Утворення Київської Русі. Основні етапи її розвитку, значення надбань для історії України

Грицак Василь

Утворення Київської Русі. Основні етапи її розвитку, значення надбань для історії України.

 

Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися  на території Східної Європи. Найбільшими  слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі  волинян і дулібів. У цей час  основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

На північному заході сусідами східних  слов'ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими  шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформуються  у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального  суспільства. Знижується роль народного  віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків. Дружина  є головним інструментом, за допомогою  якого князь збирає данину, завойовує  нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при  князеві - боярську раду.

Починається формування верстви великих  землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер  земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким  чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних  слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних  і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового  продукту, привело до різких змін у  соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку  землі. Земля стала переходити у  власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально  залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення  суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію  торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова  активність вимагали нових методів  і форм управління. Народні збори  стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини  в особливу привілейовану групу  професійних військових, яка поступово  стає органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу  роль у державотворчому процесі  відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності.

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - “  руотсі ”.

Антинорманська теорія наполягає  на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній  Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії  жодне джерело не вказує на плем'я  або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і  письменників називають русів слов'янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про  переконливу перемогу тієї чи іншої  теорії. Найбільш прийнятною, на наш  погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і  хозарський, у процесі становлення  ранньофеодальної держави - Київської  Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі  Київської Русі, були: розміщення населення  не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання  цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських  племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст. відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили  тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва - князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.

 

 

 

 

 

Основні етапи розвитку Київської  Русі.

 

Зазвичай історію Київської  Русі поділяють на три періоди.

У перший період відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про цю державу. В середині ІХ ст. Київська Русь стверджує себе як повноправна держава. Часто вважається, що це варто це пов’язувати з Аскольдом. Він проводив досить активну зовнішню політику, здійснив похід до Візантії, прийняв християнство. Київська Русь займала серйозну позицію на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян.

З прибуттям варязьких володарів до Новгороду починається частина історії Русі ,що характеризується правлінням династії Рюриковичів.Олег(регент Ігора, сина новгородського правителя Рюрика) здійснює переворот в Києві(убиває Аскольда і сідає на престол).  

В 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну  угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду було укладено в 911 р.

Після смерті Олега (912 р.) київським  князем став Ігор Рюрикович. Посиливши  централізовану владу у боротьбі з древлянами, він виступив проти печенігів, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив не зовсім вдалі походи на Візантію, після чого Русь втрачала контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов'язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був вбитий.

Синові Ігоря Святославові в  той момент було три роки, тому влада  перейшла до вдови Ігоря - княгині  Ольгі. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом  з частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцнила економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася  дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної  Римської імперії.

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав  досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте  Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги  перед Київською державою і християнством  княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції  Київської держави, розгромивши  Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в'ятичів, придунайські міста, Тьмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських  князів на землях племінних князівств  Святослав провів адміністративну  реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, - в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені  в Новгород Великий, який постійно прагнув  відділитися від Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував  посилити свій вплив на Балканах, організувавши  другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після  тримісячної оборони у м. Доростолі  Святослав був змушений підписати  мир з Візантією, зрікшися своїх  володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця  князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Тож цей період охоплює  майже 100 років — з 882 р., коли на престол  у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне  господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

 

Другий період охоплює  князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). Володимир повертає Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в'ятичів, фактично завершуючи формування державної території. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі - Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні - річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою.

Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Для  протидії цьому необхідна була сильна армія. Отож Володимир упроваджує військову  реформу, встановлюючи феодальну організацію  війська - службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу  князя. Окрім цього, створюється  досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів тощо.

Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого  часу.

Цілком очевидно, що для зміцнення  централізованої князівської влади  потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном  вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні  підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

 Володимир запровадив християнство  як державну релігію(1088-1089 рр.).Це  була доба зміцнення Києвом  своїх завоювань і досягнення  ним вершини політичної могутності  й стабільності, економічного і  культурного розквіту.

У період правління Ярослава Мудрого  розширюються кордони Київської  Русі: від Чорного моря і пониззя  Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

Ярослав призначає на вищу церковну посаду - митрополита - не грека, як то було раніше, а слов'янина - Іларіона. Проте  ця традиція не збереглася, й по смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу  кафедру знову очолив грек.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. 

 

Останній період ( друга  половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі.

У 1097 році відбувся Люберецький  з”їзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення  з”їзду були порушені та не виконані.

З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило  прискорення завоювання держави  татаро-монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися  Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське  князівство.

Як бачимо, другий період історії Київської держави був  добою піднесення ЇЇ політичної й  економічної могутності. На противагу  територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає  внутрішній розвиток.

 

Історичне значення утворення  Київської Русі

 

  З  падінням  Києва   фактично перестала існувати  єдина і самостійна держава.  Формально князівська  система  продовжувала функціонувати. Монголо-татари  не принесли  в  державне  життя Русі чогось принципово  нового, але  вміло  застосували   принцип  "поділяй  і володарюй". Відтепер верховним сюзереном  руських  земель  став  хан   Золотої Орди. Там, а не в  Києві чи якомусь іншому місті  Русі вирішувалась її доля.

    Вважається, що  спадкоємцем державно-політичних  традицій Київської  Русі в  помонгольський час стало Галицько-Волинське   князівство.  На  відміну  від Середнього Подніпров'я, західні землі Київської Русі менше  постраждали  від монголо-татарських завойовників.  Упродовж  другої  половини  XIII  ст.  тут велося  монументальне  будівництво,   літописання,   розвивалися   торгівля,

ремесла,   сільськогосподарське   виробництво.   Завдяки   політиці Данила Галицького  і  його  найближчих  наступників  галицько-волинські  землі   не зазнали такого розорення  з боку монголо-татарських зайд, як це мало місце  в старій Руській  землі — у Київщині, Чернігівщині і Переяславщині.

    Проте ні Володимир,  ні  Галич  не  змогли  очолити   процеси  політичної консолідації  Південної Русі. Колись єдиний  державотворчий потік, що  виходив  із  Києва,  розділився  на  кілька  окремих  річищ,  насильно  консервованих  завойовниками; спершу монголо-татарами, згодом — Литвою  і  Польщею.  Віками налагоджені  зв'язки  між  окремими  землями  Київської  Русі,  а  також  із країнами Європи були розірвані.  Знищення  Києва  —  як  історичного  центру давньоруських земель, серця Руської землі —  спричинилося  до  того, що вони опинилися в сфері політичних інтересів  сусідніх  держав  і  надовго втратили перспективу спільного незалежного розвитку.

Завойовники не  змогли  знищити  історичні  та  культурні традиції народу, як і його самого. Руський народ продовжував жити  на  своїх предковічних землях  і  був  гарантом  безперервності  історичного  процесу.