Історія Камянець-Подільського

Люди оселилися на острові  ще в прадавні часи. Вони шукали зручних  місць для своїх поселень, а  острів був винятковою природною  твердинею. Найранішою археологічною знахідкою, що належить до епохи палеоліту (1 млн. 800 тис. -10 тис. років тому), є уламки бивня мамонта та оброблене кам’яне знаряддя праці. Їх виявили поблизу острова Старого міста, на території лісопарку, що впритул підходить до каньйону річки Смотрич. Острів у петлі Смотрича було заселено у мідно-кам’яний вік (енеоліт): у Старому місті (в межах ринкових площ та на вул. Татарській) а також на околицях міста (на Руських фільварках; на плато Татариська, що навпроти південного боку замку, та в інших місцях) виявлено сліди поселень трипільської культури (4-3 тис. до н. е.). В залах міського історичного музею широко представлено унікальні трипільські речі – мідні вироби та глиняний посуд з вигадливими розписами, які своєю графічною досконалістю і кольоровою гамою перевершують зразки сучасного мистецтва.[5]

Наступний період історії  міста позначений археологічними знахідками епохи пізньої бронзи та раннього заліза (12-8 ст. до н. е.), а також залишками  скіфського городища 7-4 ст. до н. е., виявленого поряд з Підзамчем, на мисі при злитті Зіньковецького потічка зі Смотричем.

Початки міста на острові  губляться в смерку тисячоліть. Дослідники припускають, що Кам’янець-Подільський  знаходиться на місці одного з  кельтських поселень, згадуваних стародавніми істориками К. Тацитом, К. Птолемеєм, Йорданом. На рубежі нашої ери кельтів витіснили даки, що мешкали між Дністром і Дунаєм. На кілька десятиріч вони стали важливою політичною силою у Наддністрянщині. В цьому регіоні даки залишили сліди у вигляді археологічних пам’яток липицької та поєнешті-лукашівської культур. Середньовічні автори ототожнюють Кам’янець з одним з дакійських міст – Клепідавою, назва якого походить від дакійського “дава” (укріплене місто) та латинського “ляпіс” (камінь). На початку 2 ст. н. е. Дакію (теперішню Румунію) завоював римський імператор Траян, перетворивши її на провінцію могутньої імперії. Римляни контролювали прилеглу до Дакії територію Наддністрянщини: їх когорти стояли неподалік Кам’янця, в околицях Борщева та Заліщиків (сучасна Тернопільщина).

В епоху великого переселення  народів, на межі 2-3 ст. н. е., на землі  майбутнього Поділля прийшли  з Волині готи, очолювані королем  Філімером, але наприкінці 4 ст. вони залишили цей регіон під тиском гунів. Саме на берегах Дністра, на Подільських землях, знаходився військовий табір готів. Потужний раптовий наступ гунів став причиною повної поразки готів, яких очолював король Атанаріх. Готи втекли за Дністер, у дакійські Карпати. Назва одного з джерел в міському парку на території Нового міста (неподалік від Новопланівського мосту) – “Гунські криниці” – зберігає пам’ять про ті часи.[2]

З другої половини 5 ст. землі  майбутнього Поділля були заселені племенами уличів та тиверців, у  яких, за свідченням літописця, були сотні  міст. Ймовірно, що одним з них  був Кам’янець, де на той час залишилися муровані дако-римські укріплення, частково зриті, а частково включені у систему земляних валів і ровів 8-9 ст. На верхній терасі замкового мису (тепер це територія подвір’я Старого замку) було викопано оборонний рів з дерев’яним частоколом (так звану “вовчу яму”), яким було перерізано оборонний мур дако-римських часів. Знайдена тут бронзова фібула (застібка для одежі) датує появу цього рову, що захищав поселення на острові, 6-8 століттями.[8]

За часів Давньої Русі Середня Наддністрянщина називалася Пониззям. Ця територія була своєрідною “буферною зоною” на пограниччі Галицько-Волинського  князівства з кочовим Степом. Порубіжне  знаходження зробило Пониззя  незалежною і, водночас, сильною у  військовому відношенні землею. Вона входила до Галицько-Волинського  князівства на федеральних засадах: у разі військової потреби давала князеві воїнів, брала участь у  військових походах, але жила незалежним політичним життям.[1]

Після золотоординської навали колись величезна система стародавніх  фортифікацій перед мостом занепала. Їх відбудова почалася з кінця 13 ст. В цей час було реконструйовано замкові та міські укріплення та Замковий міст, який перетворився на мурований арковий віадук. Роботи ці здійснили, ймовірно, вірменські переселенці. Вони прийшли на Поділля ще під час ординської окупації та заснували у Кам’янці колонію, згодом найбільшу на Україні. Вірменським майстрам, які запровадили в місті муроване будівництво, належить завдячувати розбудовою міста. На вільному на той час крутосхилі південної частини острова виникло вірменське містечко – з головною вулицею, окремим ринком, храмами. Так в місті, поряд з руською, утворилась вірменська національна громада, яка керувалася своїм правом, мала окремого війта і радників. За свідченням історичних джерел, вже в 1344 році кам’янецькі вірмени мали окреме судочинство.[4]

В першій половині 14 ст. Кам’янець  впевнено вийшов на геополітичну арену  як головне місто Подільської  землі. З 14 ст. назва Пониззя зникла з історичних джерел. Але з’явилась  нова назва – Поділля. Номінально ще залежне від Золотої Орди, Поділля  стало предметом політичних інтересів  відразу двох держав – Литви і  Польщі. Литва виявила свою спроможність протистояти Золотій Орді, яка  на цей час (після смерті у 1342 році хана Узбека), була знекровлена утримуванням величезних підвладних територій і  внутрішніми суперечками за владу.

В період з 1345 по 1351 роки, втративши  політичні впливи в Литві і  шукаючи нові підвладні території, на Поділля прийшли русько-литовські  князі Коріатовичі – небожі великого литовського князя Ольгерда, онуки литовського князя Гедиміна – брати Юрій, Олександр, Костянтин, Борис і Федір. Поява литовців на Поділлі не викликала протистояння – навпаки, їх вважали захисниками краю від татар. Нарешті, в 1362 році литовсько-руське військо, очолюване князем Ольгердом, рішуче перемогло ординських ханів в битві при річці Синюсі, розпочавши тим самим новий етап в історії Поділля і Кам’янця.[6]

Влада Коріатовичів на Поділлі тривала з 40-х по 90-ті роки 14 ст. Вони намагалися реорганізувати адміністративну структуру Поділля, де боярська еліта складалася переважно з русинів (українців) і незначної частини польської шляхти. У 1374 році Юрій та Олександр Коріатовичі видали Кам’янцю грамоту, намагаючись розбудувати місто і збільшити його населення. Місто на 20 років звільнялося від податків, а також отримувало 200 ланів землі на околицях, частину берега Дністра для риболовлі, вигін для пасовиська, ліс. В грамоті закладено основи міського самоврядування: “А судитися їм (міщанам) своїм правом, перед своїми райцями (радниками), а воєводі в то не треба вступати”. Ця грамота дала значний поштовх розвитку міста. Саме у литовський період було сформовано середньовічну містобудівну структуру, розбудовано фортифікації, збільшено житлову забудову, побудовано муровані православні святині. Князі Коріатовичі також започаткували розбудову замків на Поділлі, яке в цей час мало у своєму складі 11 округів.

Інтерес Польщі до Поділля  незмірно виріс після перемоги Литви  над Ордою і перших економічних  та політичних успіхах Коріатовичів. В свою чергу Коріатовичі, як політики європейського рівня, розуміли, що втримати Поділля, не вступаючи в політичний союз з Польщею, їм не вдасться. Тому вони стали союзниками польського короля Казімежа, а князь Олександр навіть прийняв католицьку віру. Саме за князів Коріатовичів на Поділлі почали поставати католицькі монастирі, а в 1380 році, згідно з формуляром папи римського Урбана VІ, утворилася кам’янецька дієцезія.[5]

Впродовж литовського  періоду Поділлям правили по черзі  всі Коріатовичі. Після смерті останнього з братів, князя Костянтина у 1393 році про свої політичні наміри рішуче заявила Польща. Інтервенція на Поділля польського короля Владислава Ягелла (колишнього литовського князя Ягайла, одруженого з польською королевою Ядвігою) і зміна православної орієнтації краю на католицьку дали литовцям зрозуміти, що втрата Поділля для них є цілком реальною. 1394 рік став початком “сорокалітньої війни” (1394-1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, в якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Ягайла литовський князь Свидригайло.

У 1434 році Кам’янець став адміністративним і юридичним центром  Поділля, а з 1439 року – також місцем скликання подільського сеймику. Тут  було запроваджено польську адміністративно-судову систему, сформувалася польська юрисдикція. Це призвело до перерозподілу сфер впливу – від соціального і  релігійного устрою до території  самого міста. Першим адміністративним кроком стало створення об’єднаного  русько-польського магістрату, але  згодом магістрат став виключно польським. Польська міщанська верхівка прагнула оселитися в центрі міста. Через  це вже з середини 15 ст. розпочався незворотний процес зміни соціальної топографії Кам’янця. Територія русинів  в центрі міста під тиском католицької  еліти зменшувалася, в зв’язку  з чим вони переселялися на околиці. Коли у 1555 р. король Зигмунт Август формально дозволив українцям та вірменам селитися між поляками-католиками, українці вже не могли повернути втрачені території. Свій перший привілей українці (русини) отримали ще у 1491 році від Казімежа Ягеллоньчика, який узаконив руську (українську) юрисдикцію, дозволив русинам-українцям вибирати окремого війта, судитися за руським правом, зокрема мати “право меча”. Наступні королівські привілеї 1519, 1552, 1557, 1579, 1658, 1670 років не могли вирішити усіх суперечок, що виникали між юрисдикціями та релігійними громадами. Для захисту своєї віри православні русини в 16 ст. почали засновувати церковні братства на взірець вірменських, які були осередками консолідації національних громад.[9]

Вірмени, з огляду на своє стабільне внутрішньоміське економічне становище і на те, що переважно саме вони здійснювали всю зовнішню торгівлю, зберегли незалежність свого магістрату аж до 17 ст. Поступово вірменська колонія, яка починалася з південного схилу острова, розрослась настільки, що зайняла Вірменський Ринок з обох боків та південну і, значною мірою, східну сторони головного міського Ринку.

Зміцнюючи свої позиції, Польща перш за все дбала про обороноздатність Кам’янця. З 1463 року він отримав  статус королівського міста і  управлявся старостами (каштелянами). Починаючи ще з епохи Казімежа Великого Кам’янець був для Польщі військовим форпостом, найбільше висунутим на південно-східний кордон держави, на важливу водну артерію – Дністер. Але ще більше значення мав для поляків Кам’янець як форпост католицького християнства, де воно віч на віч протистояло ісламу. На Поділлі з’являються католицькі чернечі ордени, які засновують в місті домініканський та францисканський монастирі. Однак, реалізація програми католицького будівництва в Кам’янці наштовхнулася на реалії нестачі вільних територій: місто було забудоване православними церквами. Польські будівничі блискуче вирішили цю проблему. На західній кромці острова вони розташували низку монастирів, що простягнулися вузькою (90 м) смугою завдовжки в 900 м, сформувавши таким чином своєрідну кулісу – величний “католицький фасад” православного міста, що відкривався перед тим, хто в’їжджав до Кам’янця головною дорогою. Цей містобудівний задум поляки розвивали впродовж чотирьох століть, сформувавши костьольно-монастирський комплекс, до якого входили монастирі домініканок, кармеліток, кармелітів, єзуїтів, францисканців, трінітаріїв, кафедральний костьол та костьол Св. Катерини. Отже, на цьому маленькому скелястому острові сфокусувалися інтереси Польщі та Європи, влади світської і духовної. Через це фінансову підтримку фортифікаційній програмі міста надавав як польській король, так і папи римські, які призначали певні суми на зміцнення обороноздатності міста.[6]

Починаючи з другої половини 15 ст. в місті розгорнулись значні фортифікаційні роботи. Спочатку було підсилено систему міських фортифікацій: зведено оборонно-гідротехнічний комплекс Руської та Польської брам, який розв’язав проблему оборони острова шляхом перетворення глибокого каньйону на заповнений водою оборонний рів. Наприкінці 15 ст. увагу було зосереджено на замкових укріпленнях, які застаріли та вимагали реконструкції. Замок та міські фортифікації також реконструювались і в середині – другій половині 16 ст.[12]

Величезний обсяг фортифікаційних  робіт, що проводилися на межі 15-16 ст., став причиною юридичного оформлення кам’янецьких будівничих у спеціальний мулярський цех, який очолив вірменин Ганус. У 1510 році цех було затверджено королівською канцелярією.

Наприкінці 16 ст. в Кам’янці нараховувалося близько 400 ремісників, серед яких було 12 ювелірів, 25 шевців, 30 кушнірів, 70 пекарів тощо. Частину  з них протягом 15-17 ст. було організовано в ремісничі цехи, яких в місті  було 16 (різників, стельмахів, пушкарів, мечників, ливарників, пекарів, злотників (ювелірів), гончарів, кушнірів тощо). Цехи мали свої статути і ревно дбали про свої корпоративні інтереси. За цеховими правилами римо-католикам заборонялося приймати до цехів православних чи вірменів. Тому русини та вірмени мали в місті окремі цехи. У 16-17 ст. в Кам’янці працював відомий львівський ливарник Амвросій Млечко (староста ливарного цеху), вірмени-ювеліри Кіркор Кам’янецький та Христофор Криштанович, вироби яких прославили столицю Поділля далеко поза її межами.[10]

Значного розвитку набула торгівля. Кам’янець був важливим пунктом на шляху транзитної торгівлі, посередником на транзитних шляхах між  Заходом і Сходом, Балтійським  та Чорним морем.

Кам’янець був великим  культурним осередком зі своєю аристократичною  верхівкою. В місті були органісти, художники, письменники-хроністи, серед  яких відомі вірменські хроністи Тер-Ованес, його син Кіркор та онуки Агоп і Аксент, автори “Кам’янецької хроніки”, яка охоплює період з 1410 по 1652 роки.

16 – початок 17 ст. можна  назвати періодом розквіту Кам’янця. Місто сформувалося у значний  політичний, культурний та економічний  центр. Зростання економічного  і військового значення Кам’янця  стало причиною того, що у 1594 році польський король Зигмунт ІІІ Ваза зрівняв його в правах зі Львовом. В середині 17 ст. в Кам’янці існувало 32 християнських храми, а міська забудова нараховувала 645 будинків, значна частина з яких, особливо в центрі міста, була мурованою.[8]

Під час Хотинської війни 1621 року Польщі з Туреччиною турецький  султан Осман не наважився взяти  Кам’янець. У старовинному путівнику  “Cyaneae”, виданому 1687 р. в Аугсбурзі, розповідається про Кам’янець та його укріплення: “На північ по Дністру лежать на Поділлі дуже міцні міста і замки, серед яких найбільшим є Кам’янець, званий Подільським. Був заснований Дакійцями, а укріплений за короля Зигмунта…” А далі оповідається відома легенда. Коли 1621 року турецький султан Осман підійшов до Кам’янця, то запитав місцевих людей: “Хто так міцно укріпив неприступний Кам’янець?”. “Бог це зробив”, – була йому відповідь. “То нехай Бог його й здобуває!” сказав Осман і відступив.

Спроб взяти Кам’янець  в історії було небагато. На початку 16 ст. молдавський господар Богдан обложив  місто, але був розбитий великим  коронним гетьманом Миколаєм Кам’янецьким. Невдалою була облога Кам’янця у 1633 році, яку здійснив Мехмед Абаза-паша на чолі 25-тисячної турецько-татарської армії. У 1648 році, після захоплення міста Бару на Поділлі, полковник Максим Кривоніс з козацькими полками безрезультатно штурмував та тримав у облозі місто. 1651 року укріплення Кам’янця витримали облогу козацького полку Джерджелія та Івана Богуна, у 1652 році – вояків старшого сина Богдана Хмельницького Тимоша, а 1653 р. – самого Богдана. В 1655 році Богдан Хмельницький знову прийшов під Кам’янець на чолі козацького війська з союзниками – московськими стрільцями, але і на цей раз місто успішно витримало дев’ять штурмів впродовж трьох тижнів.[11]