Гарантії прав і свобод особистості в сучасній державі

У рамках правознавства  особистість є свобідною, але  у визначених правових межах. Свобода  звісно і передбачає певну незалежність особистості від зовнішніх умов та обставин, проте свобода як характерна невід’ємна ознака особистості практично ніколи не є абсолютною, адже потрапляє під певні обмеження. Наприклад, правові норми належить до когорти тих елементів, котрі й визначають межі індивідуальної свободи, беручи до уваги те, що право й справді є офіційною мірою свободи, встановленої державою. Якоюсь мірою це відображає логічний парадокс: право обмежує свободу особистості для того, щоб саме цю свободу і гарантувати. Скажімо, індивідуальна свобода особистості, її потреби, права та свободи, інтереси обмежуються правами та свободами, інтересами інших особистостей, виконанням певних обов’язків перед суспільством. У цьому контексті, з одного боку, право обмежує свобода, з другого - її захищає і відстоює.

Загалом суспільство  та особистість перебувають у  діалектичних рамках взаємовідносин. Сьогодні достатньо чітко підкреслюється значення розвитку особистості для формування демократично-правової держави, а це загострює проблематику свободи та відповідальності особистості перед суспільством. Іншими словами, не завжди інтереси та бажання однієї особистості співпадають з тими ж інтересами та бажаннями інших членів суспільства чи громадян однієї держави, тому за таких умов, особистість зобов’язана під впливом тих чи інших законів діяти у такий спосіб, щоб не порушувати й загальних інтересів суспільства, адже їй загрожує відповідне покарання. «Лише настільки, - писав В. Франкл, - наскільки ми забуваємо про себе, віддаємо себе, жертвуємо себе світу, його завданням і вимогам, якими пронизане усе наше життя, лише настільки, наскільки нам є справа до світу та предметів поза нами, а не лише до самих себе чи наших особистих потреб, лише настільки, наскільки ми виконуємо завдання і вимоги, здійснюємо смисл та реалізуємо цінності, ми здійснюємо та реалізуємо самих себе»²¹ [6]. На думку В. Четверніна, рамки і зміст свободи, яка визнається мінімальною і невід’ємною у конкретній культурі, визначаються рівнем розвитку цієї культури. «У нерозвиненій культурі, – пише він, – не може бути тих прав людини, які у розвиненій визнаються невід’ємними правами. Проте у будь-якій правовій культурі присутній принаймні minimum minimorum – абсолютний мінімум правової свободи. Сюди належать три компоненти: особиста свобода, власність і забезпечення державою безпеки (аналогічне трактування цього питання у Джона Лока). Поза цими правами (взаємопов’язаних компонентів правової свободи) немає і свободи загалом» ²².

Загальна свобода як свобода усіх суб’єктів однієї площини  спілкування є можливою за умови  їх рівності у своїй свободі, враховуючи те, що право передбачає рівну свободу усіх суб’єктів правовідносин. У такому контексті рівна свобода (формальна рівність) не що інше як основоположний принцип права. Правові норми, за таких обставин, встановлюють межі свободи згідно з принципом формальної рівності. Заборони, спричинені правовою площиною, обов’язки чи санкції необхідно трактувати через призму забезпечення режиму загальної свободи всіх, хто визнає себе суб’єктами права. Водночас, правова свобода можлива лише у соціумі, в якому визнається і забезпечується хоча б найнеобхідніший мінімум вихідних прав індивіда. Це те, поза чим не існує, так би мовити, «матерії» права, оскільки якщо закон не визнає цих прав, то й не допускає правової свободи. Саме тому, тим критерієм, котрий дозволяє відрізнити правові чи не правові закони є, безумовно, мінімальна невід’ємна свобода. Але, як стверджує В. Четвернін, кожній правовій культурі притаманне своє уявлення про мінімальну та невід’ємну свободу. Права людини – різні у різних правових культурах, і вони розвиваються мірою історичного розвитку свободи. Мінімальна і невід’ємна свобода, права людини – це терміни з історично мінливим змістом²³.

Чимало науковців беруть за основу все ж таки філософсько-правові  погляди Гегеля, оскільки саме йому, безперечно, належить перше вчення про єдність права та свободи, саме цим їх зв’язок був сформульований та теоретично обґрунтований, правда з ідеалістичних позицій. У гегелівському баченні філософія права є не що інше як філософія об’єктивного духа, котрий, на думку Гегеля, є другим рівнем розвитку духа загалом, адже йому передує суб’єктивний дух, а після нього слідує абсолютний дух тощо. Крім того, саме об’єктивний дух, за Гегелем, спричинив розвиток всесвітнього історичного процесу, в якому свобода вперше набуває форми реального буття як державно-правове явище. Тут свобода як визначене начало та кінцева мета усього розвитку духа спроможна вийти за межі своєї суб’єктивності на рівень об’єктивності, тобто отримати реальне буття як форма державно-правових інститутів. «Єдиним визначенням духа, вважав філософ, - є його ж свобода, в якій і містяться усі інші його виміри. Вона служить і формою, і змістом його закону»²⁴. Гегель зрештою найширше розкриває форми виявлення об’єктивно свобідного духа, котрі тією чи іншою мірою неодмінно зводяться до трансформування у реальність права, моральності та держави. Слід також зазначити, що до Гегеля «право» як термін не вживалося власне у широкому філософському значенні, як, скажімо, таке, що охоплює усю ту галузь, яку Гегель визначає як сферу об’єктивного духа, та й кожен його вимір розвитку є правом і містить своє особисте право, оскільки воно є наявністю буття свободи в одному із її визначень ²⁵. На думку філософа, право є способом трансформування свободи як суб’єктивної категорії, врешті суб’єктивного стану особистості в об’єктивну реальність, певною мірою, у суспільні відносини. «Право, - зазначав Гегель, - полягає у тому, що реальність буття узагалі є реальністю буття свобідної волі - право є, відповідно, взагалі свобода як ідея»²⁶; «право є цариною реалізованої свободи»²⁷.

У такому ракурсі Гегель основним постулатом своєї філософії  права визначив позицію, згідно з  якою саме дух породив право, правові  явища включають в себе суб’єктивний характер і суб’єктивну природу. Зрештою філософія права Гегеля - це, по суті, філософія об’єктивного духа.

Жодна держава, безумовно, неспроможна надати громадянам абсолютно  необмеженої свободи. Громадянин своєї  держави отримує обмежену особисту свободу як особистісне самовизначення і самореалізацію. Завдання окремої  галузі права (адміністративного права зокрема) полягає саме у вираженні рамок впливу влади на свободу особистості. Визначивши ці рамки, формуємо галузь особистої самодіяльності, недоступної для правового впливу існуючої влади, хоч й у цих рамках свобода особистості не буде до кінця свобідною від держави. Закон, за таких обставин, забезпечуючи громадянам відносні рамки особистої свободи, робить її юридично недоступною для органів влади. Проте не виключає правову можливість скорочення або розширення саме цих рамок свободи (наприклад, новим законодавчим актом). Натомість це за жодних обставин не значить, що сам законодавець перебуває поза визнаними рамками особистої свободи громадян, оскільки його відносні гарантії щодо визнаних ним рамок особистісної свободи полягатимуть у співвідношенні соціальних сил, які зрештою й обґрунтували це визнання. У цьому ракурсі відносних гарантій долю присутності містить і моральний засуд як прояв погляду суспільства у випадку зазіхання законодавця на права і свободи громадян своєї держави. Таким чином законодавець певною мірою стає заручником як соціального, так і морального ґатунку. Як зауважує Л. Тихомиров, свобода сама в собі в жодному випадку не передбачає відсутності морального чи духовного загалом змісту в діях особистості. «Вона, – пише він, – лише пом’якшує примусові стримування громадянської влади, розвиваючи внутрішні стримування, саморозвиток особистості, котра духовно володіє над собою. Ця істинна свобода і становить ідеал особистості, а її розвиток не лише не загрожує суспільству, а й перш за все зміцнює його, беручи до уваги те, що внутрішня дисципліна громадян найвірніше забезпечує порядок і право, на відміну від примусових зовнішніх стримувань влади»²⁸.

Свобода особистості  є одночасно і особистісною, і  соціальною. Тобто певною мірою, як стверджує Г. Федотов, це – свобода особистості від суспільства, радше від держави і схожих до неї примусових суспільних об’єднань. Наша свобода є негативною – свобода від чогось водночас відносна, оскільки абсолютна свобода від держави є абсурдом. Свобода в цьому випадку є лише утвердженням рамок для влади, які визначаються невід’ємними правами особистості. На думку ученого, будучи відносною, певною мірою, по-різному визначаючись у різних державах сучасної демократії, вона, проте, ґрунтується на певних абсолютних передумовах. Їх втрата, цілковита релятивізація свободи є для неї смертельною: це і спричинило сучасне запаморочення свободи ²⁹. То ж прояв свободи особистості можна простежити лише через призму відносин у державно-правовій сфері.

За присутності держави, в якій панує право, уприсутнюється і свобода, принаймні у рамках відповідних правил. Залежно від того чи іншого правового режиму свобідна поведінка особистості може трактуватися або в широкому, або ж у вузькому значеннях. Наприклад, під час тиранії свобода – прояв у найвужчому значенні, найпростіший і найобмеженіший вибір, де свобідною є лише одна особа – тиран, свобода вибору в нього необмежена. У цьому контексті слід зауважити, що у рамках необмеженого вибору втрачається смисл свободи загалом, її правова суть зокрема, беручи до уваги те, що зникають обмежувальні правила поведінки тощо. Натомість у демократії простежується найширший діапазон прояву свободи, оскільки «широта» діапазону прояву свободу кореспондується відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства.

Потенційні можливості суті особистості уможливлюють усі  найнеобхідніші суб’єктивні варіанти реалізації особистісної свободи, дозволяючи у розумних рамках ставити на контроль як довкілля, так і себе. Саме за цієї можливості реалізувати особисту свободу людина здатна простежити джерела усіх своїх тріумфів і трагедій, злетів і падінь. Свобода у такому ракурсі трактується у співвідношенні з правовою необхідністю, рівністю, справедливістю, анархією, свавіллям тощо. У процесі свого розвитку та за змістом особистої діяльності кожен заглиблений у хід історії і зрештою буття людини в цьому вихорі, знайде неоднозначне та й суперечливе, адже людина водночас і свобідна, і несвобідна. Несвобідна тому, що є довкілля, котре за своєю природою впливає на вибір способів і форм практичної діяльності; існують постійні обмеження діяльності, технічних, фізичних та інтелектуальних можливостей тощо; присутнє «відчуження» людини тощо.

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Підводячи підсумки ми можемо зробити наступні висновки.

Узагальнюючи думки та ідеї представників вітчизняної теоретико-правової думки визнається їх вагомий вклад у процес становлення та розвитку гарантій прав і свобод людини та громадянина. Їх правові ідеї створили необхідні передумови для формування у суспільстві вимог щодо гарантованості прав та свобод і поступового їх доповнення новими принципами та інститутами, які здатні створити гарантії прав і свобод людини та громадянина. Ключовими серед них є держава, право, суспільство і сама людина, яких визнали носіями самостійних та індивідуальних гарантій прав і свобод.

Значна увага приділяється єдності державної влади з народом, що відтворюється у вигляді народного представництва. Саме завдяки йому гарантується самостійність як окремих осіб, так і суспільних груп. І саме прояв політичної свободи людини в інституті народовладдя створює передумови активного стану людини, щодо гарантій своїх прав і свобод.

Виділені загальні ознаки гарантій прав і свобод людини та громадянина. Наводяться власні визначення як загального поняття “гарантій прав і свобод”, так і їх видів, зокрема політичних, економічних, соціальних та юридичних, що аналізуються у дисертаційному дослідженні.

Обґрунтовано класифікацію юридичних  гарантій прав і свобод людини та громадянина. Запропоновано прийняття закону “Про введення представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на місцях” на постійній основі, які будуть складовою частиною механізму захисту прав і свобод людини, що дало б можливість більш ефективно впливати на стан дотримання прав і свобод, а у разі їх порушення сприяти своєчасному припиненню і як найшвидшому поновленню.

Відзначається своєрідність юридичних  гарантій прав і свобод людини та громадянина, яка полягає в тому, що їх дія  на відміну від економічних, політичних, соціальних гарантій в однаковій мірі стосується до всіх без виключення прав і свобод так, як виникнення, реалізація та втрата конкретних прав і свобод особистості проходить в рамках чітко визначених відповідними правовими нормами. Проте, це не дає ніяких підстав в будь-якій мірі відривати та протиставляти юридичні гарантії іншим видам гарантій. Адже юридичні гарантії, будучи об’єктивно обумовлені і маючи до прав та свобод належну правотворчу активну роль, тим самим, знаходяться у певному взаємозв’язку із загальними, тобто економічними, політичними, соціальними і тому досягають найбільшої ефективності лише в тісній взаємодії між собою. Отже передбачено, що гарантії прав і свобод людини та громадянина є складним, багатоаспектним і водночас цілісним та самостійним інститутом правової системи.

Зазначено, що у правовій науці на сьогодні не вироблено єдиної позиції стосовно реального гарантування прав і свобод людини та громадянина. А тому, перед Україною стоїть завдання досягнення високого рівня правового регулювання життя суспільства із належним гарантуванням прав і свобод, де правотворча робота повинна базуватись на здобутках світової правничої науки і практики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Апиян Н.А. Юридический статус личности – основа демократии / Н.А. Апиян. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.concourt.am/

2. Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет: в 2-х т. / Г.В.Ф. Гегель. – М.: Мысль, 1973. – Т. 2. – 874 с.

3. Гегель Г.В.Ф. Сочинения: в 14 т. / Г.В.Ф. Гегель. – М.: Академия наук СССР, 1935. – Т. VIII.– 470 с.

4. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.

5. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юр. спеціальностей ВНЗ / за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина - Х.: Право 2002. - 324 с.

6. Загальна теорія держави та права/ За редакцією академіка АпрН України, доктора юр. Наук професора В.В. Копєйчикова - К.: Юрінком, 1997 - 320 с.

7. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права і свободи громадянина в Україні: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 336 с.

8. Конституційне право України, друге видання, виправлене й доповнене, за ред. Проф. В.Ф. Погорілка, К.:Наукова думка, 2000р.

9. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина в Україні / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. – К.: Видавництво «Юридична думка», 2008. – 252 с.

10. Конституція України. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» – Харків: Парус, 2006. – 60 с.

11. Олійник  А.Ю.  Конституційно-правовий  механізм  забезпечення  основних  свобод  людини  і  громадянина в Україні: Монографія. - К.: Алерта, КНТ, Центр навчальної літератури, 2008.

12. Поппер К. Факты, нормы и истина: дальнейшая критика релятивизма [Открытое общество и его враги] / Карл Поппер. – М.: Феникс, 1992. – Т. 2. – С. 441–473.

13. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/

14. Рабінович  П.М.,  Хавронюк M.I.  Права  людини i  громадянина:  Навчальний  посібник. -  К.:  Атіка, 2004.

15. Рабінович П. М.  Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). – Харків: Право, 1997. – 64 с.

16. Савенко М.  Забезпечення прав і свобод людини і громадянина та їх захист органами конституційної юрисдикції // Право України. – 1999. – № 2. – С. 3-9.

17. Теорія  держави  і  права. Академічний  курс: Підручник /Відп.  ред. О.  Зайчук, Наук,  ред Н. Оніщенко. -  К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.