Рекреаційний потенціал Рахівського району та його використання

Основними лікувально-оздоровчими  властивостями природних ресурсів району є велика кількість мінеральних  вод, що приймаються і як питна  вода, й як лікувальні ванни. Основні  бальнеологічні ресурси складають  вуглекислі мінеральні води різних типів 9-ти основних родовищ мінеральних вод: Рахівське, Кобилецько-Полянське, Гірсько-Тисянське, Попитник, Білинське, Богданське, Говерлянське, Косівське, Кваснівецьке, в їх числі визначено 149 водопроявів (38 свердловин та 104 джерела). Рахівщина володіє значними запасами мінеральної води.

Вуглекислі води в основному представлені мінеральними водами 2 груп:

1) гідрокарбонатно-хлоридні натрієві, в газовому складі переважає велика кількість вуглекислоти з домішками сірководню, характерним також є аномально високий вміст миш'яку, брому, амонію, практично всі миш'яковисті води є і залізистими;

2) вуглекислі маломінералізовані гідрокарбонатні натрієво- кальцієві, магнієві мінеральні води (нарзани), більша частина з яких - залізисті.

Не менш важливим оздоровчим фактором, який позитивно впливає  на організм людини - це природа і  екологічне чисте довкілля Рахівського  району; поступове фізичне навантаження, яке людина отримує в туристичних  прогулянках, походах.

Також важливими є морально-естетичні  і психологічні фактори, які позитивно  впливають на організм при візуальному  контакті людини з природою, з неповторними гірськими пейзажами. Майже всі  рекреаційні зони, урочища, долини, скелі, озера, полонини, мінеральні джерела віднесені до природоохоронних об'єктів і підлягають охороні.

Понад 20 % території району займає Карпатський біосферний заповідник, який відноситься до найкращих природних  резервів планети. М'який клімат з контрастно визначеними порами року, цілющі мінеральні джерела, неповторна краса карпатської  природи - все це дає підставу перетворити  Рахівщину в туристично-рекреаційну, курортну зону [ 14, с. 97 ].

 

1.3 Історичний нарис про Рахівщину

 

 Історія датує заснування Рахова 1447 роком, хоча тут знайдений скарб мідно-бронзових предметів пізньої бронзової пори (кінець ІІ початок І тисячоріччя до н.е., що свідчить про людську діяльність на цьому місці більше трьох тисяч років тому. Є кілька легенд і версій про походження назви міста. Вони пов'язані з рухом опришків, які нібито зберігали в цій місцевості відібране в багатіїв добро й ділили його між бідняками. Інша версія: купці на шляху із Трансильванії й Угорщини до Галичини зупинялися тут і зберігали свої прибутки. Можливо, назва походить від власного імені Рах або Рахо [ 6, с. 105 ].

Першими поселенцями міста  були селяни з Галичини й Закарпаття, які тікали в гори від ярма багатіїв. Населення займалося в основному  скотарством, зокрема вівчарством, а також рибальством, полюванням, бджільництвом і частково землеробством. Проживали в колибах, згодом будували будинки - гражді. З IX по ХІ ст. територія майбутнього міста входила до складу Київської Русі, в XII - ХІІІ століттях - Галицько-Волинського князівства, а з кінця XIII ст. Угорщина опанувала гірськими районами Закарпаття, у тому числі й поселенням на місці Рахова. Поступово сюди стали прибувати угорські феодали, що приводило до посилення національного гноблення. В XVI сторіччі Рахів попадає в кріпосну залежність від Великобичківської казенної домінії, а з XVII ст. його приписують до Хустської казенної домінії. Жителі Рахова платили податки: поставляли деревину, м'ясо [ 9, с. 187 ].

     Після поразки  угорсько-чеської армії в битві  з турками під Могачем в  1526 році Угорщина розпалася. Більша  частина Закарпаття, у тому числі  й Марамороський комітат, у  який входив Рахів, відійшла  до Семиградского князівства, що  згодом стало васалом турецької  імперії, а залишок території  виявився під владою Австрії.  Наприкінці XVII ст. всією територією  краю заволоділи Габсбурги.

     Місцеве населення  розорялося не тільки від податків  і податтей, але й від міжусобних  війн трансільванських князів  й австрійської знаті, а також  набігів турецьких загонів. Це  приводило до зародження опришківского  руху й селянських бунтів. Жителі  Рахівщини брали активну участь  у загонах народних месників, у т.ч. Олекси Довбуша. З народних  переказів, які записав на початку  XX сторіччя Г.Хоткевич, ми довідаємося,  що одним з найвірніших побратимів  відважного проводиря був Іван Рахівський [ 18, с. 117 ].

     Із часом  Рахів росте. Якщо в 1600 році  тут налічувалося 14 селянських дворів, то в 1720 році - 54. Із середини XVII ст. більш інтенсивно заселяється  правий берег Тиси, де починається  видобуток солі, що сплавляється  вниз по ріці плотами-дарабами  до Великого Бичкова, а потім - до Хуста й Угорщину (див. додаток 9).

     З ростом  населення розвивалися й народні  промисли, які й по сьогодні  характерні для Рахова. У першій  половині XIX сторіччя тут з 2854 чоловік населення 207 були зайняті  ремісництвом, а бідні селяни  за їжу наймалися пастухами  до заможних газд, які за урбаніальною (земельною) реформою Марії-Терезії одержали земельні наділи. Історична довідка засвідчує, що в 1782 році в Рахові був побудований перший деревяний міст через Тису. У той час поселення вже стає місцем економічного, політичного й культурного життя верхів'я Тиси. Здобуває розвиток тваринництво, освоєння високогірних пасовищ, які були багаті різнотрав'ям, дозволили збільшувати поголів'я корів, овець і кіз. На ринку продавали різні вироби ремісників, худобу, сіль. Зручний торговельний шлях, що здавна проходив через село, сприяв його розвитку й воно стає окружним центром [ 5, с. 54 ].

     Донеслася  до жителів Рахова й буржуазно-демократична революція 1848-1849 рр. Австрії та Угорщини, у результаті якої в 1853 році на Закарпаття було ліквідоване кріпосне право [ 8, с. 84 ].

     З утворенням  в 1867 році Австро-Угорської імперії, хоча й почалися деякі економічні реформи, жителям Рахівщини вони нічого не дали. Селянам, які не мали землі, доводилося її орендувати, щоб прокормити родини, наймитувати, заготовляти ліс. В 1908 році на заготівлі лісу працювало 110 жителів села.

     Значним поштовхом  до соціально-економічного розвитку  наприкінці XIX ст. для Рахова було  спорудження залізничної дороги  через поселення, дорога була  побудована в 1894 році італійцями, а населений пункт став окружним  центром.

     Перша світова  війна, принесла рахівчанам нові страждання, адже село стало ареною боїв між воюючими сторонами й кілька разів переходило з рук у руки. Військові дії, грабежі, ріст цін прирікали людей на голодування.

     У листопаді  1918 року рахівчани після розпаду  Австро-Угорщини, рішуче здійнялися  на боротьбу за звільнення  й возз'єднання краю з українським народом, брали активну участь в утворенні й підтримці Гуцульської Республіки (1919 р.) із центром у с. Ясіня на чолі із

С. Клочуряком [ 12, с. 34 ].

     У квітні 1919 року, з перемогою пролетарської  революції в Угорщині, у Рахові  Рада робітників, солдатів і селян  очолив П. Попенко, але поселення зайняли румунські війська. Почалися грабежі й переслідування.

     З 1919 по 1939 року  Закарпаття входить у Чехословаччину, а Рахів залишається центром  Рахівского округу. Порівняно з  попереднім, політичний порядок  стає демократичнішим. Так, тут  організована горожанская школа  з українською мовою навчання, а в 1938 році - українська гімназія. Розбудовуються шляхи, Рахів відновлювався  як торговий центр; здобуває  розвиток туризм.

     Після проголошення  Підкарпатської Русі автономією, а потім самостійності Карпатської  України 18 березня 1939 року Рахів  окупували угорські війська. Запанував  терор. Спочатку другої світової  війни багато з людей були  кинуті в концтабори, в'язниці  окремі з них тікали з будинку  в пошуках кращої долі в  інші країнах.

     16 жовтня 1944 року  Рахів звільнили радянські війська  4-го Українського фронту й  більше 500 жителів добровільно пішли  боротися з фашистами. З 29 червня 1945 року все Закарпаття, у тому числі й село, увійшло до складу Радянської України, як окружний, а потім районний центр. Із січня 1946 року Рахів стає селищем, а з 1957 року – містом.

     Тут розміщені  адміністративні будинки Карпатського  біосферного заповідника, територія  якого віднесена до найцінніших  екосистем Землі й включена  в міжнародну мережу біосферних  резерватів ЮНЕСКО. За роки радянської  влади Рахів став більшим промисловим  і культурним центром. Зокрема,  була побудована картонна фабрика,  в 1960 р. ліспромгосп і лісгосп  Рахова, що були організовані  в перших роках звільнення, об'єдналися  в Рахівський лісокомбінат, робітники  якого займалися лісорозробками  й посадкою лісу. Гордістю краю  став Герой Соціалістичної праці  В.Шорбан. Взагалі в місті працювало понад 10 промисловіих підприємств, де роботою були зайняті більше 3000 робітників, у тому числі висококваліфіковані фахівці.

     Великого розмаху  придбало житлове будівництво,  у результаті якого створилися  нові вулиці, з'явилося багато  торговельних підприємств і громадського  харчування. Діють районна лікарня,  дитяча гірничо-лижна спортивна  школа, бібліотеки для дорослих  і дітей, будинок культури, загальноосвітні  школи, дитячі садки й ін.

     Майже професійного  рівня досягла тоді в місті  художня самодіяльність. Великою  популярністю користувалися народний ансамбль пісні й танцю «Карпати» й оркестр гуцульських народних інструментів лісокомбінату. Щорічно в червні влаштовувалося свято «Проводи на гірські полонини», що придбало всеукраїнського й навіть міжнародного характеру (див. додаток 3).

     Національний  склад населення позначається  на особливостях релігійного  й культурного життя міста.  Тут зареєстровано ряд релігійних  громад, діють православні, римо-католицькі, греко-католицькі храми, «Зал царства»  свідків Бога Єгови й молитовня євангелістів.

     До послуг  рахівчан і гостей - районна й  дитяча бібліотеки, будинок культури, музей заповідника, дитяча музична школа. Рахів - відомий культурний центр Гуцульщини - ця неповторна земля споконвіків прославлялася самобутніми талантами. Відомі своїми неординарними виступами народний оркестр гуцульських інструментів, вокально-інструментальний ансамбль «Край» та інші колективи художньої самодіяльності. Візитною карткою талантів служать огляди народної творчості, фольклорні фестивалі й фестивалі гуцульського мистецтва. Тут живуть і працюють відомі за межами Гуцульщини- художники Іван Доробан, Микола Юращук, Олександр Назарчук, Василь Титар, Йосип Ягнюк і багато інших. Розвинено різьблення по дереву; виготовлення килимів і покривал з овечої вовни та інші види народного мистецтва.

     У центрі  міста встановлені пам'ятники  Героєві Радянського Союзу О.О. Борканюку й загиблим воїнам-визволителям (1978р), а також Т.Г. Шевченко ( 1993р.).

     Завдяки географічному  розташуванню, унікальній природі  й самобутній гуцульській культурі Рахів одержав славу «Гуцульського Парижа».

     В1997 році затверджена  символіка міста (прапор, герб, печатка), що розроблена Інститутом Історії Національної Академії України, і початі ведення книги почесних громадян міста [ 12, с. 75 ].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  II.  Об’єкти туризму та туристично-оздоровча база Рахівського району

 

2.1 Храми Рахівщини

 

Найбільш характерними спорудами  гуцульського зодчества, що дійшли до нас із сивої давнини на території  Рахівського району залишаються  дерев`яні церкви. Саме вони ввібрали в себе найбільші досягнення будівельного мистецтва невідомих нам майстрів.

До найвидатніших, типологічно  класичних церковних будов класичного стилю, що увійшов у історію під  назвою гуцульського, відносять перш за все Вознесенську (Струківську) церкву в Ясінях.

Назва «Струківська» походить від легенди про гуцула Івана Струка, який пас вівці в долині, де тепер розташоване Ясиня (див. додаток 4).

Існуючий сьогодні храм відноситься до кінця XVIII ст. Композиційно храм виділяється дивовижною виразністю і простотою. Церква - п`ятизрубна, одноверха, з дуже чітко вираженою формою рівнораменного хреста в плані. Навколо більшого – центрального квадратного зрубу групуються менші, також квадратні зруби однакової величини. Центральний зруб у половині своєї висоти переходить у восьмерик і завершується наметовим восьмигранним дахом з ліхтарем і маківкою. Купольна частина – невисока і через це придає всій церкві дещо приземленого силуету. Та особливо виразно окреслені крила піддашшя, які створюють органічний перехід від навколишнього оточення до внутрішнього простору. Піддашшя спирається на випусти вінців зрубу. Самі випусти мають фігурну форму. Якщо на фоні величної природи гір храм видається невеликим за розміром, то його внутрішній об`єм вражає монументальністю і разом з тим якимось особливим затишком. Створює таке враження оздоблення церкви, по сільському просте, без зайвої пишності. А низькі, з потемнілими від часу дерев`яними стінами, бокові зруби ще більше підкреслюють урочистість центрального об`єму. Піднесеність духу криється в самій архітектурі, що ще більше підкреслюється п`ятиступінчатою модуляцією форми – від нижнього четвертака, через кутові вітрила, до восьмигранного барабану і далі до шатрового завершення.