Литовсько руська держава

                  План:

1.Вступ

2.Зміни на українських землях

3. Державний лад

4.Судова реформа

5.Литовські статути

6.Права

7.Висновок

8.Список літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вступ

 

Після розпаду Київської держави  й занепаду Галицько-Волинського  князівства державно-правовий розвиток на переважній частині українських  земель тісно пов’язується з експансією зміцнілої за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави  на українські землі. Князь Ольгерд  захопив Чернігово-Сіверщину, Волинь, Подніпров’я. В 1362 р. литовське військо, в якому було чимало українців, розгромило військо татарських ханів на річці  Сині Води, внаслідок чого до Литовського  князівства відійшло Поділля. Після  приєднання українських земель населення  Великого князівства Литовського на 90 відсотків становили українці та білоруси. Учені по-різному пояснюють  характер цього приєднання. Одні з  них (В. Кульчицький) вважають, що литовські правителі завойовували українські землі, переслідуючи загарбницьку мету. Інші (Н. Полонська-Василенко, С. Юшков) роблять акцент на відносно м’якому характері їх “входження” до складу Литви. Однак і вони, й переважна більшість інших учених, сходяться на тому, що цю проблему треба розглядати в хронологічному сенсі.

 

 

На першому етапі литовська  влада дотримувалася правила  “ми старину не рушимо, а новину не вводимо”. Між Великим князем і місцевою знаттю укладалися договори (“ряди”), за якими українські князі  та бояри зобов’язувалися служити  Великому князю, а князь – боронити землю від татар. Руські князівства зберігали у складі Великого князівства Литовського автономію. Державний  устрій, суспільний лад, правова система  залишалися такими ж, як і до входження  в Литву. Державною мовою була давньоруська.

 

Проте пізніше унія Литви з Польщею  докорінно змінила історію розвитку Литовсько-Руської держави й правове  становище українських земель. Основою  унії стала необхідність об’єднати  зусилля для боротьби з експансією німецького Тевтонського ордену на схід. Зі сходу також загрожував сильний  противник – молоде Московське князівство. Однак реальне об’єднання Литви  з Польщею затяглося на довгі  роки.

 

 

1385 р. була підписана Кревська  унія. Литовський князь Ягайло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім’ям Владислава II став королем Польщі. Він зобов’язувався приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Литвою володіння, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягайла – Владислава II, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скористався князь Вітовт, який збройно в 1392 р. прийшов до влади в Литві. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його “королем Литовським і Руським”. Вітовт прагнув зміцнити Литовсько-Руську державу. Велику увагу він надавав розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його командуванням у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські полки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям.

 

 

Наступним етапом об’єднання стала  Городельська унія 1413 p., яка зрівняла в правах польську й

литовську шляхту. Але – тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному ґрунті. Загостренням релігійних і національних суперечностей у  Литовсько-Руський державі скористалась православна Москва, до якої внаслідок  російсько-литовських війн відійшли Смоленщина й Чернігівщина. До того ж іще  реальнішою стала кримсько-татарська навала. В 1484 р. військо хана Менглі-Гірея зруйнувало Київ, пограбувало й спалило церкви, захопило в полон киян. Надалі українські землі щорічно ставали об’єктом спустошливих набігів татар. Усе це підштовхувало Велике Князівство Литовське до зміцнення союзу з Польщею.

 

У 1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, де було підписано  акт унії Литви й Польщі. Віднині  перестає існувати литовсько-руська форма  державності українського народу. За унії Корона (тобто Польща) і Велике князівство Литовське об’єдналися  в єдину державу – Річ Посполиту. Обирався спільний король, якого проголошували  водночас і Великим князем. Здійснювалася  спільна зовнішня політика, в обігові  були спільні гроші. Польська й литовська  шляхта отримували право володіти землями  в обох частинах держави. Проте кожна  з них мала свої герби, місцеві  адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається  полонізація українських земель: до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Зміни на українських землях

На початках Литовсько-Руської  держави не відбулося змін у соціально-політичному  устрої українських земель. Але з  кінця XV ст. розпочався процес централізації  Великого князівства Литовського. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів  замінили представники литовської великокнязівської  династії. Волості підпорядковувалися удільним князям Гедиміновичам, вони здійснювали адміністративне, військове та судове управління. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також належали магнати й “княжата”, які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприклад, рід Острозьких володів третиною всієї землі на Волині. Представники роду обіймали високі державні посади, вони були непідсудні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя. Їхні посади іноді навіть передавались у спадок.

Магнати Острозькі, Гольшанські, Вишневецькі, Чарторийські, Корецькі та інші мали своє військо і на вимогу Великого князя виводили його на війну. З усіх ополченців, яких мала виставляти Україна, 3/4 виступали під їхніми знаменами.

У майже такому ж становищі перебувала верхівка бояр або панів. Вони відрізнялися: давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не застосовувалися  тілесні й ганебні аморальні  покарання.

До феодального стану належала переважно шляхта. Шляхтичі мешкали  на землях Великого князя й магнатів, які надавались їм за військову службу (як і російському дворянству). Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила  більшість постійного війська, за що діставала різні привілеї (звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміністрації та ін.). Вона мала привілейоване  право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою  кастою. Титул шляхтича могли отримати від Великого князя й представники інших верств – міщан, духовенства, навіть заможні селяни. Шляхта мала право стягати з підлеглого населення  податки, вимагати виконання повинностей.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині XV ст. Привілеями короля Казимира IV на українських дрібних  феодалів було поширено права та вольності  шляхтичів. Загалом, шляхта у Литовсько-Руській  державі протягом XV–XVI ст. стала  досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово  домоглася такого ж правового  становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської  влади. Великокнязівський уряд надав  шляхті права торгівлі, експорту сільськогосподарських  продуктів, лісу, а також ввозу  імпортних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у  власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави  щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався розвиток міст, натуральне господарство перешкоджало утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи політичної централізації.

До вищих верств населення в  Литовсько-Руській державі належала верхівка духовенства. Литовсько-Руська держава підтримувала діяльність церкви. Князі та магнати надавали їй земельні пожалування, гроші, влаштовували при  церквах школи, притулки для сиріт, шпиталі. У 1458 р. усупереч зростаючому  впливові московського митрополита  великим литовським князем була відновлена митрополія в Києві, яка підпорядковувалася безпосередньо Константинопольському  патріархові.

Міське населення України було організоване на західний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням  на основі Магдебурзького права. Але  повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православні українці були зобов’язані  проживати в передмісті або в  межах певного району міста, позбавлялися можливості брати участь в діяльності органів міського самоврядування, обмежувались у правах на заняття ремеслами, ведення  торгівлі тощо. Міщани виконували як загальнодержавні повинності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою. Боротьба українського міщанства за рівні права з католиками призводила до збройних виступів, наприклад, у Черкасах, Каневі, Вінниці.

Міські жителі були зорганізовані  за німецьким зразком у корпорації, серед яких привілейоване становище  мало купецтво. Основні категорії  міського населення об’єднувалися  в цехи: будівельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вершині  цехової ієрархії перебували цехмайстри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Справами у містах керував міський  патриціат, до якого входила міська знать й багатії, а в національному  відношенні – німці та поляки. Своєрідною українською общиною в містах були братства, які захищали православне  міщанство, здійснювали просвітницьку  діяльність.

Рівень міського розвитку залежав  від його статуту, тобто було воно великокнязівське, приватновласницьке чи самоврядне.

Селянство становило майже 80 відсотків  населення Литовсько-Руської держави. Воно було антиподом шляхти: чим  більше прав і привілеїв здобувала  вона, тим відчутніше втрачали їх українські селяни.

Основою господарства українських  сіл було “дворище”, воно об’єднувало  кілька хат. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада (“копа”) мала адміністрацію, обирала старосту, здійснювала судово-поліцейські  функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об’єднувались  у волості. На волосному віче громадою (копою) обиралися волосні отамани  або старшини.

Існувало три категорії селянства: вільні селяни – смерди; напіввільні  – закупи; невільники – холопи, челядь.

Особисто вільні селяни – це: “тяглі селяни”, які працювали на пана власною  тягловою силою; “селяни-ремісники”, які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники) та “службові  селяни” (бортники, рибалки, конюхи, ловчі); “чиншові селяни” або “данники”, що працювали на власній землі, сплачуючи  данину натурою. Закупи, холопи, челядь мали такі ж права, як і за часів  Київської Русі.

З поглибленням феодальних відносин наприкінці XV ст. у Галичині, а у  Великому князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво. Селяни втратили особисті й  майнові права (право власності  на землю, вільного переходу до іншого феодала та ін.).

 

У другій половині XIV ст. після входження  українських земель до Литви й  утворення Великого князівства Литовського  деякий час тут зберігався старий удільний устрій. На чолі держави стояв  Великий князь. Взаємини між Великим  князем і князями місцевими мали васальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але на вимогу Великого князя повинні  були брати участь у воєнних походах  зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його наступників у першій половині XV ст. місцеві князівства стали провінціями єдиної держави; усунуто удільних князів, які з васалів перетворилися на слуг Великого князя і поступово змішалися з верхівкою служивої знаті. Привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату державницьких прав місцевих князів і перетворив їх у підданих Великого князя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Державний лад

 

У XV ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі права  в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики: оголошує війну, укладає мир, призначає й звільняє з посад  вищих службових осіб; він –  верховний головнокомандувач війська, розпорядник державного майна й  коштів, а також – виконує функції  вищого суду. Однак, наприкінці століття розширилася компетенція іншого важливого органу держави панів-ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й  українських, церковних ієрархів) і  діяв спочатку при ньому як дорадчий орган. За привілеєм 1492 р. найважливіші державні справи князь вирішував  спільно з панами-радниками. Це стосувалося  питань зовнішньої політики, видання  й відміни законів, призначення  та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки компетенція, а й кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб. Привілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище  ради. Тепер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами князя, останній повинен був підкоритися  раді. За відсутності Великого князя  рада мала керувати всією внутрішньою  та зовнішньою політикою, – із правом оголошувати війну включно.

 

За прикладом Польщі з’явився новий  колегіальний, більш представницький  орган – Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з’їзди феодалів, а також литовської, української  та білоруської шляхти. У 1507 p., з приводу  збору коштів на війну з Росією вперше відбувся сейм, де, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. З 1512 р. шляхта почала обирати на сейми  по два представники від повіту. Перший Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний  орган. Рада стала однією з палат  сейму – “лавицею”, до другої палати – “кола” – входили представники шляхти.

Центральне управління здійснювали  вищі урядовці. Спочатку Великий князь  призначав їх особисто, потім –  за погодженням із панами-радою та сеймом. Найважливішими з них були маршалки: маршалок земський (відав  князівським двором і головував  за відсутності князя на зборах панів-ради), маршалок двірський (відав князівським  двором), маршалок із судових справ, маршалок дипломатії. Державною канцелярією  відав канцлер, а його заступником  був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Військом командував гетьман земський, а його заступником був гетьман польний. Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чашник, кравчий тощо), які окрім придвірських функцій виконували державні доручення – адміністративні, судові, дипломатичні.