Соціальне страхування

1. Види та принципи соціального страхування.

Світовий досвід засвідчує, що до основних видів (галузей) соціального  страхування, що забезпечують прийнятний рівень соціального захисту, належать:

• страхування пенсій (за віком і по інвалідності через загальні захворювання, нещасні випадки в побуті й на транспорті);
• страхування від нещасних випадків на виробництві (виробничий травматизм і професійні захворювання), що передбачає страхування на випадок тимчасової та постійної втрати працездатності;
• страхування на випадок тимчасової втрати працездатності;
• страхування на випадок безробіття;
• медичне страхування.

Такі види соціального  захисту, як допомога малозабезпеченим сім'ям, інвалідам з дитинства, сім'ям з неповнолітніми дітьми, не пов'язані  з трудовою діяльністю, не є страховими за природою і забезпечуються, як правило, через систему державної соціальної допомоги та інші державні соціальні програми.

У сучасних умовах значної  диференціації доходів трудящих природно, що поряд з обов'язковим  існує добровільне страхування, де страхувальниками є як роботодавці, так і трудящі. Питання про добровільне (додаткове) страхування має вирішуватися в кожному конкретному випадку за посередництвом колективних договорів або індивідуально.

В основу концепції соціального  забезпечення населення України, затвердженої Постановою Верховної Ради України, покладені наступні принципи:

• соціальне забезпечення поширюється тільки на громадян, що працюють за наймом, членів їхніх родин і непрацездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечують себе роботою, поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь;
• диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їхньої економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту;
• перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами. Тобто держава забезпечує за рахунок бюджетних коштів тільки мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового та соціального обслуговування населення і насамперед соціально-захищених громадян;
• визначення рівня соціальних гарантій на основі соціальних нормативів. При цьому найбільш важливі нормативи - мінімальний прожитковий рівень, мінімальні розміри заробітної плати і пенсій, а також розміру соціальної допомоги встановлюються державою;
• відповідність форм соціального забезпечення населення рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

2. Державні соціальні стандарти й нормативи.

  Державні соціальні стандарти - встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні  гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Соціальні норми і нормативи - показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Нормативи витрат (фінансування) - показники поточних і капітальних витрат з бюджетів усіх рівнів на забезпечення задоволення потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і нормативів.

Державні соціальні  стандарти і нормативи встановлюються з метою:

• визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;
• визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;
• визначення та обгрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і  допомоги.

Державні соціальні  стандарти обов'язково враховуються при розробці програм економічного і соціального розвитку.

Формування державних  соціальних стандартів і нормативів здійснюється за такими принципами:

• забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного;
• законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;
• диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів;
• наукової обгрунтованості норм споживання та забезпечення;
• соціального партнерства;
• гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні;
• урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.

За характером задоволення  соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

• нормативи споживання - розміри споживання в натуральному виразі за певний проміжок часу (за рік, за місяць, за день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;
• нормативи забезпечення - визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг;
• нормативи доходу - розмір особистого доходу громадянина або сім'ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обраховується на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання та забезпечення.

За рівнем задоволення  соціальних потреб соціальні нормативи  поділяються на:

• нормативи раціонального споживання - рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб;
• нормативи мінімального споживання - соціально прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг виходячи з соціальних або фізіологічних потреб;
• статистичні нормативи - нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографічних груп.

Державні соціальні  стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у  порядку, визначеному Кабінетом  Міністрів України за участю та погодженням  з іншими сторонами соціального  партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

3. Загальні поняття загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Для реалізації Концепції  соціального забезпечення населення  України були розроблені Основи законодавства  України про соціальне страхування, які прийняті у вигляді базового закону. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування відповідно до Конституції України визначають принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян в Україні.

Соціальне страхування  є однією із організаційно-правових форм соціального забезпечення, визначальною категорією в якому є соціальні ризики й вимога їх обов’язкового й добровільного страхування.

Відповідно до ст. 1 Основ законодавства України про соціальне страхування: загальнообов’язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також з бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Соціальне страхування — це встановлена державою система права щодо надання соціальних послуг та матеріального забезпечення громадянам у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина причин, старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями та найманими працівниками, а також бюджетних асигнувань у випадках, визначених законодавством. Соціальне страхування можна собі уявити як соціальну систему, що ставить за мету створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обов’язкового характеру, яка зможе діяти досить ефективно лише в тому випадку, якщо вона буде всеосяжною як із погляду охоплення нею населення, так і з погляду покриття ризиків.

4. Характеристика платника зборів на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Відповідно до Конституції  прийнято Закон України «Про збір на обов'язкове соціальне страхування» від 26.06.1997 р. № 402/97-ВР з врахуванням  подальших змін.

Платниками збору на обов'язкове соціальне страхування  є (ст. 1):

1)  суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об'єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об' єднання громадян, юридичні, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників;

2)  філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, зазначені у пункті 1 статті 1, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на території іншої, ніж платник зборів, територіальної громади;

3)  фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, а також адвокати, приватні нотаріуси;

4)   фізичні особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), та фізичні особи, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок тощо.

В ст. 2 вказується, що об'єктом  оподаткування є:

1)  для платників збору, визначених пп. 1, 2 ст.1 цього закону, — фактичні виплати на оплату праці працівників, які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи із тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладанню податком на доходи фізичних осіб. До цих витрат не належать витрати на оплату виконаних робіт (послуг) відповідно до цивільно-правових договорів, виплату доходів у вигляді дивідендів, процентів, а також інші витрати, які не враховуються при обчисленні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України;

2)  для платників збору, визначених пунктом 3 статті 1 цього закону, — сукупний оподатковуваний доход, обчислений відповідно до законодавства України;

3)  для платників збору, визначених пунктом 4 статті 1 цього Закону, — сукупний оподатковуваний доход, обчислений відповідно до законодавства України.

Забороняється використання цих коштів не за цільовим призначенням, у тому числі на фінансування державних та інших органів, а також їх апарату.

Збір на обов'язкове соціальне страхування  сплачується одночасно з одержанням коштів в установах банків на оплату праці.