Поняття форми державного устрою. Проста (унітарна) форма державного устрою

Форми державного устрою зарубіжних країн різноманітні та індивідуальні. Але в науці  конституційного права виділяють  дві основні форми – унітарну та федеративну, що звичайно, ніяк не виключає існування змішаних форм державного устрою.

Поняття «унітарна  держава» походить від латинського  слова “unus”, що значить один, єдиний. Унітарна – це злита держава, не розділена на більш дрібні державні утворення, а що складається, як правило, з адміністративно-територіальних одиниць [8, с. 43]. Унітарні держави бувають двох видів: прості і складні. Прості складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць (Польща, Таїланд, Алжир, Колумбія, Вануату й ін.), складні мають у своєму складі ті чи інші форми автономії (Італія, Філіппіни, Нікарагуа й ін.)[20;89], про це мова піде далі у роботі.

Унітарна форма  державного устрою являється домінуючою. До числа унітарних держав відносяться  Великобританія, Франція, Італія, Нідерланди, Португалія, переважна більшість країн Латинської Америки та Африки, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія та багато інших країн.

Проста унітарна держава - це така держава, складові частини  якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія [9, с. 59].

Для країн з  унітарною формою державного устрою (такі держави називаються простими) характерна наявність наступних основних ознак :

- єдина конституція,  норми якої по всій території  країни без будь – яких обмежень.

- Єдина система  вищих органів державної влади  (голова держави, парламент, уряд), юрисдикція яких розповсюджується на територію всієї держави. Функціональна, предметна та територіальна компетенція вищих органів державної влади та підпорядкованої їм центральної адміністрації ні юридично, ні фактично не обмежена повноваженнями будь-яких регіональних органів.

- Єдине громадянство. Населення унітарної держави  має єдину політичну приналежність.  Ніякі адміністративно – територіальні  одиниці власного громадянства  мати не можуть.

- Єдина система  права. Місцеві органи управління  зобов’язані застосовувати у  відповідних адміністративно – територіальних одиницях нормативні акти, ті що застосовуються центральними органами влади.

- Єдина судова  система, яка здійснює правосуддя  на території держави, керуючись  єдиними нормами матеріального  і процесуального права. Судові  органи, які створюються в адміністративно – територіальних одиницях, являють собою ланку єдиної централізованої судової системи.

- Територія  унітарної держави поділяється  на адміністративно – територіальні  одиниці, котрі не можуть володіти  будь-якою політичною самостійністю. Створені в цих адміністративно – територіальних одиницях місцеві органи управління в тій або іншій мірі підпорядковані центральним органам державної влади і центральної адміністрації. Їх правовий статус визначається правовими нормами єдиної загальнодержавної системи права.

Унітарний державний  устрій припускає існування злитої держави, що підрозділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці  і тому що не включають у себе ніяких державних утворень. У ньому  панують єдині конституційні  принципи, існує тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, функціонує одна валютна система, одна армія і т.п. (Франція, Швеція, Фінляндія, Естонія, Туреччина і т.д.).

У залежності від  ступеня централізації унітарні держави поділяються на централізовані і децентралізовані. У бюрократично централізованих державах на чолі місцевих органів державної влади стоять призначені центром чиновники, яким підпорядковуються місцеві органи самоврядування. Демократична форма централізації допускає великий ступінь самостійності виборних місцевих органів державної влади в рішенні їхніх регіональних питань.

Децентралізованим теорія називає державу, у якій центральні органи державної влади мають  дуже обмежені права втручання в рішення місцевих проблем і де місцеві органи, що обираються населенням, мають значний обсяг автономії.

Таким чином, унітаризм  припускає бюрократичну централізацію  всього державного апарату. Прийшовши  на зміну феодальній роздрібненості, унітаризм історично був прогресивним явищем, він викликався потребами єдиного ринку, зручністю здійснення державної влади і не ставився у зв’язок з національно – етнічною або расовою структурою населення. Подавляючи більшість сучасних унітарних держав – держави багатонаціональні. Однак існують і винятки з цього правила (Іспанія).

Властива унітарним  державам централізація може проявлятися  у різних формах і у різній ступені. У деяких країнах муніципальні органи взагалі відсутні і адміністративно  – територіальними одиницями  керують спеціально призначені агенти центральної влади. В інших країнах місцеві виборні органи самоуправління створюються, але вони поставлені під прямий (Франція, Туреччина, Японія) або непрямий (Великобританія, Нова Зеландія) контроль центральної адміністрації. Відмінність в ступені і формі контролю над місцевими органами самоуправління з боку центральної адміністрації дають певні підстави для поділу унітарних держав на централізовані (Туреччина, Японія) та децентралізовані (Великобританія, Нова Зеландія), однак цей поділ має лише формальний характер [8, с. 47].

 

2.3 Особливості автономного устрою в унітарній державі

Унітарна держава  може утворювати автономію в своєму складі.

Автономія (від грец. autonomнa - autos - сам, nomos - закон) - надання певним регіонам держави прав на самоврядування в адміністративній сфері.

Автономія, як правило, надається етнонаціональним спільнотам і тому вважається однією з форм самовизначення народу, гарантованого  міжнародним правом.

Характерні  ознаки автономії:

- дія на території автономії разом із загальнодержавними законами законів автономії з певного кола питань;

- формування незалежно від центру власного "автономного уряду і парламенту".

Автономія набуває  певних ознак державного утворення (конституція, державна символіка, уряд, парламент), але таким не визнається. Це відбувається тому, що статут і статус автономії розробляються і встановлюються центром. Крім того, автономний парламент, уряд та інші органи здійснюють свою діяльність під наглядом центру, а "автономні закони" можуть бути скасованими в разі їх протиріччя загальнодержавним законам.

Виникнення  інституту автономії є значним  кроком на шляху демократизації суспільства, а її існування - вагомий внесок у  вирішення етнонаціональних проблем, запобігання міжнаціональним конфліктам і сепаратизму.

Процес децентралізації  й автономізації унітарної держави в західній літературі часто називають початком її федералізації. А саму унітарну державу з автономними утвореннями визначають як унітарну державу з елементами федералізму. [15]

Автономія - це внутрішнє самоврядування певної держави, яка має географічні, історичні, національні або інші особливості. Автономія притаманна як унітарним (Італія, Іспанія, Великобританія, Данія, КНР, Португалія, Фінляндія тощо), так і федеративним (Індія, Росія) державам. За характером автономія буває національно-територіальною та адміністративно-територіальною.

До національно-територіальної автономії належать союзні території  й автономні округи в Індії; автономії  німецького населення в Італії (область  Треитино-Альто-Адидже), в Іспанії (Країна Басків, Каталонія, Галісія тощо), Аландські острови у Фінляндії (заселені шведами), Гренландія у Данії (заселена ескімосами). У КНР утворено кілька видів національно-територіальних автономій.

Адміністративно-територіальна  автономія утворюється з урахуванням  історичних, географічних, господарських та інших умов стосовно різних части н держави, наприклад Азорські острови та острови Мадейри (Португалія); Шотландія та Північна Ірландія (Великобританія).

Адміністративно-територіальна  автономія має більше прав, ніж  звичайна адміністративна одиниця. Правове становище автономних утворень закріплене в конституціях, а також в окремих статутах (положениях про національно-територіальну автономно). [10, 87]

 

Висновки

Історія існування  держави свідчить про те, що у  всі століття різні держави відрізнялися один від одного внутрішньою будовою (структурою), тобто способом територіального розподілу (адміністративно-територіальні одиниці, автономні політичні утворення, державні утворення, що володіють суверенітетом), а також ступенем централізації державної влади (централізовані, децентралізовані, організовані за принципом демократичного централізму). Даний феномен позначається терміном «форма державного устрою», під якою розуміється територіальна організація державної влади, співвідношення держави як єдиного цілого з його складовими частинами. При всьому різноманітті форм державного устрою двома основними серед них є унітарна і федеральна. Третя форма державного устрою – конфедерація, але вона зустрічається набагато рідше в порівнянні з першими двома.

Федерація –  це союзна держава, територія якої складається  з державних утворень, наділених  юридичною і певною політичною самостійністю.

Конфедерацією є форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет  у повному обсязі.

Проста (унітарна) держава – форма державного або національно-державного устрою, при якому територія держави на відміну від федерації, не має в своєму складі федеральних одиниць – суб'єктів федерації, а підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що мають ряд атрибутів власної державності. к правило, в унітарній державі є тільки одна конституція, одне громадянство, одна система вищих органів влади. Складові частини унітарної держави найчастіше мають статус одиниць адміністративно-територіального поділу; вони управляються на основі законів прийнятих центральними органами; їх територія може бути змінена простим загальнодержавним законом без згоди місцевих органівта місцевого населення.

Таким чином, унітарна держава характеризується наступними ознаками:

1. Унітарна держава припускає єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи, які здійснюють керівництво відповідними місцевими органами. На території унітарної держави діє одна конституція, проводиться обов'язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова й кредитна політика.

3. Складові частини  унітарної держави (області, департаменти. Округу, провінції, графства) державним  суверенітетом не володіють. Вони  не мають своїх законодавчих  органів, самостійних військових формувань, зовнішньополітичних органів та інших атрибутів державності. У той же час місцеві органи в унітарній державі володіють відомою, а іноді й значною самостійністю.

4. Унітарна держава,  населене невеликими за чисельністю  національностями, широко допускає національну і законодавчу автономію.

5. Всі зовнішні  міждержавні зносини здійснюють  центральні органи, які офіційно  представляють країну на міжнародній  арені.

6. Унітарна держава  має єдині збройні сили, керівництво  якими здійснюється центральними органами державної влади.

7. У переважній  більшості сучасних унітарних  держав основне територіальний  поділ є політико-адміністративним. Поряд з ним у ряді країн  є адміністративно-територіальні  одиниці як загального типу, де  діють органи загальної адміністрації, так і спеціального, де діють спеціалізовані державні органи (судові округи).

 

 

Список використаних джерел

1.Коваленко А.И. Общая теория государства и права. – М.: ТЕИС. – 1996. – 365 с.

2. Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України. – 2003. – №2. – C. 47-58.

3. Основи держави  і права: Hавч. посібник у запитаннях і відповідях для вступників до юpид. закладів / Спілка юристів України; С.Д. Гусарєв, А.М. Колодій, Л.В. Кравченко. – К.: Юpінфоpм, 1995. – 455 c.

4. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Эспада, 2005. – 840 с.

5. Старцев Я.Ю. Курс лекций "Государственное и муниципальное управление в зарубежных странах". – М.: Логос, 2005. – 256 с.

6. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрайт, 2001. – 346 с.

7. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

8. Волинка К. Г. Теорія держави і права : Навчальний посібник,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.

 9. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 243 с.

10. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Ріяки. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 544 с.

11. Утопия [Текст] / Т. Мор / пер. с латин. Ю.М. Каган – М. : Наука, 1978. - 415 с.

12. Правова держава і державний устрій: пошук оптимуму. Спільне дослідження німецьких, російських і монгольських учених. / За заг. ред. Мацнева А., Шоллера Г. - М.: РАЦС, 2011.  - 280 с.

13. Міщук В.В. Види унітарних держав: проблеми класифікації // Часопис Київського університету права - 2010 р. - №3 - С.48-52

14. Шевченко А.Є., Міщук В.В. Шляхи оптимізації унітарної форми державного устрою України на прикладі Італії // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності – 2012р. - №3 – С. 28-33