Класифікація покарань за чинним законодавстом та в науці кримінального права

Верховний Суд України  у своїй постанові від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах  про злочини проти життя та здоров'я особи» вказав на те, що «призначення цього покарання повинне мотивуватись у вироку з обов'язковим наведенням обставин, які, на думку суду, перешкоджають застосуванню позбавлення волі на певний строк. Якщо винуватими у вчиненні злочину визнано кількох осіб, яким призначається довічне позбавлення волі, у вироку мають бути окремо наведені відповідні мотиви щодо кожної з них».

Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають звільненню від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-достроковому звільненню від відбування покарання (ст. 81 КК), до них не застосовується заміна не відбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК). Проте, актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ст. 87 КК).

Довічне позбавлення  волі замінило смертну карту, застосування якої Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. було визнано таким, що суперечить Конституції України. 22 квітня 2000 р. Верховна Рада України ухвалила закон, згідно з яким смертну кару було виключено із КК 1960 р. і замінено покаранням у виді довічного позбавлення волі. ¹⁸

                                     

                                           2.3 Додаткові покарання

Додаткове покарання - це покарання, яке у випадках та порядку, передбачених КК, додається до основного покарання за той чи інший злочин і самостійно застосовуватися не може. Відповідно до ч. 4 ст. 52 КК до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань. Функція додаткових покарань полягає в обтяженні основного покарання з урахуванням характеру суспільної небезпеки злочину, а також особи, яка його вчинила.¹⁹

До покарань, які можуть застосовуватися лише як додаткові, належать:

1) позбавлення військового,  спеціального звання, рангу, чину  або кваліфікаційного класу;

2) конфіскація майна.  Позбавлення військового, спеціального  звання, рангу, чину, кваліфікаційного  класу може застосовуватися як  додаткове покарання і у разі  звільнення від відбування покарання  з випробуванням (статті 75, 77 КК).

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) не передбачене жодною санкцією Особливої частини КК і застосовується на розсуд суду і лише при засудженні особи за особливо тяжкий чи тяжкий злочин. Воно поєднує в собі певний моральний вплив на засудженого і водночас позбавляє його матеріальних та інших переваг, які надає відповідне звання, ранг, чин, кваліфікаційний клас.

Військовим є звання, яке присвоюється військовослужбовцям, що проходять службу у військових формуваннях, а також військовозобов'язаним, а спеціальними - звання, що присвоюються працівникам міліції, державної податкової адміністрації, митної служби та деяким іншим категоріям службовців. Ранги встановлені для державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування і дипломатів, класні чини — для працівників прокуратури, а кваліфікаційні класи - для суддів, судових експертів, лікарів - судово-психіатричних експертів.

На підставі ст. 54 КК засуджений не може бути позбавлений державної  нагороди, наукового ступеня, почесного чи вченого звання. Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави майна, яке є власністю особи, засудженої за вчинення тяжкого або особливо тяжкого корисливого злочину за статтею Особливої частини КК, санкція якої передбачає можливість конфіскації майна.

Умовами конфіскації  майна як виду покарання є те, що: а) особа, до якої вона застосована, вчинила тяжкий або особливо тяжкий корисливий злочин (корисливим визнається злочин, який вчинено із корисливих спонукань); б) санкцією статті Особливої частини КК за цей злочин передбачено покарання у виді конфіскації майна. Конфіскація майна характеризується тим, що: а) у засудженого вилучається майно; б) це майно є його власністю; в) воно вилучається примусово; г) вказане майно вилучається не тимчасово, а назавжди, і передається у власність держави; г) держава жодним чином не компенсує власникові вартість вилученого майна.

Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна  за амністією (ст. 86 КК).

Це покарання може бути таких видів: 1) конфіскація усього майна (повна конфіскація); 2) конфіскація частини майна (часткова конфіскація); 3) конфіскація певних видів майна (скажімо, предметів контрабанди - санкція ч. 1 ст. 201 КК); 4) повна чи часткова конфіскація, поєднана з конфіскацією певних видів майна (наприклад, конфіскація предметів контрабанди та конфіскація майна - санкція ч. 2 ст. 201 КК).

У разі конфіскації частини  майна суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

На наш погляд, законодавець є не зовсім послідовним у визначенні такого виду покарання, як конфіскація  майна. Низка положень КК, які стосуються визначення цього виду покарання, є  дещо суперечливими.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 59 КК, «конфіскація майна встановлюється за особливо тяжкі злочини, а також за тяжкі корисливі злочини». Однак у багатьох статтях Особливої частини КК, які передбачають відповідальність за злочини, які не є тяжкими та особливо тяжкими, також передбачена конфіскація частини майна, а саме знарядь, засобів і предметів злочину, які є власністю засудженого (наприклад, статті 176, 177, 208, 244, 248, 249). Крім того, у ч. 1 ст. 59 КК зазначено, що конфіскації підлягає лише майно, яке є власністю засудженого. Проте деякі засоби й предмети злочину можуть і не бути таким майном. Так, ст. 334 КК передбачає конфіскацію повітряного судна у разі порушення правил міжнародних польотів, але повітряне судно, як правило, не є власністю його пілота. Відповідно до ст. 301 КК, конфіскації підлягають порнографічні предмети, але, згідно із законодавством України, вони не можуть перебувати у власності засудженого.

 

            2.4 Покарання, що можуть призначатися як основні, і як додаткові.

Покарання, яке може застосовуватися  як основне і як додаткове, - це покарання, яке, залежно від обставин справи, може бути застосоване або як самостійне покарання за той чи інший злочин, або у випадках та порядку, передбачених КК, додається до іншого, основного покарання як додаткове. Відповідно до ч. З ст. 52 КК покараннями, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові, є: 1) штраф; 2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Закон допускає застосування вказаних двох видів покарань одночасно: при цьому одне з них застосовується як основне, а друге - як додаткове. Проте до особи, визнаної винною у вчиненні одного і того самого злочину, не може бути застосовано штраф (або позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) як основне покарання і водночас як додаткове.

Штраф (ст. 53) - це найбільш м'яке покарання в системі покарань і являє собою грошове стягнення, що накладається судом.

Це покарання призначається: а) як основне чи додаткове - у випадках і межах, встановлених санкціями  статей Особливої частини КК; б) як основне - в порядку призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК) та в порядку заміни виправних робіт особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду (ч. З ст. 57 КК); в) як додаткове -у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75 і 77 КК).

Застосування ст. 77 КК може супроводжуватися призначенням штрафу як додаткового покарання лише в  тому разі, коли він передбачений санкцією статті Особливої частини КК і  суд, застосовуючи загальні засади призначення покарання, дійде висновку про необхідність застосування цього додаткового покарання в конкретній кримінальній справі.²⁰

За чинним КК, штраф  переважно застосовується як основне  покарання. Особлива частина КК передбачає лише дві санкції, в яких штраф виступає як додаткове покарання.

Особливістю штрафу як основного  покарання є те, що при призначенні  його за сукупністю злочинів і сукупністю вироків воно складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується  самостійно (ч. З ст. 72 КК).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) призначається  у випадках, коли вчинення злочину  було пов'язане зі службовим становищем підсудного або із зайняттям ним  певною діяльністю з метою недопущення вчинення ним у подальшому злочинів із використанням певної посади чи в результаті зайняття певною діяльністю.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або додаткове  покарання передбачене приблизно  у 140 санкціях статей Особливої частини КК.

Це покарання призначається: 1) як основне: а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини  КК; б) у порядку призначення більш  м'якого покарання, ніж передбачено  законом (ст. 69); 2) як додаткове: а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини КК; б) у випадках, коли воно не передбачене в санкції відповідної статті Особливої частини КК, якщо суд визнає за неможливе збереження за особою права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; в) при звільненні від покарання з випробуванням (ст. 77 КК).

Основне покарання у  виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні його за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч. З ст. 72 КК).

Строки цього покарання  звичайно обчислюються з дня набрання вироком законної сили. Якщо ж воно застосовано як додаткове, а основним є, наприклад, покарання у виді позбавлення волі, то строк позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю обчислюється з дня, коли засудженого було звільнено від відбування основного покарання. Встановлена судом заборона обіймати певні посади або займатися певною діяльністю поширюється на таку особу і в період її перебування в установі виконання покарань.

Закон не обмежує кола посад і видів діяльності, права  обіймати які або права займатися  якими може бути позбавлений засуджений. Судова практика свідчить, що це покарання  застосовується найчастіше до службових осіб, зокрема, тих, у віданні яких перебувають матеріальні цінності, працівників транспорту, торгівлі і громадського харчування, медичних працівників. Призначаючи вказане покарання, суд вказує у вироку ті конкретні посади, право обіймати які позбавляється засуджений, або конкретний вид діяльності, права займатися якою його позбавлено.

Суд не вправі призначити покарання у виді позбавлення  права обіймати певні посади або  займатися певною діяльністю щодо особи, яка не обіймає певної посади або  не має права займатися певною діяльністю (лікарюванням, викладанням, управлінням транспортним засобом тощо). Проте тимчасове не перебування на посаді або не зайняття тим чи іншим видом діяльності на момент постановлення вироку не є перешкодою до застосування цього покарання. Скажімо, позбавлення права обіймати певну посаду може бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа перебуває у відпустці у зв'язку з вагітністю чи пологами, або її в порядку дисциплінарного стягнення вже понижено на посаді, а позбавлення права керувати транспортним засобом - незалежно від того, що вона вже позбавлена права керувати транспортним засобом в порядку адміністративного стягнення.

   ВИСНОВОК

Дослідивши велику кількість  матеріалу щодо інституту покарання  та його класифікації, розглянувши історичну ґенезу в рамках розвитку права нашої держави, проаналізувавши досвід та специфіку європейських держав в побудові Кримінальних кодексів та визначення особливостей класифікації покарань, варто визначитись, чи довершена система покарань за чинним Кримінальним кодексом України та яким чином можна поліпшити та вдосконалити якість нормативно-правового матеріалу.

На мою думку, врахувавши всі обставини, система покарань за Кримінальним кодексом України є  далекою від досконалості.

В першу чергу, підтримуючи  думки провідних вітчизняних  вчених, слід зазначити на об’єктивну необхідність введення процесу гуманізації  покарань.

Існує велика кількість  кримінальних покарань економічного характеру, яка тягне позбавлення волі. Було б більше доцільно встановити нев’язничні санкції. Наша країна не є виключенням в ситуації, коли злочинець, відбувши покарання у вигляді позбавлення волі, не може повернутися до суспільства як повноправний його член, конституційні права та свободи пасивно обмежуються, що є каталізатором здійснення нових злочинів, а не як не виправлення у подібних закладах.

Також, було б доцільно переглянути певні категорії  злочинних діянь та провести їх декриміналізацію, ввести поняття кримінального проступку, який би не являв собою клеймо у вигляді злочинця в очах соціуму.

Беручи до уваги велику кількість злочинних посягань у  нашій країні, введення широкої системи штрафів та інших нев’язничних санкцій могло б поліпшити як економічну ситуацію в державі так і перевиховати суспільство.

Для створення механізму виконання покарання, не пов'язаного з ізоляцією від суспільства, необхідно створити дійову правову базу шляхом внесення змін і доповнень до законодавчих актів та прийняття закону, який би забезпечував регулювання призначення, виконання та відбування альтернативних позбавленню волі видів покарань.

Надійність альтернатив багато в чому залежить від готовності застосовувати та виконувати їх відомствами, які є учасниками кримінального судочинства, а також від осіб, відносно яких введені ці альтернативи.

Будемо сподіватись, що законодавець побачить негативні аспекти в Кримінальному Законі та внесе відповідні зміні, перегляне та вдосконалить нормативно-правовий матеріал, проаналізує досвід європейських держав в побудові та реалізації Кримінального кодексу.