Тривалість робочого часу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

Робочий час.

 

 

 

З м і с т

 

Вступ

 

Розділ I.  Правове регулювання робочого часу за законодавством України

1.1. Поняття та види робочого часу

1.2. Режим робочого часу

 

Розділ II.  Тривалість робочого часу

2.1. Умови застосування скороченого робочого часу

2.2. Неповний робочий час

2.3. Порядок проведення надурочних робіт

2.4. Облік робочого часу

 

Додаток №1

 

Висновок

 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

При розгляді мною курсової роботи можна зазначити те що: законодавство про працю встановлює нормальну тривалість робочого дня, скорочену його тривалість, а також допускає можливість визначити угодою сторін трудового договору тривалість робочого дня.

Робочий час — це встановлений законом, колективним договором чи угодою сторін період, протягом якого працівники зобов'язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором.

За законодавством України існує розмежування робочого часу на види:

• нормальний;
• скорочений;
• неповний.

Відповідно до ст. 50 КЗпП України  нормальна тривалість робочого часу  працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. У сучасних умовах спостерігається  тенденція закріплення положень щодо регулювання тривалості робочого часу в колективних договорах  та інших локальних актах.

Скорочена тривалість робочого часу – це тривалість робочого часу зменшена законодавством у порівнянні із загальновстановленим 40-годинним робочим тижнем з метою охорони праці та створення сприятливих умов для поєднання роботи з навчанням окремих категорій працівників.

Неповна тривалість робочого часу - встановлюється відповідно до  ст.56 КЗпП  угодою  між працівником і власником або уповноваженим органом  як при вступі на роботу , так і згодом.

Неповний робочий час може встановлюватись шляхом:

• зменшення тривалості робочого дня  на зумовлену кількість годин;
• зменшення тривалості робочого тижня  на зумовлену кількість робочих днів;
• поєднання неповного робочого дня та неповного робочого тижня.

Разом з тим  законодавець надає право роботодавцям при укладенні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.

Розділ І. Правове регулювання робочого часу  за законодавством України.

Робочим часом вважається встановлений законодавством  відрізок календарного  часу, протягом якого працівник згідно з Правилами внутрішньо трудового розпорядку, графіку роботи та умови трудового договору  повинен перебувати на місці виконання робіт та виконувати свої трудові обов’язки.

У законодавстві здійснюється розмежування робочого часу на види:

• нормальні;
• скорочений;
• неповний.

Відповідно до ст.50 КзПП України нормальна тривалість робочого часу  працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Крім того потрібно зазначати , що згадані вище гарантії  щодо норми тривалості робочого часу поширюється на найманих працівників підприємства усіх  форм власності.

Скорочена тривалість робочого часу – це тривалість робочого часу зменшена законодавством у порівнянні із загальновстановленим 40-годинним робочим тижнем з метою охорони праці  та створення сприятливих умов для поєднання роботи з навчанням окремих категорій працівників. Так відповідно до ст.51 КЗпП України право на скорочений робочий день – від 24 до 36 годин на тиждень мають працівники, у випадках їх фактичної зайнятості на роботах зі шкідливими умовами праці протягом усього скороченого робочого дня.

Неповна тривалість робочого часу – встановлюється відповідно до ст.56 КЗпП угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом як при вступі на роботу , так і згодом. Неповний робочий день може встановлюватись шляхом:

• зменшення тривалості робочого дня на зумовлену кількість годин;
• зменшення тривалості робочого тижня на зумовлену  кількість робочих днів;
• поєднання неповного робочого дня та неповного  робочого тижня.

Аналізуючи сучасний фінансовий стан підприємств, потрібно зазначити, що встановлення неповного  робочого часу  можливе не тільки з ініціативи працівника, а й з ініціативи власника підприємства, установи, організації. 1

Розділ 1.1 Поняття та види робочого часу

Робочий час є однією з істотних умов трудового договору і торкається інтересів як працівника, так і роботодавця. Його раціональне поєднання з часом відпочинку дає змогу ефективно використовувати здатність людини до продуктивної праці, відтворювати фізичні та психологічні характеристики працівника, а також комплексно застосовувати виробничі потужності та інше майно роботодавця.

Трудове законодавство не подає визначення поняття робочого часу. Тому його визначено в науковій літературі.

Робочий час — це встановлений законом, колективним договором чи угодою сторін період, протягом якого працівники зобов'язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором. Необхідна тривалість робочого часу працівника відображає норму його робочого часу та обчислюється кількістю годин, які працівник повинен відпрацювати протягом певного календарного періоду.

Норма робочого часу визначається робочими днями або робочими тижнями. Робочий тиждень — це встановлена законом чи на його підставі тривалість робочого часу в межах календарного тижня. На практиці застосовується два види робочого тижня:

• п'ятиденний
• шестиденний.

Робочий день — це тривалість роботи працівника протягом доби відповідно до графіка чи розпорядку роботи.

Тривалість робочого часу може бути предметом централізованого, локального, колективно-договірного та індивідуально-договірного регулювання. За нових умов господарювання централізоване закріплення нормування робочого часу виступає юридичним засобом охорони праці та найважливішою гарантією реалізації конституційного права на працю. Кодекс законів про працю визначає максимально допустимі норми робочого часу для всіх працівників. Разом з тим законодавець надає право роботодавцям при укладенні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу (ч. 2 ст. 50 КЗпП). Норма робочого часу також може визначатись і на індивідуально-договірному рівні. У трудовому законодавстві відсутні прямі заборони щодо зменшення тривалості робочого часу за угодою сторін трудового договору.

Розрізняють основний та неосновний робочий час.

Основний — це встановлена законом або трудовим договором тривалість робочого часу, яку безумовно повинен відпрацювати працівник. До цього виду робочого часу належить: нормальний, скорочений та неповний робочий час.

Неосновний – робочим  часом вважається законодавче закріплене відхилення від основного робочого часу. Це передусім — надурочні роботи, тривалість робочого часу у вихідні, святкові та неробочі дні.

Найбільш поширеним видом робочого часу є нормальний робочий, час. Це час, визначений законом як норма робочого тижня для працівників, зайнятих у звичайних умовах праці, незалежно від виду, характеру, форми виконуваної роботи та обліку робочого часу. Відповідно до ст. 50 КЗпП нормальний робочий час не може перевищувати 40 годин на тиждень. Разом з тим ч. 2 ст. 50 КЗпП передбачає, що при укладенні колективного договору на підприємствах (організаціях) норма робочого тижня може бути зменшена. Закріплений на рівні колективно-договірного регулювання робочий час і буде нормальним для даного підприємства.2

З огляду на об'єктивні обставини окремі категорії працівників потребують посиленого захисту з боку держави. Враховуючи особливі умови та характер виконуваної роботи, вік чи стан здоров'я працівника, КЗпП передбачає знижену порівняно зі звичайною норму тривалості робочого часу. Традиційно в законодавстві та правовій літературі цей вид робочого часу називають скороченим робочим часом.

Скорочений робочий час характеризується певними ознаками, закріпленими у КЗпП, а саме:

перелік працівників, які можуть працювати на умовах скороченого робочого часу, вичерпно передбачений у законодавстві. Разом з тим роботодавець має право (але не зобов'язаний) вийти

за рамки законодавства та надати можливість окремим працівникам виконувати роботу на умовах скороченого робочого часу і за рахунок прибутку;

скорочена тривалість робочого часу є нормальною та максимально допустимою нормою робочого часу для працівників, які мають право на такий вид робочого часу;

суб'єкти, умови та порядок застосування скороченого робочого часу є обов'язковими для роботодавця і не залежать від волі працівників;                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

виконання роботи на умовах скороченої тривалості робочого часу не звужує обсяг трудових прав працівників (не впливає на розмір заробітної плати, тривалість відпусток тощо).

Норма скороченого робочого часу є не однаковою та диференціюється законодавцем залежно від суб'єктів та умов праці (ст. 51 КЗпП).

Право на скорочену тривалість робочого часу закріплене для неповнолітніх працівників.

Для осіб віком від 16 до 18 років норма робочого часу складає не більше 36 годин на тиждень, а для тих, що не досягли 16 років — 24 години на тиждень. Така ж тривалість робочого часу передбачена для учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул. Тривалість робочого часу для неповнолітніх працівників, які здійснюють роботу під час навчання, не може перевищувати половину відповідних максимальних норм скороченого робочого часу (наприклад, для осіб віком до 16 років — 12 годин на тиждень).

Скорочений робочий час передбачений також для працівників, зайнятих на роботах з особливо шкідливими умовами праці. Норма робочого часу для цієї категорії працівників не може перевищувати  36 годин на тиждень та диференціюється залежно від виду виконуваної роботи, займаної посади чи професії.

Згідно зі ст. 69 Господарського кодексу України підприємство  самостійно встановлює для своїх  працівників скорочений  день та інші пільги.3

Працівникам, професії та посади яких не передбачені в Переліку, але які в окремі періоди робочого часу виконують роботу на виробництвах, у цехах, за професіями і на посадах, означених Переліком, скорочена тривалість робочого часу встановлюється у ці дні тієї самої тривалості, як і працівникам, постійно зайнятим на цій роботі.

Якщо виробництва та цехи зазначені в Переліку без найменувань конкретних професій і посад, то правом на скорочену тривалість робочого тижня користуються всі працівники цих виробництв, цехів незалежно від назви професії, посади, яку вони займають. У тих випадках, коли працівники протягом робочого часу були зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці в різних виробництвах, цехах, за професіями та на посадах, де встановлено скорочений робочий тиждень різної тривалості, і відпрацювали на цих роботах більше половини максимальної тривалості скороченого робочого часу, їх робочий день не повинен перевищувати 6 годин.

 Облік часу, відпрацьованого  за кожним видом робіт, здійснюється  роботодавцем. Якщо в Переліку  зазначено «постійно зайнятий» або «що постійно працює», скорочена тривалість робочого часу відповідно до вказаної в Переліку тривалості встановлюється працівникові лише в ті дні, коли він фактично був зайнятий в цих умовах протягом всього скороченого робочого часу, встановленого для працівників цих виробництв, цехів, професій і посад. У разі відсутності такого застереження скорочений робочий час згідно із зазначеною в Переліку тривалістю встановлюється працівникові лише в ті дні, коли він фактично був зайнятий у шкідливих умовах праці не менше половини робочого часу, встановленого для працівників цих виробництв, цехів, професій, посад.

Перелік є обов'язковим для застосування на всіх підприємствах, де використовуються визначені види виробництв, цехів, робіт, професій та посад, незалежно від відомчого підпорядкування цих виробництв, цехів, а також від форм власності підприємств, організацій і установ.

Скорочена тривалість робочого часу передбачена законодавством також для медичних працівників  Норма робочого дня є не однаковою для різних категорій медпрацівників. Наприклад: для лікарів та середнього медичного персоналу лікарень, пологових будинків та ін. робочий день становить шість з половиною годин; для лікарів лікарсько-трудових експертних комісій тощо — п'ять з половиною годин.4