблизно 16,3 тис. овець. Овече молоко переробляли в селах, або так званих шалашах, якщо пасовища були розташовані далеко від сіл. Шалаші були як виробнича ланка і як форма кооперації селян. На село припадало 2—3 шалаші, кожен з яких оподатковувався. В селах і містах були “мирские стада”, для яких відводилися пасовища.

Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умови, намагався перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. В полки направлялися виписані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри, обов'язком яких було навчити жителів методам розведення та стриження високоякісних порід овець. За кордоном готували фахівців. На заводах для нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів встановлювалися спеціальні посади — “отборних овець овчарів”, “комиссаров овчарних заводів”.

Розвиток тваринництва ставив питання  про корми. В окремих господарствах Лівобережжя сіножаті займали до 250 десятин. Зросла ціна на сіно. Якщо в 40-х роках XVIII ст. 10 копиць сіна (з однієї десятини землі) коштували 2,25 крб., то в 1755 p. — 3,2 крб. Взимку худобу годували ячмінною, вівсяною, гречаною соломою, поживні якості якої були нижчі за культурні трави.

Протягом XVIII ст., особливо в другій половині, поглибилася спеціалізація  сільськогосподарського виробництва. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці (арнаутка), на Волині — озимої пшениці (до З0 %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі, Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней.

Поряд із хліборобством і тваринництвом  дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство. 
У Польщі в XVI ст. появляються трактати з сільського господарства. В 1534 p. вийшла перша друкована книга “Про злаки, тварин, птахів, риби”. Всього протягом XVI ст. було надруковано 25 трактатів із сільського господарства. 
Для сільського господарства в XVI — XVIII ст. характерним було зростання його товаризації. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, решта — експортувалася.

Значні доходи мала старшина від  продажу тютюну, продуктів тваринництва, промислів, пов'язаних з переробкою сільськогосподарської продукції (млинарства, ґуральництва, олійниць, свічкарень та ін.), а також від лісопилень, рудень, гут, цегелень, поташень, селітряних варниць.

Старшинські господарства мали великі площі лісів, що були об'єктом купівлі-продажу. У 60-ті роки один гектар лісу коштував приблизно 15—16 крб.

Найбільш прибутковими були млинарство та ґуральництво. Річний прибуток з  двох водяних млинів військового  товариша Т. Свічки в 1767 p. становив 398 пудів  борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 p.) у маєтках старшини нараховувалося 1522 казани, 19 винокурень Кочубеїв давали більше 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Рум’янцева — 13,2 тис. відер горілки на рік.

Одночасно старшина закуповувала сільськогосподарський  інвентар, хліб для ґуральництва, сировину для промислів, худобу, місцеві та закордонні промислові вироби, предмети розкоші.

Селянські та козацькі господарства залишалися натурально-споживчими, їхньою основою було хліборобство. У другій половині XVIII ст. посіви сільськогосподарських культур коливалися в таких межах: жито — до 4 десятин, пшениця — до 0,5, гречка — до 2, ячмінь — до 1,5, просо — 0,25, коноплі — до 0,5, льон — до 0,5 десятини. Однак потреба грошей для сплати ренти, податків, купівлі необхідних товарів змушувала селян і козаків дедалі більше продуктів вивозити на ринок.

Заможні козаки часто здавали землю  в оренду. Значну роль в їхніх  господарствах відігравали промисли, пов'язані з сільським господарством, — обробка льону, коноплі, млинарство, ґуральництво, а також з гутництвом, рудництвом, чумацтвом, торгівлею. У другій половині XVIII ст. річний прибуток виборних козаків м. Борисполя, які займалися сільським господарством, в середньому дорівнював 7 крб., торгівлею — 15, промислами і землеробством — 20 крб.

Млини та ґуральні в селянських господарствах обслуговували власні потреби. З 1667 p. селяни Лівобережжя мали право викурювати горілку за відповідну плату лише на весілля, похорони. В 1761 p. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися ґуральництвом, проте воно продовжувало існувати. В основному селяни мали 1—2, а окремі — 7—10 казанів.

Важливою статтею грошових прибутків  у латифундіях були оренда і посесія (заставна оренда, за допомогою якої феодал розплачувався за борги з  кредиторами). Посесор управляв маєтком на основі контракту, в якому записували суму боргу, обов'язки селян і посесора. Однак останні систематично порушували договори і, як наслідок, господарювання посесора призводило до розорення маєтків, про що свідчили численні судові справи. В оренду здавали право прорінації, млини, ставки, промисли, збір повинностей. У 60-х роках XVIII ст. третина володінь Потоцьких здавалася в оренду і посесію.

У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі  основу господарства доміній становило  промислове виробництво (металургія та добування солі).

Товарний характер селянських господарств  обмежувало розширення фільварково-панщинної  системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), то більшість  селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом.

Негативно впливала на розвиток селянського господарства система орендних і посесійних відносин. Орендарі та посесори примусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця система відігравала роль лихварського капіталу.

Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українському селі широко застосовувалася праця  наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, кабальний, примусовий. Людей  примушували орати поле, жати, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових підприємствах.

На рубежі XVII — XVIII ст. в Гетьманщині  плата найманих женців становила  третину врожаю, в кінці XVIII ст. — п'яту частину, молотників — десяту, день оранки оплачувався 4 копійки (у XVIII ст. 1 кг пшениці коштував 0,2 копійки).

Відносини між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і  кидав роботу до закінчення обумовленого строку, то гроші йому не сплачувалися за весь договірний час роботи. Якщо господар розривав угоду, то сам платив наймиту за всю домовлену роботу.

Використання вільного найму поєднувалося з примусовим. Селян примушували  возити горілку до Києва за визначену плату, займатися поденною роботою в маєтках старшини. Постійні робітники жили при економіях у побудованих для них хатах. У деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Топальській сотні Стародубського полку 35,7 % козацьких господарств мали найманих робітників, у Конотопській сотні Ніжинського полку — 16 % .

У Галичині та Правобережжі в кожному  фільварку працювало до десяти постійних найманих “паробків”. Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Платили у XVIII ст. за день 12—20 грошей. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни Брацлавського, південно-східної частини Подільського і Київського воєводств. Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні займалися підприємництвом (промислами, зокрема чумацьким).

Отже, у сільському господарстві України  відбувалися певні зрушення. Розширилися  посівні площі, зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.

Информация о работе Історія економіки та економічної думки