Принцип публичности и диспозитивности в уголовном процессуальном праве

Зміст принципу публічності  розкривається в таких положеннях:

Загальна засада, яка міститься  у коментованій статті, характеризує кримінальне провадження як владно-організаційну  діяльність посадових осіб та органів, які діють offisio, тобто в офіційному порядку, відповідно до службового обов’язку, від ім’я держави. Цей принцип  становить основу правового регулювання повноважень прокурора та слідчого у кримінальному провадженні, їх взаємовідносини з іншими суб’єктами та судом, системи і порядку застосування заходів забезпечення кримінального провадження, процедури винесення процесуальних рішень тощо.

Правовий зміст принципу публічності становлять такі положення. На початковому етапі кримінального  провадження прокурор, слідчий зобов’язані  в межах своєї компетенції  розпочати досудове розслідування  в кожному випадку безпосереднього  виявлення ознак кримінального  правопорушення або в разі надходження  заяви (повідомлення) про вчинення кримінального  правопорушення. Відповідно до ст. 214 КПК  слідчий, прокурор невідкладно, але  не пізніше24 годин після подання  заяви, повідомлення про вчинене  кримінальне правопорушення або  після самостійного виявлення ним  з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального  правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати  розслідування. Відмова у прийнятті  та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.

Засадою публічності пояснюється  вимога поєднання ініціативи і активності в процесуальній діяльності прокурора  та слідчого під час кримінального  провадження. До засобів забезпечення цієї активності належать владні повноваження, процесуальні обов’язки, дискреційні  повноваження та власна процесуальна ініціатива. Відповідно до вимог закону на осіб, які ведуть досудове кримінальне  провадження, покладається обов’язок  вжити всіх передбачених законом  заходів для встановлення події  кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила, всебічно, повно  і неупереджено дослідити обставини  кримінального провадження, виявити  як ті обставини, що викривають, так  і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень [ 2, 8 ].

Публічність виявляє себе також у тому, що прокурор, слідчий  зобов’язані забезпечити під  час кримінального провадження  повагу до людської гідності (ст. 11 КПК);  права та законні інтереси осіб, які беруть участь у кримінальному  провадженні (статті12–20 КПК). На них  покладається обов’язок не тільки повідомити вказаних осіб про їх права, передбачені КПК, а й роз’яснити їх(п. 2 ч. 3 ст. 42, ч. 3 ст. 223 КПК) та забезпечити  можливість їх використання.

До правового змісту принципу публічності входить покладення державою на прокурора, слідчого, керівника  органу досудового розслідування, інших  службових осіб органів державної  влади обов’язку неухильно додержуватися  вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною  Радою України, вимог інших актів  законодавства; виконувати процесуальні дії або приймати процесуальні рішення  у розумні строки(ч. 1 ст. 28 КПК);  збирати докази(ч. 2 ст. 93 КПК); відповідно до їх компетенції проводити слідчі(розшукові) та негласні слідчі(розшукові) дії; скласти  обвинувальний акт та передати його до суду(ст. 291 КПК), закрити кримінальне  провадження при наявності до того підстав (ст. 283–284 КПК) тощо.

Винятком із принципу публічності  є кримінальне провадження у  формі приватного обвинувачення, яке  розпочинається лише на підставі заяви  потерпілого(ч. 4 ст. 26  КПК) щодо кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Специфіка справ цієї категорії  виявляється в тому, що законодавець надає потерпілому від кримінального  правопорушення можливість на власний  розсуд вирішити питання: чи звертатися йому до держави за захистом порушеного права, вимагаючи притягти винну  особу до кримінальної відповідальності. По суті, у встановлених законом  випадках у кримінальному провадженні  визначальною є не засада публічності, а засада диспозитивності й законодавець віддає перевагу приватному інтересу перед інтересом публічним.

Аналiззмiсту принципу публiчностi (офiцiйностi) приводить до висновку, що саме вiннайбiльш повно вiдтворює  взаємовідносини особи i держави. Стосовно кримiнального процесу цей принцип  означає виконання вiдповiдними  державними органами дiяльностi по порушенню, розгляду i вирiшеннюкримiнальних справ  в iнтересахсуспiльства i держави незалежно  вiд розсуду заiнтересованихосiб.

В його основi лежить прагнення  законодавця покласти саме надержаву  одну з найбiльш важливих функцiй - охорону правопорядку.Саме в силу принципу публiчностi питання про реалiзацiю прав,що надаються обвинуваченому та iншим учасникам процесу, не є лише їх приватною справою, байдужою для iншого суб'єкта - компетентної офiцiйної особи. Така особа зобов'язана в необхiдних випадках призначити обвинуваченому захисника, залучити перекладача для провадження слiдчихдiйнавiть i тодi, коли обвинувачений (пiдозрюваний, пiдсудний) не тiльки не заявляє вiдповiдних клопотань, а й заперечує проти їх участi в процесi; роз'яснювати права особам, якi беруть участь у справi, i тодi, коли цi особи не цiкавляться ними.

Отже під принципом  публічності в кримінальному  процесі слід розуміти правове положення, згідно з яким діяльність у цьому  виді процесу здійснюється органом  дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) від імені держави на підставі закону в загальносуспільних (державних) інтересах і полягає  у виконанні службовими особами  державних органів, які ведуть процес, усіх необхідних процесуальних дій  у кримінальній справі незалежно  від позиції суб'єктів процесу, усіх інших фізичних і юридичних  осіб, а також у документуванні цих дій і рішень у порядку, визначеному кримінально-процесуальним  законом [ 8, 76-77 ].

Підітожуючи це питання робимо висновок стосовно того, що принцип  публічності – це вимога нормативного характеру, яка полягає у обов’язку державних органів та службових осіб, які здійснюють кримінально-процесуальне провадження, у разі виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу та здійснити всі необхідні процесуальні дії для розкриття злочину, викриття винних і притягнення їх до відповідальності незалежно від позицій (волевиявлення) інших учасників кримінального судочинства.

Інакше кажучи, коли вчинено злочин, орган дізнання, слідчий, прокурор повинні порушити кримінальну справу, провести досудове розслідування, а суд здійснити судовий розгляд і прийняти остаточне рішення незалежно від того, бажають цього потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, обвинувачений та інші особи. Принцип публічності є невід’ємним принципом судочинства, який є обґрунтуванням усіх інших принципів, бо саме він забезпечує кожній особі, права якої порушенні, процесуальний захист, поновлення прав та відшкодування шкоди. Також цей принцип забезпечує кожній особі, що справа по її випадку буде розглянута у встановлені законом розумні строки, уповноваженою особою, та прийняте судове рішення буде обґрунтоване, законне, та винувата особа понесе покарання.

3. Поняттядиспозитивностi як принципу кримiнальногосудочинства.

Однією з основних ознак правової держави є забезпечення прав та законних інтересів громадян. Українська держава  згідно зі ст.3 Конституції України  визнала, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність  і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи громадянина  та їх гарантії є основним змістом  діяльності держави. Законодавець, зберігаючи у КПК України обов'язок посадових  осіб, які ведуть провадження по кримінальній справі, забезпечувати  дотримання прав і законних інтересів  осіб, залучених до участі у кримінальній справі, у значно більшій мірі став покладатися на самих учасників  процесу у питаннях захисту ними своїх прав та інтересів. Однак реальна  можливість захищати свої права й  інтереси у особи (фізичної або юридичної), яка бере участь у провадженні  по кримінальній справі, з'являється  тільки в тому випадку, якщо його волевиявлення  має обов'язкове значення для посадових  осіб, які здійснюють провадження  по кримінальній справі [ 1, 4 ].

Диспозитивність, як принцип  кримінального процесу, є можливістю (тобто правом) суб’єктів кримінального  процесу самостійно або за допомогою  захисників/представників обирати  засоби, форми захисту і реалізації своїх суб’єктивних прав і законних інтересів.

Законодавство визначає цей  принцип судочинства як:

1. Сторони кримінального  провадження є вільними у використанні  своїх прав у межах та у  спосіб, передбачених КПК.

2. Відмова прокурора від  підтримання державного обвинувачення  тягне за собою закриття кримінального  провадження, крім випадків, передбачених  КПК.

3. Слідчий суддя, суд  у кримінальному провадженні  вирішують лише ті питання,  що винесені на їх розгляд  сторонами та віднесені до  їх повноважень.

4. Кримінальне провадження  у формі приватного обвинувачення  розпочинається лише на підставі  заяви потерпілого. Відмова потерпілого,  а у випадках, передбачених КПК, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Конституція України, проголосивши основні принципи судочинства, ініціювала приведення кримінально-процесуальних  норм, які розкривають зміст засад  кримінального провадження, у відповідність  с конституційними нормами. Наприклад, конституційній принцип змагальності сторін отримав своє термінологічне та понятійне закріплення у конкретній нормі кримінально-процесуального права, а саме у ст. 22 КПК.

Під диспозитивністю слід розуміти правове положення, згідно з яким сторонам кримінального провадження  надається і забезпечується можливість вільно в межах, встановлених кримінальним процесуальним законом, обирати  способи здійснення своїх матеріальних і процесуальних прав і використовувати на власний розсуд передбачені законом публічні засоби їхнього захисту, а також активно впливати на хід і результати кримінального провадження[ 8, 78 ].

Конкретизація приписів засади диспозитивності міститься в  нормах кримінального процесуального закону, в яких йдеться про реалізацію сторонами своїх прав (зокрема, давати пояснення, показання; заявляти відводи, клопотання; подавати докази; оскаржувати  рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду в порядку, передбаченому цим Кодексом; знайомитися  з матеріалами кримінального  провадження, журналом судового засідання  і технічним записом судового процесу та ін.). Особливо яскраво дія принципу диспозитивності проявляється в діяльності суб'єктів кримінального процесу, які мають право на апеляційне та касаційне оскарження вироку чи іншого рішення суду. Від реалізації ними цього права залежить структура процесу в конкретній кримінальній справі. Якщо оскарження не сталося, то й стадій, пов'язаних із переглядом судових рішень, не існує. Так, лише завдяки принципу диспозитивності суд розпочинає свою діяльність у стадії апеляційного провадження . Цей принцип діє протягом усієї стадії, бо в разі відмови особи, яка подала апеляцію, від своїх вимог (за умови відсутності апеляцій інших учасників судового розгляду) суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження [ 2, 214 - 216 ].

Відмова прокурора від  підтримання державного обвинувачення  під час судового розгляду тягне  за собою закриття кримінального  провадження, крім виняткових випадків, передбачених КПК, а саме, коли потерпілий погоджується підтримувати обвинувачення  в суді. У цьому разі кримінальне  провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і  здійснюється за процедурою приватного обвинувачення.

 Враховуючи сферу дії  принципу диспозитивності, слідчий  суддя, суд вирішують лише ті  питання, що:

1) винесені на їх розгляд  сторонами кримінального провадження;

2) віднесені до їх повноважень  КПК.

Кримінальне провадження  у формі приватного обвинувачення  розпочинається тільки за наявності  заяви потерпілого про вчинення щодо нього одного з кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Закон містить імперативну вимогу про те, що кримінальне провадження  закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від обвинувачення  у кримінальному провадженні  у формі приватного обвинувачення. У даному провадженні може бути укладена угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим [ 8, 730 ].

Тобто принцип диспозитивності— це правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якого є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їхньої активності у захисті цих прав.Суб'єктами реалізації диспозитивності у кримінальному процесі можуть бути учасники процесу (фізичні чи юридичні особи), які відстоюють у справі свій особистий (приватний) інтерес: зі сторони обвинувачення - потерпілий (постраждалий), цивільний позивач та їх представники; зі сторони захисту - підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний, їх захисники та законні представники, а також, цивільний відповідач та їх представники. Виключенням є прокурор, який відстоює у справі державний інтерес, однак має право відмовитись від підтримки державного обвинувачення у суді, що викликає, за відмовою потерпілого від продовження обвинувачення особисто, закриття кримінального переслідування.

Значення диспозитивності (від лат. dispono – розпоряджатись, влаштовувати), як відомо, полягає у тому, що сторони судового процесу (учасники процесу з обох сторін) вільно розпоряджаються своїми матеріальними та процесуальними правами, реалізація яких з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів має безпосередній вплив на виникнення, динаміку чи закінчення процесу.