Історія виникнення нотаріату

В Болоньї була заснована перша в світі школа нотаріусів, що згодом перетворився на університет. Саме за період епохи Відродження надруковано багато праць з області нотаріату та права. Нотаріуси були найосвіченішими людьми того суспільства, тому що навіть при вступі до учбового закладу до кандидатів висувалися високі вимоги - вони мали вміти читати не тільки рідною мовою, а й латиною, писати двома мовами без помилок. Вплив римського права набув швидкого розповсюдження в Європі.

У Франції перші нотаріуси з’явилися в 1139 p., в Іспанії - 1162 p., у Польщі нотаріат започатковано в 15 столітті завдяки впливу католицької церкви. 
          На Русі перші правові закони в другій половині IX століття стали провісниками майбутнього російського нотаріату. Інститут нотаріату в Росії будувався поволі, з’явилися майданні піддячі, думні дяки, які, на кшталт табеліонів, заклали в Росії основи професії нотаріуса. Головне перетворення, що мало важливий вплив на подальший історичний розвиток нотаріальної справи в Росії, зробив великий реформатор - Петро Великий. Своїм Указом від 09.12.1699 р. він наказав:”… совершать всякие крепости… не у площадных подьячих на Ивановской площади в Москве, а в соответствующих приказах, куда надлежало … присылать раз в два месяца все крепости, совершаемые в городах”.

Повною централізацією нотаріальної справи Петро Великий припускав усунути безладдя та зловживання, які часто мали місце при здійсненні правових актів піддячими. Але в зв’язку з незручністю вже з 30.01.1701 р. «было велено писать крепости по прежнему указу в палатке Ивановской площади», а нагляд за діяльністю майданних піддячих був доручений Оружейній палаті. Надалі заснували юстиць-колегію в складі декількох судей, а в губерніях були створені контори кріпосних справ, до складу яких входили переписувачі та доглядачі. За Катерини II юстиць-колегії в 1775 р. були скасовані і укладання кріпосних актів передано Палаті цивільного суду. Для усунення зайвих формальностей з 1781 р. затверджуються маклери та нотаріуси виключно для торгівельних угод та різного роду посередництва. Ділова сфера впливу представників нотаріальної професії була доволі обмеженою. В різних регіонах імперії назви та посадові функції нотарів могли суттєво відрізнятися, залежно від історичних традицій та стану економіки. Процедура обіймання нотаріальних посад була неоднорідною. ”Публічні”, ”міські” або ”приватні” нотарі та маклери обиралися місцевим правоздатним загалом. Маклерів при банках або судових установах призначали владні органи. У законодавстві не було прописано вимог до цих осіб і траплялося, що нотаріус, не володіючи мовою, якою розмовляли сторони, посвідчував між ними угоду, ставали непоодинокими випадки тривалої відсутності нотарів у своїх конторах і навіть у місцях проживання, заплутаною була система винагородження нотаріусів за їхню працю.  
           Соборне Укладення - ”Кодекс Законів Російської держави”, прийняте Земським собором 1649 року, а потім логічна крапка - ”Положення про нотаріальну частину”, затверджене 14 квітня 1866 року імператором Олександром II, - це законодавчі акти, на базі яких створювався та розвивався нотаріат тих часів. Саме Положенням про нотаріальну частину було визначено, що нотарі вважаються державними службовцями, але не мають прав на чини та пенсію за цим званням. Плата їм призначалася відрядна, за виконання конкретних актів згідно із встановленими офіційними розцінками. Призначення відбувалося за рішеннями окружних судів і судових палат.  
          До претендента на посаду нотаря (це була державна служба, нотаріус вважався службовцем VIII-го класу - колезький асесор, хоча і без права на пенсію) і організації його контори пред’являлися певні вимоги. По-перше, кількість нотаріусів у кожному регіоні обмежувалася спеціальним розкладом, укладеним Міністерством юстиції і погодженим з Міністерством фінансів та Міністерством внутрішніх справ, і тому треба було дочекатися вакансії. Про наявність вакансії оголошували в пресі. Вимоги до претендента: російські підданці, повнолітні, такі, які не мають інших посад та не підлягають судовим обмеженням. Далі спеціальна комісія, що складалася з голови окружного суду, старшого нотаріуса та окружного прокурора, на конкурсних засадах проводили іспит з уміння претендентів правильно викладати акти, перевіряли знання діловодства і відповідних законів.  
           Відібраний на посаду нотаріуса претендент повинен був внести для відкриття контори чималеньку заставу в зв’язку з тим, аби, коли до нотаріуса пред’являтимуть майнові претензії внаслідок його неправильних дій, задовольнити їх не тільки за рахунок майна нотаріуса, але й за рахунок застави. Первісна застава для губернських міст сягала 6000 крб. і за кожен рік роботи відраховувалася з прибутку нотаріуса певна сума доти, поки сума застави не досягала 15000 крб. До того ж вважалося, що в конторі, крім власника-нотаріуса, працює певний персонал: діловод, касир, артільник, група писарчуків. Контора мусила мати декілька друкарських машинок, касу і сейф, копіювальний прес, нотаріальні книги, бланки, штампи, повну збірку законів та наказів окружного суду та комплекти фахових видань на зразок „Вестника права и нотариата”, „Собрания узаконений и распоряжений правительства”, „Сенатских об’явлений” тощо. Розклад робочого дня погоджувався з окружним судом. Контора працювала щодня, крім загальних ”неприсутніх” днів, не менше за 6 годин. Нотаріус не мав права піти у відпустку без дозволу голови окружного суду, а цей дозвіл отримував лише після того, як залишав замість себе заступника. При цьому власник контори повністю матеріально відповідав за всі дії своїх заступників та працівників. Про повернення з відпустки нотаріус повинен був негайно повідомити окружний суд, а у разі затримки він підлягав дисциплінарному покаранню як за службову недбалість.  
            Після Жовтневої революції нотаріат вперше згаданий 23.03.1918 p., коли Рада Народних Комісарів Москви та Московської губернії прийняла постанову, якою скасовувалося Положення про нотаріальну частину і вводилося нове - „Положення про муніципалізацію нотаріальних контор”. У період Громадянської війни виникла тенденція ліквідації нотаріату, зобов’язальні відносини зводилися до аліментного права, сімейно-майнових справ, побутового підряду, купівлі-продажу. Але вже в період переходу до Нової Економічної Політики увага радянської влади до нотаріату поновлюється. Декретом Ради Народних Комісарів від 02.08.1921 р. встановлено, що посвідчення угод та договорів проводиться нотаріальними столами губернських відділів юстиції та повітовими бюро юстиції.

В січні 1922 р. були надруковані ”Тези про нотаріат”, де підкреслювалося, що в радянській державі нотаріат є державною установою, «а все злементы гражданско-правовых отношений между нотариусами и клиентами, свойственные капиталистическим странам, по вознаграждению за услуги не должны иметь места». 04.10.1922 р. прийнято ”Положення про державний нотаріат”, яке стало основою радянського нотаріату, а вже 14.05.1926 р. ЦІКта СНК СРСР ухвалили постанову ”Про основні принципи організації державного нотаріату”, на основі якої в союзних республіках були розроблені та прийняті аналогічні положення щодо державного нотаріату. Положення про державний нотаріат у нових редакціях затверджувалися 30.07.1930 p., 31.112.1947 p., 30.09.1965 року. Шоста сесія Верховної Ради СРСР VIII скликання 19.07.1973 р. ухвалила Закон СРСР ”Про державний нотаріат”. 
        2 вересня 1993 р. в Україні був прийнятий Закон України ”Про нотаріат” (далі - Закон). Сам факт, що вже через два роки після проголошення Акта про незалежність України (24.08.1991 р.) одним з перших був ухвалений Закон, який по-новому на той час регламентував діяльність українського нотаріату, підтверджує його важливість. Закон вніс до українського нотаріату багато новацій: створення кваліфікаційних комісій нотаріату для визначення рівня професійної підготовки осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю; видача свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю всім нотаріусам України; заснування в обласних центрах, містах Києві, Сімферополі, Севастополі державних нотаріальних архівів, що є складовою частиною Національного архівного фонду і здійснюють тимчасове (до 75 років) зберігання нотаріальних документів і, мабуть, найголовніше - право осіб, які мають свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю, зареєструвати приватну нотаріальну діяльність.   
          Сьогодні нотаріат України переживає нелегкі часи. Але є цілі, до яких прагне нотаріальна спільнота України, і які все одно завдяки нашій щирій закоханості в нотаріат будуть досягнуті.  
        «Нотаріус - фахівець з юридичних питань», «нотаріус - радник, довірена особа учасників юридичних угод», «нотаріус - носій правової захищеності», «нотаріус - гарант збереження доказів», «нотаріус - уповноважений правосуддя». Багато чого до цих висловів можна ще додати, але найбільш точне визначення нотаріуса, на мій погляд, надав представник Ради Європи на Віденській конференції ”Нотаріус як гарант правової захищеності”, яка відбулася 25.02.1995 р. - ”Місія нотаріуса як довіреної особи та третейського свідка полягає в охороні домовленостей і, виходячи з принципу справедливості, захисту слабшого перед сильним, незнаючого перед тим, хто знає. В руках нотаріуса знаходяться інтереси сторін, він захищає діяльність і майно людини, права особи і власності як невід’ємний елемент свободи ЇЇ власника. Нотаріус стоїть на варті гідності людини і використовує всі можливості, аби забезпечити їй доступ до свободи прийняття рішення в умовах повної захищеності”.

Питанням нотаріату  надається багато уваги в Європейському союзі. Зокрема, в резолюції Європейського парламенту констатується, що створення єдиного загальноєвропейського ринку і тягне за собою значну активізацію нотаріальної діяльності в усіх державах — членах Союзу.

Вільний нотаріат є єдиною формою нотаріату, яка відповідає потребам демократичної держави.

Сучасний Латинський нотаріат базується на системі основоположних принципів, серед яких:

• нотаріус діє від імені держави, але підкоряється тільки закону;

• нотаріус забезпечує неупереджену кваліфіковану юридичну допомогу; законність, рівну справедливість і публічну достовірність приватних актів;

• акти нотаріуса мають особливу доказову, а часто і виконуючу силу;

• діяльність нотаріуса знаходиться у сфері безспірної юрисдикції, при цьому сприяючи попередженню суперечок і конфліктів;

• як радник нотаріус виявляє справжню волю осіб, що звернулись до нього, і відображає її в юридичному акті;

• нотаріус зобов'язаний бути членом централізованої організації — нотаріальної палати; чисельність посад нотаріусів підлягає квотуванню;

• нотаріус несе повну майнову відповідальність за професійні помилки;

• нотаріус зобов'язаний застрахувати професійні ризики;

• нотаріус жорстко зв'язаний не тільки законом, а й нормами професійної етики.

Ці принципи покликані  виключити незаконне втручання державних органів і посадовців, підвищити кваліфікацію нотаріус забезпечити збереження таємниці нотаріальних дій тощо.

Разом з тим свобода  в рамках Латинського нотаріату  припускає контроль з боку держави, яка делегувала нотаріусам свої повноваження у сфері надання приватним  актам характеру публічних. Держава, зокрема, регламентує порядок призначення  на посаду нотаріуса, бере участь у  визначенні кількості нотаріусів, встановлює ставки стягуваного мита і кримінальну  відповідальність за істотні порушення  в професійній діяльності нотаріуса, контролює дотримання нотаріусами  законів та інших правових актів, держава уповноважена ставити питання  про позбавлення права здійснювати  нотаріальну діяльність через систему  судових органів, вона встановлює ряд  інших обмежень, наприклад, у занятті  нотаріуса іншою діяльністю, у  здійсненні нотаріальних дій у рамках нотаріального округу, в рекламі.

Висновки

       Отже, важливу роль у здійсненні правозахисної та правоохоронної функції в державі відіграє нотаріат України. Захист прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб, запобігання правопорушенням є основним завданням нотаріату, авторитет і значення якого невпинно зростає в нинішніх умовах реформування соціально-економічних відносин. Його діяльність має великий вплив на різні сторони суспільного життя країни, на нормальне функціонування

цивільного обороту.

        Проаналізувавши вищевикладене, можна зазначити, що історія розвитку і реформування нотаріату сучасної, незалежної України тісно переплітається з історією двох великих подій, які дали можливість українським нотаріусам самостійно вирішувати свою долю – прийняття в 1993 році Верховною Радою України Закону України «Про нотаріат» та заснування у квітні того ж року Української нотаріальної палати – єдиного всеукраїнського об’єднання нотаріусів. Ці події дуже вплинули на життя нотаріату, адже як інститут, який функціонує у сфері перетину приватних і публічних інтересів, нотаріат має володіти організаційною структурою, що відповідала б його унікальній природі.

         У підсумку можна сказати, що новий етап розвитку українського суспільства, який ґрунтується на Конституції України 1996 року, пов’язаний із реформуванням національної правової системи в цілому та її окремих правових інститутів. Серед цих інститутів і реформування інституту нотаріату в незалежній Україні.

       Метою реформ у сфері нотаріату повинно бути не вирішення окремих проблем, а встановлення ефективного позасудового забезпечення схорони та захисту законних прав та інтересів громадян, що повинно ґрунтуватися на єдиних принципах, формах і методах організації та здійснення нотаріальної діяльності. Необхідно широко використовувати позитивні фактори минулого в діяльності сучасного нотаріату, важливо знати і шанувати свою історію.

Список використаних джерел

1. Черниш В.М. Історико-правовий аспект вітчизняного нотаріату / В.М. Черниш // Мала енциклопедія нотаріуса: юридичний журнал. – 2010. – № 1. – С. 49-51.
2. Тодоров І.Я. Історія держави і права України: підручник / І.Я. Тодоров, В.Н. Суботін. – Донецьк: ДГТ. – 1998. – 187 с.
3. Сміян Л.С. Нотаріат в Україні. Загальна частина: підручник / Сміян Л.С., Хоменко П.Г., Нікітін Ю.В. – Київ: КНТ, 2009. – 632 с.
4. Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 № 3425-ХП: за станом на II.06.2009 / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К.: Парлам вид-во, 2009, – 16 с. – (Бібліотека офіційних видань).
5. Про Українську нотаріальну палату / [Електронний ресурс]: за даними офіційного сайту Української нотаріальної палати. – 2010. – Режим доступу: http: //www.palata.notariat.org.ua/aboutunp.