Нормативно- правові акти та їх систематизація

ЗМІСТ

Вступ

1. Формування давньоруського права
2. Джерела права
3. Право власності
4. Право володіння

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Зародження первинних функцій права відоме з найдавніших часів. Більш системний підхід до права відноситься до часів Стародавнього Риму. За правління імператора Августа важливого значення набула діяльність прокураторів (від лат. procurator - управитель, представник), яким доручався збір податків, управління невеликими провінціями; вони виконували різноманітні господарські функції. Прокуратори призначалися із вершників, а також вільновідпущеників. Із імператорських вільновідпущеників та рабів комплектувалися нижчі чини імператорської бюрократії, яка набула згодом виняткового значення в державі. Імператор Клавдій розширив права прокураторів, вони одержали право виносити судові рішення.

За глибокої давнини почалося формування правової системи, а з нею і певних функцій права, і на території сучасної України.

Дослідження права власності та володіння в епоху існування  Київської Русі має особливе значення. Об'єктом дослідження більшості  вчених є суспільно-політичний лад, історія князівських династій, які  складалися на українських землях, що в ті часи входили до складу Київської  Русі, культура, побут і господарська діяльність населення. Значна частина  праць у галузі історії права  України здебільшого присвячена або дослідженню права власності  більш пізнього періоду в історії  України, або переносять основний акцент на виникнення та існування права  з позиції філософської категорії , чи етнографічні аспекти такого існування . Деякі дослідники, наприклад М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, зосереджують свою увагу на аналізі писемних джерел права Київської Русі, насамперед на договорах Х століття між київським  князем Олегом та імператорами Візантії та Руській Правді, на міжнародних  договорах, які укладалися князями  Київської Русі із правителями європейських держав, народами Поволжя та вождями  східних кочових племен. Отже, саме період існування Київської Русі вплинув на формування і розвиток українського національного права. Така особливість має кілька моментів. По-перше, саме Київська Русь була першою державою, що виникла та існувала на території сучасної України впродовж майже 400 років. Її право виникло та розвивалося насамперед на засадах звичаїв і традицій народу, що входив до складу Київської Русі, хоча не можна виключати випадків запозичення певних норм із правових систем сусідніх країн, переважно з Візантії.

По-друге, саме в період Київської  Русі виникла значна частина норм звичаєвого права, що проіснували майже  без змін або із певними змінами  аж до середини ХVІІ– початку ХVІІІ  ст., а деякі збереглися навіть і  до наших днів (звичай набуття права  власності на приблудну (бездоглядну) худобу).

1. Формування  давньоруського права

У Х ст. почало формуватися князівське законодавство давньоруської держави  - Київської Русі. Ще княгиня Ольга, встановивши норми і пункти збору данини, посилила функції нагляду. Вона також прийняла закон, який оберігав життя княжих дружинників. Статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Боротьба з прибічниками старих традицій, що не бажали підкорятися новим звичаям, суворе покарання їх стали суттю наглядових повноважень великого князя. Велике значення у формуванні правової системи мало прийняття зводу великокняжих законів, що отримав назву «Руська правда». Суттєва роль у «Руській правді» відводилась нормам кримінального процесу та права, хоча такого поділу ще не існувало. А оскільки цей процес належало контролювати то, ймовірно, це було черговим кроком у розвитку наглядової функції. У судовій практиці Київської Русі панував змагальний процес за активної участі сторін, які називалися позивачами. Суд виконував функцію посередника, хоча іноді застосовувалися форми розшукового процесу. Головну роль при цьому відігравав позивач, з ініціативи якого розпочиналося судочинство. Формально саме він був обвинувачем. Доказове значення мали зовнішні ознаки злочину, речові докази, власне зізнання, показання «видоків» та «послухів». Рішення суду оголошувалося усно, а вирок виконувався негайно.

2. Джерела права

В умовах первіснообщинного ладу у східних слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньоруської держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов'янські племена, літописець у «Повісті временних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав»

У міру становлення  феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати  в інтересах панівного класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. На них покладався захист феодальної приватної власності і соціальної нерівності. Феодальний тип права у східних слов'ян став, за своєю суттю, історично першим типом правової організації класового суспільства.

Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'язаний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання і захищала від порушень. До найдавніших норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінки показань свідків). Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX-X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права й літописах, котрі були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015p., завадило включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст.

Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які свідчать про  високий міжнародний авторитет  Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського й давньоруського права. Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів.

У них  можна знайти і норми, запозичені від давнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили  у Правду Яросла-вичів, а потім - у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад про убивство господарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір, або тільки у Поширену редакцію (правила про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корінням сягає в глибочінь століть).

Питання про законодавчу діяльність великих князів кінця IX-X ст. досить спірне. Одні вчені вважають, що в період княжіння Олега діяло тільки звичаєве право («законы») і лише за часів князя Ігоря воно доповнюється новими князівськими законами - «статутами» і «поконами». При цьому, на думку О. О. Зиміна, князівські узаконення першої половини X ст., ймовірно, складалися з окремих «казусів», що не мали правил і докорінно руйнували правові підвалини общини. Для цього князівська влада ще не відчувала себе досить сильною. І тільки княгиня Ольга в «статутах» і «уроках» підвела юридичну основу під князівське господарство і ввела закон, котрий визначав особливий порядок охорони князівських дружинників. Законодавство з питань князівського господарства, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославич в «Уставе земленом». Інші вчені вважають досить сумнівною законодавчу практику Ольги й Володимира. Правотворчість цих князів, на їхню думку, не йшла далі прийняття рішень з окремих «казусів» і лише доповнювала звичаєве право.

Принципово  інша й аргументованіша позиція  групи дослідників, які вважають, що законодавча діяльність великих князів була досить активною і що на початку X ст. на Русі вже існував правовий кодекс («Закон русский» або «Устав и закон русский») - прототип пізнішого збірника права - Руської Правди. Зокрема, на думку Л. В. Черепніна, «Устав и закон русский» - це збірник права ранньофеодального суспільства, яке перебувало на нижчому ступені процесу феодалізації, ніж той, за якого виникла Коротка редакція Руської Правди.

На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантійських договорів Л. В. Черепній визначив сферу дії норм цього збірника права, який уже виходив із принципу поділу людей на вільних і челядинів. Серед вільних він розрізняв заможних («имовитых») і бідняків («неимовитых»). «Устав и закон русский» стояв на сторожі феодальної приватної власності та інтересів «имовитых» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени сім'ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя, якщо відсутній заповіт. «Устав и закон русский» був готовий навіть виправдати убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати.

Упорядкування збірників права («уставов»), що призначалися для здійснення судочинства, здійснювала  також княгиня Ольга, яка, за свідченням літопису, вводила «устави» й «уроки». Після загибелі Ігоря і своєї перемоги над древлянами вона упорядкувала данину, що збиралася з древлян, ввела її норми, вказала строки одержання й пункти, де збиралася данина, - «погости» і місця, де зупинялися князі, які ходили в полюддя - «становища». «Уставы» й «уроки» Ольги частково визначали і життя князівського господарства. Цей порядок незабаром був поширений на інші землі і мав загальнодержавне значення.

Літописець  відзначив законодавчу діяльність князя Володимира наприкінці X - на початку XI ст., який, «любя дружину, и с ними думая о строе земленем и о ратех», прийняв «Устав земленой».

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення загальної норми. Посилання на конкретні судові рішення можна знайти, наприклад, у ст. 23 К. П. Стаття 2 П. П., в якій говориться: «Так судив Ярослав, так вирішували і його сини», у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Руська  Правда не тільки розкриває процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також у пізніших юридичних збірниках («Мерило праведное», кормчие). До нас дійшло понад 100 її списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він називався Синодальним (бібліотекаСиноду), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов'язані також з особами, котрі їх знайшли (Карамзінський, Та-тіщевський). Список Археографічний був знайдений Археографічною комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка  Правда, Поширена Правда і Скорочена  Правда. Остання, що являла собою пізнішу  редакцію Поширеної Правди, позбавлена характеру законодавчої пам'ятки.

Найдавніші  і вірогідні списки Короткої редакції Руської Правди - це Академічний і Археографічний. Вони поміщені у так званий Новгородський перший літопис Молодшого ізводу. Найдавнішим списком Поширеної редакції Руської Правди, що дійшов до нас, є Синодальний, поміщений у Синодальну Кормчу книгу 1289 р.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду  становлення феодального ладу. її текстологічний аналіз дає змогу відновити фрагменти давньоруського права. Коротка Правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава, Правду Ярославичів, Покон вірний, Урок мостників. Часом появи Правди Ярослава вважають 10-30-ті роки XI ст. Правда Ярославичів була ухвалена на князівському з'їзді, який міг відбутися, здогадно, між 1054 і 1073 рр. Виникнення Короткої Пправди як єдиного збірника дослідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Значне  застосування на Русі одержала Поширена Правда як збірник розвинутого феодального  права. До цього часу дослідникам  не вдалося остаточно встановити час і місце складання цього  за-гальноруського збірника права. Безпосередньою причиною його появи було повстання новгородців у 1209 р. проти лихварства Мирош-кіновичів. Л. В. Черепній вважав, що тривалий процес складання Руської Правди завершився на початку XIII ст. створенням у Новгороді Поширеної її редакції.

На думку  П. П. Толочка, Поширена Правда з'явилася як результат посилення київської великокнязівської влади в часи певної стабілізації міжкнязівських відносин. Такими були останні роки великого князівства Ізяслава Мстиславича (1151-1154), а також роки правління Ростислава Мстиславича (1159-1167), який ще в 1136-1137 pp. видав Смоленський статут і, очевидно, був добре обізнаний з основами давньоруського законодавства. Отже, Поширена Правда, як і Коротка, виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі.

Третя редакція Руської Правди - Скорочена - з'явилася не раніше другої половини XII ст. Більшість учених розглядає цю пам'ятку як перероблення одного зі списків Поширеної Правди, зумовлену потребами централізованої держави, і датують її складання XV століттям. Деякі дослідники, зокрема Н. А. Максимейко, часом складання цієї пам'ятки вважають XVI або XVII ст., пов'язуючи її виникнення зі спробами кодифікації того часу.