Основні поняття й інститути судової системи

Значної конкретизації набуло регулювання правових відносин з державного захисту судді, його близьких родичів та членів сім’ї. Йдеться про те, що змінами до Закону заборонено розголошення відомостей про місце проживання судді та інших персональних даних про нього органами державної влади, органами місцевого самоврядування, довідковими службами АТС, операторами та провайдерами телекомунікацій, інформаційно-довідковими службами, а також будь-якими підприємствами, установами, організаціями та особами, крім випадків, передбачених законом.

Крім того встановлено право судді на забезпечення засобами захисту та мобільними пристроями сповіщення про небезпеку, які йому надаються органами внутрішніх справ, а також на обладнання житла охоронною та протипожежною сигналізацією за рахунок коштів державного бюджету.

Змінами до Закону передбачається створення системи відео спостереження в приміщеннях судів і на прилеглих до них територіях.

Задля забезпечення підтримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду та охорони приміщень суду судовим розпорядникам надано право застосовувати спеціальні засоби, що використовуються під час охорони громадського порядку.

Однак цей Закон втратив чинність на підставі Закону № 732-VII від 28.01.2014 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» прийнято - 4 сесія, VII скликання Офіційний вісник України  офіційне видання від 07.02.2014, № 10, стор. 11, стаття 313, код акту 71384/2014 [4, с. 11]

. 
Висновок

Після проголошення незалежності України, ставши членом міжнародної спільноти, наша держава зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави.

Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

— кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будьякого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;

— кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державахучасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд».

У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:

— забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізації цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

— забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

— відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначається особливістю його предмету.

Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.

Зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів", забезпечуючи додаткові гарантії для незалежності суддів, одночасно виступають важливою передумовою для більш повної реалізації громадянами доступу до правосуддя і судового захисту ними своїх прав.

Список використаних джерел

1. Конституція України (офіційне видання), К., 1996.
2. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, № 41-42, № 43, № 44-45, ст.529)
3. Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» від 16.01.2014 № 721-VII. Офіційний вісник України  від 31.01.2014, 2014 р., № 8, стор. 282, стаття 231, код акту 71221/2014
4. Закону України № 732-VII від 28.01.2014 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» Офіційний вісник України  від 07.02.2014, № 10, стор. 11, стаття 313, код акту 71384/2014.

5. Бойко В. Нова Конституція і судова влада // Право України, № 1, 1997, С. 16—20.

6. Бойко В. Стан здійснення в Україні правосуддя в 1998 р. та завдання по удосконаленню організації роботи судів // Право України, № 3, 1999, С. 3—8.

9. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: 2-ге видання.-К., 1994.

10. Стефанюк В. Реалізація судами норм Конституції // Право України, № 8, 1997, С. 7—10.