Право власності

Реферат на тему:

Право власності

Господарський механізм сучасних західних країн не може функціонувати  без активної участі держави в  організації і здійсненні товарно-грошових відносин. Держава впливає на відносини  власності за допомогою системи  планування економіки, бюджетного фінансування окремих її галузей, нарешті, за допомогою правового регулювання майнових відносин.

Сукупний вплив перерахованих  факторів на право власності спричиняє  в цьому центральному інституті  цивільного права глибокі зміни. Поняття і конструкції, розроблені і закріплені в законодавстві XVIII-XIX ст., дедалі активніше переглядаються. У класичній західній юриспруденції право власності розглядалося як найбільш повне панування особи над річчю. Таке розуміння власності було запозичено з римського приватного права і закріплено в законодавстві. Проголошення абсолютного характеру приватної власності значною мірою диктувалося ворожим ставленням буржуазії до феодальної концепції розщепленої власності. У тогочасному цивільному кодексі

Франції власність визначалась як право користуватися і розпоряджатися речами абсолютним чином. Німецьке цивільне уложення відстоює таке саме розуміння власності.

Трактування власності як абсолютного  права мало в науковій літературі й інший аспект. Деякі західні автори стверджували, що власність — це абсолютне панування особи над річчю, тобто ставлення особи до речі. Наприклад, французькі правознавці наголошували, що майнові права — це права, які створюють безпосередній і прямий зв'язок між річчю й особою. Однак більшість юристів вважали і вважають, що власність — це відносини між людьми, де праву власника речі протистоїть обов'язок всіх і кожного утримуватися від впливу на річ. І дотепер у західній юридичній літературі трапляються праці, в яких обстоюється думка про абсолютний характер права власності. Наприклад, німецький юрист Т. Хасс стверджує, що тільки те право, що надає необмежене панування над річчю, включаючи безстрокові правомочності щодо володіння, користування, розпорядження і управління річчю, — є власністю. Всі інші права на річ власністю бути не можуть.

Однак уже право XIX століття знало різні обмеження права власника. Вони були передбачені в самих визначеннях власності, що містилися в цивільних кодификаціях.

Особливо багато таких обмежень було встановлено стосовно права власності на землю. Відповідно до первісної форми цього інституту, власник земельної ділянки є також власником відповідних надр, а однаково й повітряного простору. Разом з тим ці права обмежуються або в інтересах сусідніх ділянок, або в суспільних інтересах. За законодавством Франції, власник земельної ділянки не може заборонити впливу на ділянку на якійсь глибині або висоті, коли це не відповідає його інтересам. Крім того, власник зобов'язаний терпіти небажані впливи на його ділянку газу, пари, диму, кіптяви, тепла, шуму, струсу тощо, якщо вони не перевищують звичайних з урахуванням місцевих умов меж. Ще більші обмеження земельної власності встановлювалися швейцарським цивільним уложенням. Згідно з ним, кожен власник нерухомості зобов'язаний дозволяти прокладати водогони, труби для зрошення, газові тощо, так само як електричні, повітряні чи підземні комунікації за попереднє повне відшкодування заподіяних цим збитків, оскільки прокладання без використання його ділянки не може бути здійснена взагалі або лише з надмірними витратами.

Поступово законодавство західних країн по суті позбавило власника землі можливості на свій розсуд видобувати найбільш цінні корисні копалини. Зокрема, за законодавством Франції, ФРН, Японії для розвідки і видобутку корисних копалин потрібен спеціальний дозвіл компетентного державного органу. У ряді країн деякі корисні копалини взагалі було оголошено власністю держави і, отже, власник земельної ділянки не міг претендувати на компенсацію за їхній видобуток. Так, у Японії основний закон про ядерну енергію 1955 р. закріпив за державою право власності на ядерні матеріали виходячи з вимог охорони навколишнього середовища, дотримання певного режиму водокористування. У законодавстві країн Заходу запроваджується безліч обмежень на здійснення власником земельної ділянки господарської діяльності, яка може мати несприятливі екологічні наслідки.

Розвиток міст супроводжувався  розробкою спеціального нормативного регулювання питань відведення земельних  ділянок для будівництва. У законодавчих актах закріплюються певні техніко-еко-номічні вимоги до будівель, що споруджуються. Закони в ряді випадків обмежують права власників нерухомості стосовно наймачів житлових і торгових приміщень. Держава здійснює контроль за використанням землі і може давати обов'язкові для власника вказівки щодо землекористування. У деяких країнах за державою визнається право викупу землі в разі неналежного її використання або якщо земля не використовується взагалі. Можливість вилучення земельної ділянки в суспільних інтересах з виплатою компенсації власникові визнається в усіх західних державах.

Така невідповідність між теоретичними положеннями про абсолютний характер власності і фактичним станом справ змушує західних авторів робити застереження, що "право вільного використання, отримання вигоди і розпорядження в цей момент має не більш ніж історичне значення". Вони також зазначають, що протягом всього XIX ст. державні обмеження відносин власності мали великі масштаби.

Збільшення різноманітних обмежень права власності в країнах Заходу свідчить, як зазначає угорський юрист Ерші, про "рух від принципу необмеженої природи до принципу обмеженої природи" права власності. Власність перестала бути абсолютною, її зміст визначається нині законом.

Потреба дати прийнятне пояснення зазначеним процесам підштовхнула західне правознавство до активних теоретичних пошуків нових конструкцій права власності. Мабуть, найпоширенішою з них є концепція власності як соціальної функції. Як зазначають автори теорії соціальної функції права, у суб'єктів немає прав, вони зобов'язані підкорятися соціальним нормам, виконувати покладені на них соціальні функції.

Теорія соціальної функції права, напевно, як жодна інша, була розвинена  західними законодавцями. Так, в  основному законі ФРН 1949 р. зазначається, що "власність зобов'язує. Користування нею повинно одночасно служити загальному благу". Конституція Іспанії 1978 р. також говорить, що соціальна функція права власності обмежує його зміст відповідно до закону. У Конституції Греції 1975 р. після проголошення державного захисту власності зауважується, що "право власності... не може здійснюватися на шкоду суспільним інтересам". Але, певно, найширше визначення власності в дусі теорії соціальних функцій наведено в Конституції Італійської республіки 1947 р. "Приватна власність, — йдеться в ній — визнається і гарантується законом, що визначає способи її придбання і межі її дії з метою забезпечити її соціальну функцію і зробити її доступною для всіх".

Втім, характер обмежень, їхній обсяг  істотно різняться залежно від об'єкта права власності. Останнє визначається як процес "індивідуалізації" правових режимів власності, способів її придбання й охорони виходячи з відмінностей у функціях і соціальному призначенні того чи іншого майна. Як наслідок, з'являються дуже різні за своїм змістом інститути права власності. Скажімо, право власності на землю істотно відрізняється від права власності на патент. Відбувається також виокремлення з того чи іншого майна певних його корисних властивостей і конструювання у формі права власності особливих виняткових повноважень стосовно кожного з цих властивостей або кожної цінності.

Наочним прикладом може бути еволюція права власності на землю. Як вже  зазначалося, спочатку воно охоплювало надра і повітряний простір над  земельною ділянкою. Однак поступово з цієї поземельної власності виокремилися права на розвідку і видобуток корисних копалин (усіх чи деяких), права на водні ресурси, рушійну силу води тощо. Останніми десятиліттями ця тенденція до диференціації права власності на землю набула подальшого розвитку. Відносини земельної власності регламентуються по-різному залежно від призначення земельної ділянки, її розташування.

Індивідуалізація правового режиму власності здійснюється й залежно  від розмірів власності, а також  суб'єкта права власності. В законодавстві країн Заходу є норми, спрямовані на захист дрібної і середньої власності. У Конституції Італійської республіки 1947 р. декларується державна підтримка дрібної і середньої власності на землю. Останнім часом особлива увага в західному законодавстві приділяється регламентації державної власності. В рамках державної власності виокремлюється так звана публічна власність. До неї зазвичай зараховують територіальні і деякі інші води, морські береги, найцінніші корисні копалини тощо. Ці об'єкти є виключною власністю держави, вони не можуть бути предметом цивільного обороту. Вважається, що публічна власність може бути використана тільки на загальне благо, будь-яка інша власність держави з дотриманням установленого порядку може бути відчужена, її експлуатація, як правило, здійснюється юридичними особами з використанням приватного права.

Розвиток у країнах Заходу державної  підприємницької діяльності породив  складну теоретичну проблему — визначення юридичної природи повноважень  державних підприємств на закріплене за ними майно.

Відповідно до одного з найпоширеніших поглядів підприємству належить право  власності на відповідні майнові  цінності. Так, у французькій юридичній  літературі переважає думка, що майно  публічного підприємства є власністю  саме цього підприємства. Судова практика Великобританії виходить з того, що публічна корпорація "сама собі господар", а "її майно — це не державне майно". Однак таке трактування майнових прав державного підприємства не відповідає реальному стану речей. Справа в тому, що обсяг повноважень державного підприємства на закріплене за ним майно, порядок його реалізації істотно відрізняються від режиму звичайної приватної власності. Державні підприємства не можуть ухилитися від використання наданого їм майна або змінити характер його використання. Як правило, вони мають право розпоряджатися на свій розсуд лише готовою продукцією й оборотним капіталом. Держава не тільки визначає особливий статус цього майна в нормативних актах, статутах державних організацій, а й часто дає конкретні вказівки з приводу долі найбільш цінного майна, що перебуває в руках державного підприємства. Визнання підприємства власником відповідного майна прямо суперечить і текстам конституцій ряду західних країн, що називають серед об'єктів державної власності І майно державних підприємств Оскільки в континентальних країнах право власності розглядається як право найбільшого панування над річчю, то тут у принципі виключається Існування двох власників на те саме майно Цю суперечність юристи намагаються вирішити шляхом застосування конструкцій розщепленої (у тому числі довірчої) власності Деякі західні дослідники пропонують використовувати для пояснення природи повноважень державних підприємств на закріплене за ними майно такі відомі приватному праву Інститути, як узуфрукт* чи оренда Однак за допомогою зазначених конструкцій вкрай важко виправдати дуже широкі можливості державних підприємств розпоряджатися своєю готовою продукцією І деякими своїми активами

Звичайно, диференціація правового  режиму власності не зводиться тільки до розходжень у змісті повноважень власника Вона торкається також розходжень у способах виникнення, засобах захисту того чи Іншого різновиду власності Наприклад, право державної власності може виникнути внаслідок націоналізації Законодавець західних країн останнім часом прагне детально врегулювати умови здійснення націоналізації, розв'язати в нормативному порядку проблему обсягу І способів виплати компенсації за націоналізоване майно Закон, як правило, вимагає, щоб вилучення приватного майна шляхом націоналізації тільки в суспільних, публічних Інтересах, а власникові виплачувалася повна або принаймні справедлива компенсація до чи після вилучення майна

Законодавство країн континентальної  Західної Європи передбачає дедалі більше ситуацій, коли власник може бути примусово позбавлений своєї власності, причому основну частину таких ситуацій не можна кваліфікувати як націоналізацію Наприклад, у патентному законодавстві обумовлюється можливість примусового викупу патенту в його власника за певних обставин При здійсненні аграрних реформ, землеупорядних І містобудівних заходів власники земельних ділянок можуть бути цілком або частково позбавлені своєї нерухомості Так, Конституцією Греції 1975 ρ передбачено, що при створенні якоїсь урбанізованої зони та з метою її ефективного використання приватна власність, що розміщується в цій зоні, в обов'язковому порядку надходить у розпорядження відповідних органів без компенсації. Націоналізацію від названих способів вилучення приватної власності вирізняють насамперед масштаб і значущість майна, що вилучається. Це виправдовує прийняття вищими органами державної влади країни спеціального акта, що регламентує умови такого вилучення.

У країнах романо-германського права  спостерігається тенденція до "розщеплення" права власності на той самий об'єкт. Наприклад, наймачеві житлового приміщення надається можливість відновити договір наймання; передбачається право пільгового придбання приміщення, що наймається; нарешті, договір наймання не припиняється у зв'язку з тим, що власність на житлове приміщення переходить до нової особи внаслідок продажу або успадкування. Таким чином, правомочності наймача набувають характеру речового права. У західній літературі це право іноді називають правом власності. Інакше кажучи, на той самий об'єкт (житлове приміщення) встановлюється два титули з виключними правами (власника й орендаря). Подібне право в ряді країн (наприклад, у Франції) визнається і за наймачем нерухомості, що використовується для комерційних цілей. Це право закон кваліфікує як торгову власність. У названих випадках відбувається відмова від принципу неподільності права власності. Власність більше не дає всієї повноти влади над річчю, вона перетворюється на "зв'язування прав". Тенденцію до "розщеплення" права власності в країнах континентальної Західної Європи і Японії західні дослідники розцінюють як тріумф концепції розщепленої власності загального права над континентальною концепцією права власності.

Феодальна конструкція  розщепленої власності, що допускає існування різних титулів власності на те саме майно, виявилася дуже зручною для оформлення і теоретичного виправдання посилення обмежень права власності, а також процесу відокремлення функції продуктивного використання капіталу від власності на капітал, що характерно для сучасного розвиненого ринкового господарства. Конструкція розщепленої власності у Великобританії не була відкинута буржуазною революцією. Верховним власником землі тут завжди визнавався король. "Протягом тривалого часу, — зазначає В. А. Кикоть, — це був малозначний пережиток середньовіччя, що не заважав нинішнім приватним власникам землі здійснювати свої правомочності практично "абсолютним" чином. Але з посиленням соціально-економічних функцій держави й особливо з переходом до більш розвиненої ринкової системи цей титул "верховної власності" монарха (держави) набув нового значення і почав відігравати цілком сучасну роль. З цим правом "верховної власності" нині тісно пов'язані конкретні державні правомочності щодо регулювання земельних відносин приватних землевласників різного роду". Не випадково інститут довірчої власності, який був відомий раніше лише загальному праву і допускає поділ правомочності, коли довірчий власник розпоряджається майном, а бенефіціанти привласнюють доходи від цього майна, дістав визнання в праві Японії і ряду країн Латинської Америки.