Армія як знаряддя воєнної політики

Виховна функція воєнної  політики допускає формування і закріплення  ідейних переконань воїнів, їх відданість тому суспільству, що захищають, життєву  активність і високі морально-бойові якості.

 Організаційно-мобілізаційна і координаційна функції воєнної політики тісно переплітаються і реалізують мету управління всією сферою оборони держави для її захисту, координують діяльність всіх гілок влади держави в різноманітних ситуаціях, мирних або воєнних.

 Прогностична і планово-аналітична  функції виконують роль оцінки  воєнно-політичної обстановки в  різноманітних геополітичних сферах, тимчасові масштаби, підводить під  воєнно-політичну концепцію і  воєнну доктрину держави відповідну  інформаційну і аналітичну базу, дає можливість передбачати перспективу  розвитку воєнно-політичних подій  та дій. 

 Організаційно-управлінська функція, по суті, перетворює в життя прогнози і аналітичні результати досліджень у воєнно-політичну практику. З її допомогою втілюється діяльність органів воєнно-політичного управління по реалізації концепції безпеки країни, воєнної доктрини держави.

Принципи воєнної політики України.

 Принцип оборонної  достатності забезпечує наукове  обґрунтування необхідності та  шляхів досягнення такого рівня підготовленості держави, її Збройних Сил і всього суспільства до захисту від агресії, які гарантують надійний захист від будь –якого агресора. Оборонна достатність складається із матеріальних і духовних аспектів і є сукупністю воєнного, економічного, наукового, соціального, духовно-культурного та морально-психологічного потенціалів країни.

 Принцип стримування  агресії охоплює сукупність політико-дипломатичного, військового, економічного, інформаційного, морального впливу на ймовірного агресора шляхом демонстрації сили або залякуванням загрозою її використання. Метою стримування є воєнна безпека, запобігання збройним конфліктам та нейтралізація дій потенційного агресора. У воєнній політиці принцип стримування є основою стратегічної концепції „оборонного стримування”. В мирний час стратегія стримування повинна примусити супротивника відмовитися від агресії внаслідок усвідомлення гарантованої для нього шкоди. У воєнний час завданням стратегії стримування є не допустити використання агресором зброї масового ураження, обмежити масштаби та інтенсивність конфлікту, забезпечити розв’язання його на ранній стадії розвитку на вигідних для України умовах.

 Забезпечення воєнної  безпеки України може здійснюватись  трьома основними способами стримування:  стримування „упередженням”, стримування  „недопущенням перемоги” і стримування  „позбавленням перемоги”. 

 Стримування „упередженням”  може бути застосоване тільки  проти військових формувань, які  розгорнуті для вторгнення чи  здійснення іншого виду агресії,  або проти тактичної ядерної  зброї, якщо противник має намір вдатися до її застосування. Стримування у такий спосіб передбачає нанесення обеззброюючих ударів з того часу, як агресія стала фактом. Застосування збройних засобів стримування здійснюється на стадії, коли інші форми застосування сили виявляються неефективними і тільки після офіційного попередження агресора.

 Стримування „недопущенням  перемоги” полягає у стримуванні  агресора на кордонах держави.  Для цього потрібні військові  угруповання, здатні не допустити  вторгнення на свою територію.  Першочерговими об’єктами при  стримуванні у такий спосіб  є військові угруповання, що  розгорнуті для вторгнення та  його воєнна інфраструктура. При недостатності таких заходів удари в обмеженому масштабі наносяться по об’єктах його військово-економічного потенціалу. Якщо агресор вдається до застосування тактичної ядерної зброї, удари наносяться безпосередньо по ній.

 Стримування „позбавленням  перемоги” застосовується тоді, коли агресор досягає успіхів  і захоплює значну частину  території. Такий спосіб передбачає  нанесення агресору у відповідь  такої шкоди, негативні наслідки  від якої перевищували б його  дозовані успіхи.

 Принцип та концепція  оборонного стримування мають  усунути загрози, пов’язані із зазіханням на територіальну цілісність України, нарощуванням військових угруповань поблизу кордонів України, воєнно-політичною нестабільністю у сусідніх країнах.

 Принцип без’ядерності  включає в себе добровільну відмову України від ядерної зброї, вимогу усунути ядерну зброю із засобів воєнного насильства, зобов’язання дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

 Принципи позаблоковості  воєнної політики України полягає  в тому, що Україна виступає  проти блокового воєнного протистояння держав як способу їх співіснування за наявності воєнної небезпеки. Позаблоковість не виключає активного двостороннього та багатостороннього військового співробітництва і партнерства України як з окремими державами, так і з військово-політичними союзами.

 Важливим спеціальним  принципом воєнної політики є  професійність армії. Він передбачає  комплектування Збройних Сил  тільки на контрактній основі, перетворення служби у них  на основну професію, рід діяльності для всього особового складу. Відносно невелика, але добре навчена, озброєна сучасною зброєю і бойовою технікою, боєздатна армія України може бути створена тільки на професійній основі. В зв’язку з відсутністю коштів для створення повністю професійної армії, певний час буде використовуватись змішана система комплектування Збройних Сил, тобто як на основі загальної воєнної зобов’язаності, так і за контрактом.

 Розробка теоретичних  основ воєнної політики і військового  будівництва в Україні здійснюють  на трьох основних рівнях.

 Перший рівень – науковий. В ньому слід максимально використовувати методологію, відобразити процеси, які назрівають у суспільстві, врахувати велику кількість відомих підходів, воєнно-політичних теорій і концепцій, узяти для України все найкорисніше і на цій основі розв’язати проблеми воєнної політики.

 Другий рівень – політичний. Його реалізують політики-практики, приймаючи та реалізуючи корисні воєнно-політичні рішення.

 Третій рівень – інформативний. Він здійснюється за допомогою використання всіх рівнів, здобуття об’єктивних даних, а також за допомогою засобів масової інформації.

Отже,воєнна політка в  основному залежить від воєнної  сили, що є  визначальним елементом  спроможності будь-якої країни відстоювати  свої життєво важливі національні  інтереси, а її воєнна безпека інтегральним результатом діяльності вищого політичного  керівництва щодо розв᾽язання проблеми забезпечення збройного захисту вказаних інтересів. Воєнна політика – складова і невід’ємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки країни.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ВОЄННА ДОКТРИНА ДЕРЖАВИ

 

 

 Воєнна політика держави  знаходить своє відображення  у Воєнній доктрині. Воєнна доктрина це – сукупність певних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

 Воєнна доктрина України  має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважатиме потенційним воєнним противником державу, або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України.

 Воєнна доктрина України  затверджена Указом Президента  України „Про Воєнну доктрину України” 15 червня 2004 року.

Процес становлення та розвитку воєнної політики України  можна умовно розділити на три  основні етапи:

 Перший етап: 1991-1996 рр. – формування основ воєнної  політики та Збройних Сил України.  Характерними ознаками цього  етапу було прийняття політичних  рішень про створення Збройних  Сил України, створення основ  законодавства з військових питань, прийняття Воєнної доктрини, реорганізація структур Збройних Сил, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.

 Другий етап: 1997-2000 рр. – розвиток воєнної політики  України як складової частини  державної політики національної  безпеки, подальше будівництво  Збройних Сил України. Ідеологія та основні напрями воєнної політики на цей період були викладені в Концепції національної безпеки України (січень 1997 р.) і Державній програмі будівництва та розвитку Збройних Сил України до 2005 р.

 Третій етап: 2005-2005 рр. – подальший розвиток та реформування  Збройних Сил України. 

 Воєнна політика у  відповідності з Державною програмою будівництва та розвитку Збройних Сил України здійснювалась за наступними напрямками:

-    удосконалення  структури та чисельності Збройних  Сил; 

-    створення принципово  нової нормативно-правової бази  з оборонних питань;

-    теоретичні розробки  та практичне освоєння нових  форм і способів застосування  Збройних Сил України; 

-    розробка Державної  програми розвитку озброєння  та нової техніки;

-   виконання Програми  будівництва та розвитку Тилу  Збройних Сил України; 

-    реалізація Концепції  кадрової політики у Збройних  Силах України;

- реформування воєнної  науки і освіти;

-    докорінне оновлення  і піднесення ефективності виховної роботи, морально-психологічної і політичної підготовки військ;

-    подальше вдосконалення  системи соціально-правового забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей;

-    розвиток міжнародного  військового співробітництва та  участь у миротворчих операціях. 

 Кожен із названих  напрямків охоплює різноманітні види діяльності різних суб’єктів воєнної політики – від Президента держави, Міністра оборони і до органів місцевого самоврядування.

 Воєнна політика України  невіддільна від процесів демократизації  й гуманізації у Збройних Силах  України. Верховенство права,  гласності, відкритість для громадського  контролю, позапартійність – основні  складники демократизації та  гуманізації у воєнній галузі. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України значну увагу приділяє створенню реального механізму цивільного контролю. Передбачається залучення до цивільного контролю широкого кола державних та громадських організацій з чітким визначенням їх прав і обов’язків, посилення ролі у цій сфері засобів масової інформації.

 Реформування та розвиток Збройних Сил України на сучасному етапі здійснюється на основі подолання ряду суперечностей, труднощів та недоліків. До них належать, в першу чергу, суперечності між чітко визначеними завданнями, цілями воєнної реформи і можливостями їх реалізації, між державницьким спрямуванням розвитку Збройних Сил і залишками військово-політичної культури тоталітарного характеру у окремих представників офіцерського корпусу. Здійснення завдань будівництва Збройних Сил України гальмується недостатнім їх фінансуванням, що впливає як на соціальне самопочуття військовослужбовців, так і на боєздатність військ. Проблемою є помітний некомплект офіцерів нижчої ланки. Значна частина бойової техніки належить до застарілих зразків. В окремих випадках допускаються розтрати військового майна. Виховна робота у військах іноді носить декларативний, несистемний характер, не враховує запитів воїнів. Вимагає докорінного поліпшення військово-патріотичне виховання допризовної молоді, піднесення її освітнього рівня. Адже 30-40 % юнаків призову останніх років не мають середньої освіти. Основним результатом воєнної політики України за роки її незалежності є створення Збройних Сил України як реальної державної структури, здатної до виконання своїх конституційних обов’язків: оборони держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

Отже, послідовне проведення активної воєнної політики є важливою запорукою розвитку України на шляхах самостійності, стабільності і демократії.

 

РОЗДІЛ 3. АРМІЯ ЯК ЗНАРЯДДЯ ВОЄННОЇ ПОЛІТИКИ

 

 

 Армія – орган держави, призначений для проведення його політики засобами збройного насильства. Армія – політичний інститут у суспільстві, визначається тим, що в державі – це установа державна, відображає інтереси певних класів, соціальних спільностей, покликана відображати і захищати інтереси загальнодержавні. Здійснюючи управління суспільством, охороняючи його економічну і соціальну структуру, держава має на світовій арені і всередині країни свої особливі інтереси і завдання, суть та обсяг яких визначається самою природою держави. Для їх реалізації держава повинна піклуватися про забезпечення своєї політичної могутності, без якої саме її існування залежало б від випадку і підлягало б небезпеці ззовні. Для захисту інтересів і недоторканості державних кордонів, територіальної цілісності і створюється спеціальна організація – армія – реальна сила, необхідна опора і знаряддя верховної влади. Армія – специфічна організація – організація збройна. Армія – це основна частина воєнної організації держави особливого призначення: здатна вести війну, збройну боротьбу на всіх рівнях. Все це і характеризує армію як політичний інститут. Поняття армія охоплює всі підрозділи збройних сил країни: флот, авіацію, сухопутні війська.

 Армія виникла на певному етапі розвитку суспільства. Мабуть, при певних умовах армія зникне. На сучасному етапі в Україні і за її межами дедалі більше і більше прихильників завойовує ідея про ненасильницьку цивілізацію. Логіка розвитку сучасних засобів збройної боротьби привела людство до висновку про неможливість їх застосування при вирішенні політичних суперечок і конфліктів. Цивілізація, заснована на насильстві, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий тільки на шляхах пошуку ненасильницьких засобів розв’язування соціальних суперечностей. Армія в таких умовах з органу насильства повинна трансформуватися в орган відвернення насильства, вирішення надзвичайних проблем суспільства (природні катастрофи, ліквідація їх наслідків та ін.). Прообраз такої армії – війська ООН.

 Однак дійсність така, що армії існують і відіграють  значну роль в житті всіх  країн і людства, і мають усі принципові риси. Армія – особливий соціальний інститут насильства. Фрідріх Енгельс відзначає, що армія – організаційне об’єднання збройних людей, що утримується державою з – метою наступальної або оборонної війни. Армія – частина конкретного суспільства. Кожна армія створюється, функціонує і розвивається в системі конкретних суспільних відносин. Суспільство зумовлює класово-політичний облік, історичне призначення, соціальні функції армії, а також її місце серед інших суспільних організацій. Залежно від зміни типу суспільного ладу і надбудови відбувається зміна типів армії, її розвиток. Армія – не тільки частина суспільства, але й навмисно, свідомо створюваний соціальними спільностями, класами, націями, державами та їх коаліціями суспільний інститут. Це організаційна структура, не засіб комплектування і озброєння, а соціальне призначення відображають соціальна-політичну суть армії. Саме соціально-політичний характер і історичне спрямування суб’єкту, що утворює армію, визначає її класову суть і функції в суспільстві.