Армія як знаряддя воєнної політики

Зміст:

Вступ

Розділ 1.Воєнна політика держави та армія……….………………….………4

Розділ 2.Воєнна доктрина держави ….….………………………………….. 15

Розділ 3. Армія як знаряддя воєнної політики.…………………………….. 18

Висновок………………………………………..……………………………...26

Список використаної літератури………………..…….…………………….. 27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 Війна – породження  політики та її метод для  досягнення певної економічної,  соціальної, воєнної та іншої  мети. Тому-то правомірна теза про війну як продовження політики іншими, а саме, насильницькими методами. Політика, що допускає війну або приводить до війни, є політика війни. Але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки і ведення війни – воєнна політика. Ще в XIX ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під політикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною діяльністю і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і полководця.

Мета: засвоїти сутність, принципи та основні напрямки воєнної політики.

Завдання:

     -  з᾽ясувати сутність, структуру та функції воєнної політики;

• зрозуміти, що собою являє воєнна доктрина;
• дізнатися яку роль відіграє армія у воєнній політиці.

Актуальність: даний реферат дає змогу зрозуміти важливість воєнної доктрини для нашої держави та структуру воєнної політики України.

Об’єкт: військово-політичні відносини між різними соціальними силами, а також воєнні організації, які стоять на захисті національної безпеки держави.

Предмет: військово-теоретичні концепції, доктрини ідеї і погляди; військово-політична діяльність; військово-політичні установи та інститути, тобто воєнна політика в цілому.

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ВОЄННА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ: СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ

 

 

          Воєнна політика – частина  загальної політики певних соціальних  сил і спеціально створених  ними інститутів влади, що спрямована  на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове  або невійськове) засобів збройного  насильства для досягнення тих  або інших класових, національних  або загальнолюдських інтересів,  мети; для ведення війни або  протидії. На рубежі XVIII-XIX ст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Спочатку керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття – воєнна політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики як великої стратегії, він відзначав, що політична стратегія належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних воєнних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці „Про війну” відзначав, що стратегія „межує з політикою і державознавством або, вірніше... сама стає і тим й іншим”. Відомий російський воєнний теоретик Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну наукову основу, відзначивши, що політичні умови на ведення воєнних дій, коротше, того зв’язку, що існує між війною і політикою, і має скласти завдання саме воєнна політика.

 Англійський військовий теоретик Е. Кінгстон-Маклорі писав: „Національна політика – це вершина трикутника, основою якого слугує економічна політика, зовнішня політика і воєнна політика у їх сукупності”.

Воєнна політика – це частина загальної політики певних соціальних сил, держави, партій та інших соціально-політичних інститутів, спрямована на створення, розвиток і застосування воєнної організації, засобів збройного насильства для забезпечення національної безпеки, досягнення тих чи інших державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розв’язанню. Воєнна політика – це напрями і форми політичної діяльності, які виникають на перетині загальнодержавної політики і воєнної стратегії і забезпечують регулювання суспільних відносин у військово-політичній сфері. Різновидністю воєнної політики може бути діяльність антидержавних, опозиційних сил, які прагнуть шляхом збройного насильства здійснити державний переворот, захопити політичну владу.

Структура воєнної політики .  Велике значення для з’ясування сутності воєнної політики держави має її структура. Структуру воєнної політики держави складають:

-    мета воєнної  політики;

-    суб’єкти воєнної  політики;

-   об’єкти воєнної  політики;

-   засоби досягнення  воєнно-політичної мети і умови  в яких здійснюється воєнно-політична  діяльність;

-    воєнно-політична  обстановка (хоча і не входить  складовим елементом в структуру  воєнної політики, все ж здійснює  найбезпосередніший вплив на  процес її функціонування та  розвитку).

 Воєнна політика України  є специфічним самостійним явищем, вона має системний характер. Система воєнної політики –  це впорядкована сукупність взаємодіючих  компонентів, яка виникає і  функціонує для досягнення певної  мети і володіє інтегративними  якостями, які не властиві окремим  компонентам, що її утворюють.  Система воєнної політики України  охоплює мету, об’єктів і суб’єктів  політики, функції і сфери (напрями), засоби, методи, принципи, норми та  певну ідеологію. Вона взаємодіє  із зовнішнім середовищем, яким  виступають внутрішня і зовнішня, економічна, соціальна, науково-технічна, демографічна, культурна, етнічна політика, а також вся сукупність соціальних відносин.

 Метою воєнної політики  незалежно від особливостей часу  і держав є вирішення двох  завдань: 

- У внутрішньому політичному  просторі – збереження держави,  забезпечення її виживання, цілісності, стабільності, збереження її економічної  системи, конституційного ладу, соціально-класової структури та ін.

 - На міжнародній арені – оборона держави, забезпечення воєнної безпеки, збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, відсіч агресії; для деяких держав – звільнення від іноземного поневолення; або здійснення протилежних, експансіоністських завдань – захоплення чужих територій, утиснення суверенітету інших держав, їх колоніальне або неоколоніальне поневолення.

Метою воєнної політики України  є забезпечення воєнної безпеки, оборони, самостійності, суверенітету, територіальної цілісності, конституційного  ладу держави.

Суб’єктами воєнної політики України виступають перш за все народ, вищі органи державної законодавчої і виконавчої влади, структури військового  керівництва, органи військового управління, місцевих державних адміністрацій, місцевого самоврядування. До них належать Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України тощо. В певній мірі суб’єктами воєнної політики можуть бути політичні партії, рухи та інші політичні об'єднання громадян, програми і напрямки діяльності яких охоплюють військово-політичну сферу.

 Головними і безпосередніми  об’єктами воєнної політики України,  як і інших держав, є військово-політичні  відносини між різними соціальними силами, воєнні організації (збройні сили та всі інші військові формування), військово-політичні союзи, блоки та коаліції, військово-економічні структури. До непрямих об’єктів воєнної політики належить більшість сфер суспільного і політичного життя (економіки, народонаселення, суспільна свідомість, моральне здоров’я нації та інші).

 Зміст воєнної політики України становлять військово-теоретичні концепції, доктрини ідеї і погляди; військово-політична діяльність; військово-політичні установи та інститути, які регулюють військово-політичні відносини та реалізують воєнну доктрину.

Засобами досягнення воєнно-політичної мети виступає збройне насильство, ядро якого – збройні сили. Армія  – безпосередній об’єкт воєнної  політики. Армія визначає можливості держави по захисту країни і досягненню воєнно-політичної мети на міжнародній  арені. Один з воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який під будь-яким приводом залишає в зневазі свою армію, годен засудження, тому що підготовляє приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд винен жертвувати для армії всім, – це було б нісенітницею. Але все ж армія повинна бути предметом постійного піклування уряду.

 Визначаючи характер  впливу воєнної політики держави  на систему міжнародних військово-політичних відносин, можливо класифікувати особисті види воєнної політики.

  Практичними результатами  здійснення воєнної політики  України є її воєнна могутність, розумна оборонна достатність,  подальше зміцнення національної  безпеки на основі принципів стримування агресії, без’ядерності, позаблоковості, професійності армії.

 Воєнна могутність  – це сукупність тих матеріальних і духовних сил і засобів суспільства, які можуть бути використані державою для досягнення мети війни або вирішення інших військово-політичних завдань. Воєнна могутність визначає рівень обороноздатності держави – її здатності до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Вона складається з матеріальних і духовних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, соціального, політичного та духовного потенціалів у сфері оборони та належних умов для їх реалізації.

 Розумна достатність  передбачає, що на Воєнну організацію України, Збройні Сили України потрібно витрачати рівно стільки, скільки необхідно для забезпечення оптимального стану оборонного потенціалу.

 Оборонна достатність  для України полягає у створенні  та підтриманні такого мінімального рівня воєнної могутності держави, який, поряд з повним використанням можливостей національної системи забезпечення воєнної безпеки щодо мирного врегулювання міждержавних суперечностей, відповідає рівню прогнозованої воєнної небезпеки та водночас не позбавляє Україну воєнно-стратегічного паритету стосовно інших держав регіонального оточення (або їх коаліцій). Оборонна достатність визначає необхідність та шляхи досягнення такого рівня підготовленості суспільства, держави, Воєнної організації, Збройних Сил до захисту від агресії, які гарантують захист від будь-якого агресора.

 Національна безпека  як стан захищеності життєво  важливих інтересів суспільства,  держави, особи визначає кінцеву  мету воєнної політики, є об’єднуючим  елементом її системи. Воєнна  безпека, як один із видів  національної безпеки, виступає  узагальнюючим поняттям, що інтегрує  конкретні предмети військово-політичної  діяльності.

 Сучасна воєнна політика  держав, що утворилися після розпаду СРСР, лише формується. Та воєнна політика може стати гідною реального буття, якщо існує її опорний інститут, її основне знаряддя – армія, Збройні Сили. Світовий досвід сконцентрувався в сучасних умовах в трьох головних підходах: західному, східному і нейтральному. Західний підхід до формування і реалізації воєнної політики, будівництва збройних сил (а такий підхід властивий для США і більшості країн Західної Європи) характеризується урівноваженістю державного і суспільного контролю за функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткої департизації збройних сил, домінування концепції політичного реалізму і балансу сил, послідовний перехід до призначення громадянських осіб на високі військові посади. Східний підхід, що раніше притаманний СРСР, а в сучасних умовах Китаю, Північній Кореї та В’єтнаму, характеризується глибокою і всебічною політизацією військового будівництва, визнанням керівної ролі в збройних силах однієї політичної партії, закритістю, розгалуженою і разом з тим досконалою системою виховання військовослужбовців. Нейтральний підхід до формування і реалізації воєнної політики (характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії) базується на концепції незалежної оборони і незалежності від воєнних блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увібрав все прогресивне західного підходу (демократизм, департизація, відкритість для суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване виховання особистого складу армії). Воєнна політика України повинна бути готовою реагувати на будь-які повороти історії.

 Україна може успішно  використовувати досвід скандинавських  держав при розв’язанні наступних  проблем: неучасть у воєнно-політичних  союзах в мирний час як засіб  збереження нейтралітету під час війн; підтримка відносно невеликої чисельності збройних сил і зменшення витрат на оборону; забезпечення ефективної підготовки особового складу збройних сил; ефективне використання ресурсів суспільства для створення системи незалежної оборони; врахування військово-політичної ситуації у країнах СНД та воєнної політики Росії; часткова участь у структурах системи Європейської колективної безпеки.

 Використання світового  досвіду воєнної політики є  одним із напрямків діяльності  по забезпеченню національної  безпеки, реалізації воєнної політики і Воєнної доктрини України.

 Воєнна політика України  є засобом реалізації базових  концепцій, що лежать в основі забезпечення воєнної безпеки України. До них належать:

 а) концепція воєнно-політичного  партнерства, яка спирається на  розвинену економіку з раціональною  інфраструктурою, стабільну соціальну сферу й обґрунтовану воєнну політику, що спрямована на запобігання глобальних загроз, підвищення стратегічної стабільності в регіоні та зменшення рівня воєнної небезпеки політичними й економічними засобами;

 б) концепція оборонного стримування, за якою в межах оборонної достатності створюється воєнна організація держави, що здатна звести до мінімуму ймовірність виникнення воєнного конфлікту за рахунок завдання можливому агресору неприйнятної шкоди, внаслідок чого він втрачає стимули для нападу;

 в) концепція відбиття  можливої агресії, яка спирається на мобілізацію усіх можливостей і ресурсів країни для протидії воєнному нападу, завдання агресору поразки та примушення його до припинення воєнних дій.

 Ці концепції визначають зміст функцій воєнної політики України, повноваження її безпосередніх суб’єктів, пріоритетні напрями військового будівництва в Україні.

Функції воєнної політики

 Воєнна політика реалізується з допомогою певних функцій: світоглядної, методологічної, виховної, організаційної, мобілізаційної, координаційної, прогностичної, планово-аналітичної.

Світоглядна функція воєнної  політики держави формує у громадян, воїнів уявлення про політичну систему  суспільства, його цінності, які необхідно  охороняти і захищати, сприяє генеруванню  ідей, поглядів, програмних і доктринальних  настанов, якими керуються суб’єкти воєнної політики. Методологічна функція воєнної політики полягає в забезпеченні правильного наукового розуміння оборонних завдань держави громадськими і військовими керівниками, всіма військовослужбовцями і громадянами країни.