Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Марта 2013 в 13:26, реферат
Сукупний вплив перерахованих факторів на право власності спричиняє в цьому центральному інституті цивільного права глибокі зміни. Поняття і конструкції, розроблені і закріплені в законодавстві XVIII-XIX ст., дедалі активніше переглядаються. У класичній західній юриспруденції право власності розглядалося як найбільш повне панування особи над річчю. Таке розуміння власності було запозичено з римського приватного права і закріплено в законодавстві. Проголошення абсолютного характеру приватної власності значною мірою диктувалося ворожим ставленням буржуазії до феодальної концепції розщепленої власності. У тогочасному цивільному кодексі
Розвиток ринкових відносин, науково-технічний прогрес спричинилися до істотних змін і в системі об'єктів права власності. По-перше, з'являються нові види майна. Наприклад, з появою можливості трансплантації органів і тканин однієї людини іншій західна юридична доктрина почала визнавати ці органи і тканини специфічним об'єктом права власності. Важливим об'єктом права власності стає різноманітна роду інформація, у тому числі та, що зберігається в пам'яті електронно-обчислювальних машин. По-друге, центр ваги правового регулювання власності перемістився з нерухомого майна на рухоме (різні форми цінних паперів, права вимоги тощо). По-третє, об'єктом права власності дедалі частіше виступають не окремі речі або права, а їх сукупності, об'єднані господарським або іншим призначенням. Зокрема, у багатьох західних країнах об'єктом права власності розглядається підприємство. До поняття підприємства входять: матеріальні елементи (будинки, споруди, устаткування, сировина, товарні запаси, напівфабрикати, касова готівка); нематеріальні елементи — права й обов'язки (у тому числі права на винаходи, товарні знаки, промислові зразки, вимоги про сплату грошових сум тощо), а також фактичні відносини підприємства зі своїми контрагентами, найважливішими з яких є шанси, або клієнтела, тобто наявність постійних клієнтів у підприємства, перспективи його розвитку. Підприємство як певний єдиний комплекс матеріальних і нематеріальних елементів відособлене в майні комерсанта і може бути предметом угод про продаж, заставу, а також передаватися в спадок.
Збільшення кількості обмежень
права власності, розщеплення його
на часткові права, що існують самостійно,
перетворення безтілесних прав на поширений
об'єкт власності з усією
Одним з них є намагання дати універсальне визначення власності шляхом складання своєрідного каталогу правомочностей власника. Англієць А. Оноре запропонував визначення права власності, що містить 11 елементів:
• право володіння, що розуміється як винятковий фізичний контроль над річчю або як право виняткового її використання;
• право користування або особистого використання речі, коли воно не включає двох наступних правомочностей;
• право управління, тобто право вирішувати, як і ким може бути використана річ;
• право на дохід, тобто на ті блага, що дає реалізація двох попередніх повноважень;
• право на відчуження, споживання, витрату на свій розсуд, зміну або знищення речі;
• гарантія від експропріації, або право на безпеку;
• право передавати річ;
• безстроковість;
• заборона використовувати річ на шкоду іншим;
• можливість вилучення речі на сплату боргу;
• залишковий характер, тобто існування правил, що забезпечують відновлення порушеної правомочності.
Конкретне право власності може охоплювати лише деякі із зазначених елементів. Отже, на те саме майно може існувати кілька прав власності.
Деякі західні автори, поділяючи в цілому погляди А. Оноре, вносять у визначення власності окремі уточнення. Так, американський юрист Л. Беккер вважає, що правом власності можна назвати далеко не всі із згаданих правомочностей. На його думку, найбільш фундаментальним є право на відчуження, що (взяте ізольовано або в поєднанні з іншими елементами) можна розглядати як право власності. Крім того, до власності він зараховує право на володіння, користування, дохід за умови, що кожна з цих правомочностей є безстроковою або ж є гарантія від експропріації. Нарешті, до права власності можна зарахувати і будь-яке поєднання елементів, зазначених А. Оноре, якщо в це право входить хоча б одна з перших п'яти правомочностей, що містяться в наведеному переліку прав власника. За підрахунками Беккера, може існувати близько 1500 варіантів прав власності. Ця кількість значно збільшується, якщо у визначенні власності враховувати і цілі відповідного права.
Розвиток акціонерної і
Проблема власності і влади в акціонерних товариствах є однією з найгостріших. Велика частина теорій розвитку економіки і всього західного суспільства в цілому пояснюється процесами, що відбуваються у зв'язку з поширенням і розвитком акціонерної форми власності, а також процесами, що спостерігаються усередині акціонерних компаній. Відтак два явища привернули пильну увагу західних дослідників: поширення акцій серед досить значної частини населення країн Заходу і виокремлення функцій управління господарською діяльністю від власності на капітал. Сама постановка питання про виокремлення від власника управлінських функцій пов'язана з поширенням акціонерних товариств. "Промислові акціонерні товариства, — підкреслював Р. Гільфердинг, — приносять із собою в якості принципу те, що для індивідуального підприємства є тільки випадковістю — звільнення промислового капіталіста від функції промислового підприємця".
Західні дослідники розцінюють цей процес як свідчення того, що в акціонерних товариствах власники капіталу (акціонери) втрачають владу, а всією її повнотою оволодівають менеджери, які керують справами акціонерної компанії і є найманими службовцями цієї компанії. Таким чином, у надрах акціонерних товариств відбувся історичний переворот, що отримав назву управлінської революції. І цей переворот, ця революція управлінців докорінно змінили основи капіталістичного господарства і суспільства. Принципові положення теорії "революції управлінців" були сформульовані американцями Берлі і Мінсом у книзі "Сучасна корпорація і приватна власність".
Ідеї Берлі і Мінса сприйняли і розвинули численні західні автори, зокрема Дж. Бернхайм, Ж. Ріпер, Дж. Гелбрейт та ін.
Отже, влада перейшла з рук власника до професійних менеджерів. Саме управлінці укладають всі угоди від імені товариства, приймають і звільняють робітників та службовців, організовують виробництво, тобто здійснюють функції, які ще донедавна виконував власник капіталу. Але менеджери не є, як правило, власниками значної частки акціонерного капіталу. Виходячи з цього, західні юристи і соціологи доходять висновку, що влада менеджерів-керуючих — це "влада без власності".
Механізм акціонерної компанії позбавляє рядових акціонерів можливості впливати на управління справами компанії, тому що рішення на зборах акціонерів ухвалюються простою або кваліфікованою більшістю голосів, а їхня кількість прямо залежить від кількості акцій, якими володіє учасник акціонерного товариства. Великі акціонери мають безліч способів, за допомогою яких можна нав'язати корпорації прийняти вигідні для них рішення. Вони дуже часто використовують у своїх інтересах голоси рядових акціонерів, що акумулюються в руках керівників товариства за допомогою видачі на їхнє ім'я відповідних доручень, призначення їх довірчими власниками цінних паперів.
Внаслідок цього керівники акціонерного товариства зосереджують величезну голосуючу силу. Фактично дрібні акціонери володіють лише однією реальною правомочністю — правом на одержання доходу з акцій у формі оголошеного дивіденду. Владу власників контрольного пакета акцій не слід розуміти як можливе здійснення ними повсякденного поточного управління акціонерним товариством, їхня влада проявляється головним чином у праві контролю і спостереження за органами управління компанією, у праві на свій розсуд призначати і звільняти управлінців.
На чинне законодавство
підлягає розподілу. Завдяки акціям працівників встановлюється пряма залежність між станом справ компанії і величиною доходу акціонера-працівника. По-третє, поширення акцій серед працівників дає компанії додаткове джерело фінансування.
Законодавство розвинених західних країн сприяє компаніям у поширенні акцій та інших цінних паперів серед своїх робітників та службовців і навіть зобов'язує їх до цього. Зокрема у Франції законодавчі спроби впровадити у практику робочі акції розпочинаються з 1917 р. Однак аж до кінця 60-х років вони не мали скільки-небудь значного успіху. Закон 1967 р. зобов'язав усі приватні підприємства з кількістю працівників понад сто осіб створити спеціальні резерви або фонди участі трудящих у результатах розвитку виробництва. Ці резерви утворюються за рахунок прибутку підприємства і кошти з них використовуються для випуску акцій і облігацій, що розподіляються серед робітників та службовців підприємства. Акціонерним товариствам дозволено надавати своїм працівникам право підписки або купівлі акцій товариства. А закон 1980 р. запровадив обов'язкове безкоштовне поширення певної частини акцій серед працівників, зайнятих на підприємствах товариства.
Соціальна функція робочих акцій позначається на їхньому правовому режимі. Законодавство, як правило, обмежує розмір участі кожного працівника в основному капіталі компанії порівняно невеликою величиною. Серед працівників розподіляються не просто акції, а цінні папери того товариства, де вони працюють. Розмір участі кожного працівника залежить від таких критеріїв, як заробітна плата, виробничий стаж, службове становище. Іншими словами, розподіл акцій має стосовно заробітної плати додатковий, похідний характер. Нарешті, певною мірою обмежується можливість відчуження працівником своїх акцій.
Важливу роль у забезпеченні нормального розвитку підприємництва відіграє такий правовий інститут, як договір.
Список використаної та рекомендованої літератури