Нормативно- правові акти та їх систематизація

Форми земельної власності в  добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади тощо. Власність громади на землю базувалася на природному праві: князівська - на освоєнні порожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська - на основі князівських офірувань.

Успадковувати власність можна  було за заповітом і за законом. Так, вотчину боярина або дружинника успадковували не лише сини, а й  дочки. Майно смерда, який не мав  синів, переходило до князя. Коли й у  нього були дочки, то вони успадковували лише частину майна.

В “Руській Правді” є норми, в  яких наголошувалося, що ні мати, ні дочки  не можуть претендувати на спадщину. Це відповідало загальній тенденції  - в більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за чоловіка з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Тому норми права закріплювали цей родовий звичай.

З іншого боку, за “Руською Правдою” становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж  чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала  на чолі сім’ї. Майно матері-вдови  не було родовим, тому вона мала право  вільно розпоряджатися ним. Як опікунка, вона не відповідала за втрати. Їй належало право вирішити, коли розділити синів. Якщо вдова одружувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути все майно, а  коли щось було втрачено, то він відшкодовував  втрати. Винагородою для опікуна  було те, що він користувався доходами з маєтку подопічних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина. Правові норми надавали матері право “дітям волі не давати”, виховувати їх у дусі моралі, що панувала в давньоруському суспільстві.

Одночасно зі спадковим правом існувало опекунське право.

Існування права приватної власності  сприяло високому рівню розвитку зобов’язального права. “Руська  Правда” регламентувала як зобов’язання, що виникали із завдання шкоди, так  і зобов’язання за договорами. В  першому випадку передбачалося  повне відшкодування вартості. Наприклад, якщо хтось зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

Для зобов’язань із договорів характерним  було те, що невиконання зобов’язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно  цієї особи. Це було пережитком родових  відносин. Так, Суд Ярослава Володимировича, що являє собою приклад подальшого розвитку руського феодального права, має ряд важливих відмінностей порівняно  з першою редакцією Короткої Правди. Якщо перша редакція включає норми  тільки кримінального права, Суд  Ярослава Володимировича стосується тих  правових інститутів, які відносяться  до цивільного права. Такими статтями будуть ст. про форму укладення договору позики, ст. про форму укладення договору поклажі, ст. про відсотки. Ці норми даються в тісному зв’язку з процесуальними нормами.

Угоди в “Руській Правді” називалися “ряди”, укладалися, як правило, при  свідках усно. Окрім названих, регулювалися нормами “Руської Правди” також  договори купівлі-продажу, договори міни, договори особистого найму. Так, у “Руській Правді” зустрічаються договори купівлі-продажу челядинина, різних нерухомих та рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір  вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався  до продавця з вимогою відшкодувати збитки.

Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. У відповідності зі ст. 53 “Ширшої  Правди” лихвар, який давав гроші  у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток (рєз) два рази. Коли він стягнув тричі по 50 %, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу.

Договір поклажі укладався у  вигляді неофіційної угоди (без  свідків), і суперечки, які виникали у зв’язку з цим, вирішувалися простою присягою. Вона ґрунтувалася на взаємній довірі сторін.

Розвиток торгівлі зумовив появу  своєрідного статуту банкрутства. В “Ширшій Правді” розрізнялися три види банкрутства: в разі нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі чи розбійного нападу (за таких умов купцеві надавалася розстрочка в  платежі); банкрутство з вини купця (недбалість), у такому випадку купець віддавався на волю кредиторів; злісне банкрутство, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з  іншого міста або в іноземця товар  і не повертав за нього гроші.

Кримінальне право за “Руською Правдою” з самого початку оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно  бояр та дружинників захищалися суворішими покараннями, ніж життя, честь і  майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищалися законом.

“Руська Правда” знала поняття  злочину і покарання за злочин. Суб’єктами злочину могли бути лише вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли  бути вигнані з общини, продані в холопство.

Розрізнялися три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання  проти князя, перехід на бік ворога, заколот; тілесні пошкодження, побої; злочини проти особи, до яких відносилися  вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне  користування чужим майном, псування межових знаків.

“Руська Правда” виділяє суб’єктивний бік злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або “в пиру”, то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною. Якщо злочинець “став на розбій” і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми “на потік та пограбування”. Цей найтяжчий вид покарання застосовувався також за підпали, казнокрадство та розбій.

Головне місце в системі кримінальних покарань у “Руській Правді” відводиться  помсті та грошовому штрафу, в ній  відсутні смертна кара та членопошкодження. Визнаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою  приклад візантійського права, що передбачає поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати  слов’янську систему покарань шляхом введення страти. Проте оскільки це суперечило інтересам громадськості  та знижувало прибуток від “викупів”, страту було запроваджено, але незабаром  скасовано. Мала місце й друга (вже  після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час  правління князя Ярослава, яка  була нейтралізована його синами.

В пізніших нормах “Руської Правди”  помста як стародавній інститут залишається  в силі, але підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність  або неправомірність. У засобах помсти право ображених не обмежує: ст. 26 ДП не забороняє помститися у відповідь за нанесення удару мечем і не притягає того, хто захищався, до відповідальності, навіть в тому разі, коли він уб’є нападника.

У разі неможливості помститися чи відсутності  месника вбивця викуповував свій злочин грошима. Коли помстою каралися злочини проти здоров’я та честі, то викуп грошима, як покарання, застосовувався за всі злочини проти прав власності. Така практика була тільки нормована письмовим правом: вона існувала в різних народів. Досить новим явищем було “викуповування провини” не лише в ображеного, а й у громадськості (влади). При цьому сплатити штраф могла лише багата людина. Серед бідного населення практикувалося відпрацьовування. Той, хто не міг відпрацювати свій штраф, продавався в холопи.

Величезний штраф за вбивство міг  бути розділений між членами “верві” (миру) та сплачений як “дика віра”. Якщо вбивця був відомий, то він сам  платив не тільки відшкодування сім’ї  загиблого, а й частину віри. Незалежно  від того громадськість сплачувала відшкодування сім’ї загиблого  тоді, коли вона залишала злочинця невідомим  і своєю участю робила для одного зі своїх членів максимум можливого.

Завдання тяжких тілесних ушкоджень  каралося стягненням 40 гривень штрафу. В майбутньому більшу частку (зі зменшенням загальної суми) отримував  князь, а не потерпілий (ст.27 ШП: із зменшенням суми до 20-30 гривень, з яких лише 10 отримував “ображений”). Вчинки, що зневажали честь, оцінювалися та каралися жорстокіше, ніж спрямовані проти здоров’я і тілесної цілісності. За “зневагу честі” плата князю становила 12 гривень (наприклад, за ст. 67 ШП) - за висмикування бороди при свідках. Якщо свідків не було, то штраф не стягувався. Таку ж плату тягнув за собою удар батогом або іншим предметом. Князь отримував гроші і на випадок скоєння вбивства як невинного холопа (ст. 89 ШП), так і зв’язаного та затриманого до сходу сонця злодія (ст. 40 ШП). Вчені відзначають протиріччя ст. 88 ШП, яка встановлювала сплату напіввіри (штрафу в 20 гривень) за вбивство винної дружини, вчинене її чоловіком.

Із злочинів, спрямованих проти  майна, на першому місці була крадіжка, якою в “Руській Правді” йменуються всі злочини проти власності. Розрізнялися крадіжка з відкритого місця (наприклад, ст. 42 ШП про викрадення худоби на полі) та із закритого приміщення (наприклад, ст. 41 ШП про викрадення худоби з хліву чи клітки). Сума, яка  стягувалася за ці злочини, диференціювалася в діапазоні від 60 кун до 12 гривень. Винятком з такого правила були злочини, які каралися “потоком і розкраданням”, запозиченим з візантійського права. Такі санкції вживалися згідно з  нормами XII ст. за свідоме вбивство (ст. 7 ШП), за викрадення коней (ст. 35 ШП) та за підпалення подвір’я чи клуні (ст. 83 ШП). Винна особа відшкодовувала потерпілому збитки, інше майно злочинця відходило до князівської казни.

Вищим за розміром штрафом каралося викрадення холопа (ст. 38 ШП) та бобра (ст. 69 ШП), злісне знищення знаків власності (ст. 72—73 ШП). При цьому зазначено, що вище цінувалися не матеріальні збитки, завдані крадіжкою, а порушення самого знаку власності.

Середньою штрафною санкцією каралися викрадення худоби з хліву (ст. 41), зерна  з клуні та ями (ст. 43 ШП), меду з  вулика (ст. 75—76 ШП). До цього переліку доданий штраф за викрадення собаки, яструба, сокола (ст. 81 ШП), знищення сітки (ст. 80). Всі ці злочини кваліфікувалися як “із злого задуму”. Всі штрафи за ці злочини сплачувалися на користь влади. Щоб уникнути протиріч під час оцінки збитків, була узаконена т. зв. формальна вартість речей, яка дістала відображення в перших двох редакціях “Руської Правди”. Таким чином, у “Руській Правді” була поставлена проблема ефективності покарань і зроблена спроба її розв’язати.

 

Висновок

 

Історія держави і права Київської  Русі яскраво і переконливо свідчить про їх велике значення у вітчизняній  історії. У цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в новому, вищому етнічному  утворенні. В її основі лежали спільна  територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні внутрішні економічні зв'язки. Упродовж цього періоду  Давньоруської держави етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Давньоруська правова система - досить складне та нестандартне явище  в стародавньому праві, хоча, з  деякою мірою узагальнення, не можна  вважати таку систему унікальною в сенсі історії права Європи. Еволюція права Київської Русі від  розрізнених підсистем права  до окремої інституціолізованої  системи значною мірою завдячує нормозастосовчій та нормотворчій діяльності князівської феодальної верхівки.

Було б помилкою вважати, що Україна  в минулому була "правовою пустелею". З часу "Правди Ярослава" в цю історію вписано чимало яскравих сторінок. Причому це одно з найвизначніших правових джерел тодішньої Європи не міг з'явитись на пустому місці. Воно з'явилося як результат широкого розвитку торгівельних відносин в Древньої Русі - йшла жвава торгівля із Заходом  та Сходом. При чому в ті часи здійснювався обмін не тільки товарами, але й, безсумнівно, правовими ідеями. "Руська Правда", яку відомий історик  В.О. Ключевській назвав "кодексом торгового капіталу", здійснювала  свій вплив і за межами Київської  Русі. ЇЇ норми, наприклад, у незмінному вигляді увійшли в інше відоме джерело права - Литовський Статут.

Отже, можна зробити висновки, що за часів Київської Русі правові  відносини набували системного характеру  враховуючи той суспільний лад, який тоді панував.

 

Список використаної літератури

 

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський. - К.: Наук. думка, 1991. - Т. 2: XI - XIII вік. -633 с.
2. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 20 кн. / М.С. Грушевський. - К.: Наук. думка, 1994. - Т. 1: До початку XI віка. - 648 с.
3. Гуз А.М. Історія держави і права України. Джерела права періоду Київської Русі: навч. посіб. / А.М. Гуз. - К.: КНТ, 2007. - 69 с.
4. Давня історія України: у 3 т. / С.С. Березанська, В.М. Гладилін, М.І. Гладких та ін. - К.: Наук. думка, 1997. - Т. 1: Первісне суспільство. - 558 с.
5. Давня історія України: у 3 т. / С.С. Бессонова, Н.О. Гаврилюк, В.М. Зубар та ін. - К.: Наук. думка, 1997. - Т. 2: Скіфо-антична доба. - 494 с.
6. Давня історія України: у 3 т. / Ю.С. Асєєв, В.Д. Баран, Я.В. Баран та ін. - К.: Наук. думка, 1997. - Т. 3: Слов'яно-Руська доба. - 695 с.
7. Котляр М.Ф. Історія давньоруської державності / М.Ф. Котляр. - К.: КСУ, 2002. - 234 с.
8. Орленко В.І. Історія держави і права України. Ч.1. З найдавніших часів до початку ХХ ст. Навчальний посібник. Київ: КНЕУ, 2001;
9. Рыбаков Б.А. Рождение Руси / Б.А. Рыбаков. - М.: АиФ Принт,

2004. - 446 с.

10. Толочко П.П. Київська Русь / П.П. Толочко. - К.: Абрис, 1996. -

360 с.