Утворення давньоруської держави – Київської Русі

Легенда про закликання варягів на князювання у слов'ян є цілковитим вимислом, спростовуваним історичною реальністю. Вона належить до числа поширених у середньовічній Європі легенд на історичну тему. Абсолютно неспроможним є також твердження, ніби варяги дали назву Русі. У Скандінавії не було і немає жодного етноніма, топоніма чи гідроніма, який би нагадував слово „Русь”. Самі норманни ніколи не називали себе русами.

На соціально-економічний і культурний розвиток Русі невеликі загони норманнів  не справили будь-якого впливу. З'явившись приблизно в середині IX ст. на далекій  північній околиці слов'янського світу і проникнувши згодом у район Середнього Подніпров'я, вони застали тут повністю сформовану державу — Київську Русь, міста, прокладені торговельні шляхи, в тому числі й знаменитий шлях „от Грек”. Про незначну роль норманнів у житті Київської Русі свідчить і той факт, що договір 911 р. київського князя Олега з греками написаний не шведською, а слов'янською мовою.

Походження етноніма „Русь” є одним з важливих питань української історії. Воно названо першим у переліку тих питань, на які намагався дати відповідь ще автор „Повісті временних літ”. Тією чи іншою мірою торкалися його всі історики Київської Русі. В результаті всебічного дослідження з'ясовано, що поняття „Русь” і „Руська земля” мають два значення — широке, стосовно всіх східнослов'янських земель, що входили до складу давньоруської держави, і вузьке, коли йдеться лише про південну частину цих земель. Так, князь Юрій Долгорукий виступив з військом з Ростово-Суздальської землі „в Русь”, тобто на Київ. Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов з „Руської землі” на Волинь, а згодом з Волині повернувся в „Руську землю”. Ці й подібні літописні відомості локалізують Русь в її вузькому розумінні на півдні східнослов'янських земель, у районі Середнього Подніпров'я. Отже, Русь, згідно з цими свідченнями, займала територію від Верхнього Подесення — на півночі до Росі й Тясмину — на півдні і від Сейму й Сули — на сході до Ірпеня — на заході, тобто охоплювала землі полян, сіверян й уличів. Ці групи східнослов'янських племен і становили Русь у вузькому розумінні цього слова. Основна роль у створенні міжплемінного об'єднання, що стало називатися „Руссю”, належала полянам. Характерно, що саме на землях полян є найбільше гідронімів, пов'язаних з ім'ям „Русь”, — Рось, Росава, Роставиця. Політичними центрами державного утворення „Руська земля” були Київ, Чернігів, Переяслав.

У IX—X ст. Русь як країна і її народ вже відомі далеко за межами східнослов'янських земель. Їх неодноразово згадують арабські письменники  того часу, які були найкращими знавцями географії середньовічного світу. „Вони (руси) — один з підрозділів слов'ян”, — підкреслював письменник середини IX ст. Ібн-Хардадбег. Його сучасник анонімний географ, уточнюючи місцеположення Русі, писав, що вона знаходиться в місцевості, „на схід від якої — гора печенігів, на південь від неї — річка Рута, на захід від неї — слов'яни, на північ — безлюдні землі півночі, і область ця велика”. Ібн-Хардадбег та інші автори того часу (Ібн-Русте, Гардізі) зазначали, що міст у слов'ян „велика кількість і живуть вони у достатку”.

Географічні відомості арабських письменників про Русь і слов'янські землі іноді дуже важко точно локалізувати на карті, оскільки специфіка арабського письма ускладнює передачу іншомовних імен. До того ж письменники не завжди користувалися у своїх повідомленнях про Русь безпосередніми спостереженнями чи достовірними даними, внаслідок чого власні імена перекручувалися, правдиві відомості обростали легендарними подробицями. Але в поєднанні з археологічними даними вони є цінним джерелом для висвітлення початкового періоду історії Русі.

У результаті політичної, етнічної й  культурної консолідації східнослов'янських  племен у кінці IX ст. завершився тривалий процес формування давньоруської держави.

Водночас з утворенням і розвитком  держави відбувалось і складання  давньоруської народності, яка стала новою, вищою формою етнічної спільності порівняно до роду і племені. Процеси ці тісно пов'язані між собою і мають глибоку історичну взаємообумовленість. На певному етапі розвитку східнослов'янських племен (VI—VIII ст.) у зв'язку з їх внутрішньою консолідацією — мовною, культурною та економічною — з'явилася необхідність і можливість створення спершу кількох, а потім (в кінці IX ст.) і єдиного державного утворення — Київської Русі.

Активізація процесів суспільного  розвитку, які обумовили зміну первіснообщинного ладу на Русі феодальним, виникнення класів, зміцнення торговельних зв'язків, поява писемності й давньоруської літературної мови — все це зумовило подолання племінної замкнутості та формування єдиної давньоруської народності. Оскільки найважливішим засобом спілкування і встановлення зв'язків виступала мова, яка є основою кожного етнічного утворення, інтеграційні процеси серед східних слов'ян проходили насамперед шляхом посилення спільності їх мови. У IX—XI ст. розвивалася давньоруська літературна мова, в основі якої лежала народна розмовна мова, яка хоч і зберігала певні діалектні особливості, була зрозуміла на всій території давньоруської держави. Вирішальна роль в її формуванні належала широким народним масам Русі.

Створена на мовній основі споріднених східнослов'янських племен і сформована в умовах єдиної держави, давньоруська мова значно пережила Київську Русь. Активність суспільного життя Русі в епоху феодальної роздробленості не тільки не сприяла обласній мовній замкнутості, а й практично виключала її.

Поряд з мовною складалась і територіальна  спільність східних слов'ян. Характерною  особливістю цього процесу є  збіг етнічних і державних рубежів, меж розселення східних слов'ян і  кордонів Київської Русі. Ця територіальна  єдність східних слов'ян виявилася надзвичайно міцною і стабільною. Досить сказати, що західні рубежі української і білоруської націй, спадкоємців давньоруської народності, в основному збігаються з етнічними межами східних слов'ян на заході і державним кордоном Київської Русі.

3. ПІДНЕСЕННЯ І РОЗКВІТ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основних етапи. Перший етап охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці X – першій половині XI ст. в Київській Русі почався період розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава перейшла на другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зародження української, російської та білоруської державності.

Практичний збіг меж Київської  Русі з межами її народності став одним  з тих факторів, які забезпечили  їй надзвичайно швидкий прогрес  у галузях соціально-економічного й культурного розвитку. В умовах середньовіччя у такому становищі знаходилася більшість європейських країн. Ф. Енгельс, відзначаючи факти відсутності збігу меж мови і держави, підкреслював, що в середньовіччі „...кожна національність, за винятком, може, Італії, була представлена в Європі окремою великою державою, і тенденція до створення національних держав, яка виступає все виразніше і свідоміше, є однією з найважливіших підойм прогресу в середні віки”.

Консолідація давньоруської народності супроводжувалась і стимулювалася  спільністю економічного розвитку Київської Русі, яка виявлялась у поглибленні процесів відокремлення ремесла від сільського господарства, складанні місцевих ринків, розширенні мережі торговельних шляхів, широкому обміні ремісничою продукцією і зростанні товарного виробництва.

В умовах існування Київської Русі формується єдина матеріальна і  духовна культура давньоруського народу. Причому єдність ця спостерігається  не тільки в широкому асортименті  виробів міського й сільського ремесла, а й у домобудівництві, монументальній архітектурі, прикладному й образотворчому мистецтві, побуті, ідеології, усій народній творчості.

Єдність давньоруської народності була настільки міцною, що навіть в  умовах іноземного панування — монголо-татарського, литовсько-польського та угорського — в різних куточках колишньої давньоруської держави зберігалося багато спільного в мові, культурі, побуті і звичаях.

Після тривалої боротьби між синами князя Святослава, Ярополком, Олегом та Володимиром, київський стіл зайняв його син Володимир Святославич (князював з 980 по 1015 рр.), який значно розширив і зміцнив кордони Київської Русі.        

За Володимира до складу Київської держави входили також  Закарпатська Русь і Тмутаракань. Він завершив об'єднання всіх руських земель у складі Київської держави.        

Політичне об'єднання  держави вимагало проведення релігійної реформи. В 988-89 р. Князь Володимир запровадив християнство як державну релігію Київської Русі, що сприяло розвиткові культури Русі, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а вже потім - народ. Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.         

 За Володимира територія  Києва була розширена і захищена  новими валами з кам'яними вежами, побудована Десятинна церква, князівський  кам'яний палац та інші споруди. Володимир розвивав політичні, економічні і культурні зв'язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Намагався зміцнити міжнародні позиції Київської держави. Діяльність Володимира сприяла розквіту Київської держави і зміцненню її міжнародного авторитету, за що уй був канонізований церквою.        

 За князювання Великого князя  Київського Ярослава Мудрого  проведено ряд важливих державних  реформ, сприяв розвитку науки і культури. Найбільше значення мало укладення збірника законів „Руська Правда”, які регулювали усі відносини давньоукраїнського життя. У роки правління Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності.

На Русі в ХІ–ХІІ ст. широко розвивається князівське і боярське землеволодіння. Феодальне землеволодіння яскраво відображено в „Руській Правді” за синів Ярослава Мудрого 1072 р. Були різні види експлуатації вільних селян, общинників Київської Русі, не враховуючи тих, які уже потрапили в кабалу за різні побори. Зростала феодальна експлуатація.

Друга половина ХІ і початок ХІІ ст. були часами розвитку і зростання міст на Русі, які стали місцевими центрами ремесла і торгівлі. Дрібне товарне виробництво поєднувалося з натуральним господарством. Але розвиток міського ремесла і торгівлі робили міста економічними центрами.

Однією з ознак держави, в  тому числі і ранньофеодального, є постійний державний податок, що стягується владою з підвладної їй території. Таким податком на Русі було право київського князя збирати данину в землях союзних князів – „полюддя” один раз на рік. Пізніше „полюддя” було замінено створенням адміністративно-фінансових центрів збору данини – „погостами” і введена фіксація розміру данини – „уроки”. Також регулярно збиралася данина з населення, так звана рента за проживання на землі князя чи феодала.

Прийняття християнської релігії, яка замінила традиційні, язичницькі вірування, забезпечило духовну єдність Київської Русі, ідеологічно зміцнило авторитет держави, підняло значення князівської влади. Християнізація слов'янського суспільства справила величезний вплив на його політичні та правові відносини, сприяла його освіті та розвитку культури. Серйозні зміни відбулися і в церковній організації. Десята частина збирається князем данини віддавалася на потреби церкви - церковна десятина. У цей період на Русі виникають перші монастирі, які і стали центрами освіти і культури. Саме тут створювалися перші руські літописи. Порівняно широко в Київській Русі серед народу була поширена грамотність, про що свідчать берестяні грамоти та написи на господарських предметах (на пряслицях, бочках, посудинах і т.д.). Є відомості про існування на Русі в цей час шкіл.

У другій половині XI - початку XII століть в Київській Русі розпочався процес переходу до нової політичної системи. Давньоруська держава перетворювалася на своєрідну федерацію князівств, очолювану київським князем, влада якого все більш слабшала і набувала фіктивний характер. До середини XII століття, паралельно йдуть, процес зміцнення окремих князівств і ослаблення Києва призвели до розпаду цього формально єдиної держави і утворення на території Київської Русі ряду самостійних князівств і земель. Найбільш великими з них були Володимиро-Суздальське, Чернігівське, Смоленське, Галицько-Волинське, Полоцьк-Мінське і Рязанське князівства. Особливий політичний лад встановився в Новгородській землі (Новгородська Феодальна Республіка).

4. ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ  РУСІ. ПОЛІТИЧНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ

3 перемогою принципу  спадкового престолонаслідування (вотчини)  над системою старшинства або  ротації Ярослава Мудрого княжі  роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний i навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними и часто ворогували між собою.        

 Продовжувалися невщухаючі  чвари між князями за Київ. Український історик Стефан Томашівський підрахував, що між 1146 i 1246 pp. 24 князів 47 разів правили в Києві. 3 них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, a вісім - по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне.