Утворення давньоруської держави – Київської Русі

Досить швидко давньоруська православна церква також стала  великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення - "задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина - десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів - контроль, який став джерелом значних доходів церкви.

У Київській Русі суд  не був відділений від адміністрації. Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу  виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду – „княж двір”. Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації - посадники, волостелі та їх помічники.

У Київській Русі активно  йшов процес становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодальне залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит. Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше пов'язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей  управління – монархічної, аристократичної  та демократичної, які діяли на Русі. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

 

 

ВИСНОВКИ

 

У IX ст. в результаті тривалого  внутрішнього розвитку східнослов'янських  племен склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи — Київська Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де найраніше зародилися нові соціальні явища, характерні для класового суспільства.

Київська Русь відіграла  видатну роль в історії слов'янських народів. Зміцнення феодальних відносин і завершення процесів формування єдиної давньоруської держави позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен. Об'єднання східнослов'янських племен в єдиній державі сприяло їхньому суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку, значно посилювало їх у боротьбі з ворогами Русі. Культурні цінності, створені генієм давньоруського народу, витримали випробування часом, а кращі з них увійшли в скарбницю світової культури.

Військова могутність Київської Русі стала тим щитом, об який розбивалися численні орди кочових племен Степу, що просувалися до кордонів Візантії і нападали на країни Центральної Європи.

Водночас з утворенням і розвитком держави відбувалось  і складання давньоруської народності, яка стала новою, вищою формою етнічної спільності порівняно до роду і племені.

Чи не найповнішим  виявленням високого рівня етнічної згуртованості було усвідомлення давньоруським  народом своєї єдності. Красномовним свідченням цього є такі пам'ятки давньоруської літератури, як „Повість временних літ”, „Слово про закон і благодать”, „Повчання Мономаха”, „Слово о полку Ігоревім” та ін. В них з наростаючою силою звучить ідея необхідності збереження єдності Руської землі, єдності давньоруського народу, відображено почуття любові до своєї батьківщини. Автори цих творів оспівують силу і славу Русі, її героїчних захисників, багатство багатолюдних міст.

Єдність давньоруської  народності була настільки міцною, що навіть в умовах іноземного панування  — монголо-татарського, литовсько-польського та угорського — в різних куточках колишньої давньоруської держави зберігалося багато спільного в мові, культурі, побуті і звичаях.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

1. Білоцерківський В.Я. :Історія України.

 

2. Довідник з історії України. За редакцією І.Підкови та Р.Шуста.

 

3. Електронний ресурс: /http://mestectvo.com/

 

4. Іванов В.М.: Історія держави і права України (електронна бібліотека http://politics.ellib.org.ua)

 

5. Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка.

 

6. Орест Субтельний : Історія України.