Візуальний аналіз колористичної складової

  Білий колір може означати високі морально-етичні домагання особи при жорсткому, караючому супер-его, релігійну орієнтованість на аскезу, мудрість, моральну чистоту, прагнення до звільнення від фізичних відчуттів, перфекціонізм, «претензії на титул» (у нарцисичних, істероїдних та психопатичних особистостей), а також соціальну ідентифікацію з вищим класом, аристократією (у істероїдних, нарцисичних та психопатичних особистостей). Використання білого кольору виступає маркером найвищого статусу і недосяжності і говорить про намагання особи посісти виключне становище в своїй референтній групі або ж суспільстві.

      Узагальнена оцінка кольорів  може бути здійснена за шкалами «трофотропність - ерготропність» (прагнення до спокою – прагнення до активності); «концентричність-пасивність – ексцентричність - активність»; «гетерономність (орієнтацію на зовнішньо-середовищні стани) – гомономність» (орієнтацію на внутрішні психічні стани); «сенситивність-спонтанність»; «тривожність-агресивність»; «ригідність-емотивність»; «інтроверсія – екстраверсія».

   Використання  в візуальних об’єктах та композиціях зеленого та синього кольорів є свідченням трофотропності – загальної тенденції прагнення до спокою.

   При домінуванні трофотропних тенденцій посилюються центроспрямованість (концентричність) і, відповідно, пасивність у ставленні до реальності (при використанні трофотропність виявляється сильнішою при відданні переваги темно-синім кольорам, дещо слабіше вона при перевазі світло-синіх і блакитних, хоча блакитні в цьому разі дають досконало-просвітлену центроспрямованість, (Бог, Дух і небо як їх символи). Саме тому блакить має подвійну семантику: з одного боку – як вираження духовності, а з іншого – інтровертної розсудковості.

   Синій  і зелений корелюють із слабким  та змішаним (з переважанням інертності) типами вищої нервової діяльності,  тобто, із проявами меланхолійного  та флегматичного темпераментів. При цьому синій виражає меланхолійну чутливість до зовнішніх подразників та концентричну капсуляцію особи (соціальної групи) у своєму внутрішньому світі при слабкості нервової системи, в той час як зелений слугує індикатором впертості, наполегливості, ригідності та само-стояння при інерційно-застрягаючих властивостях субєкта.

   Використання  в візуальних об’єктах та композиціях червоного та жовтого кольорів є свідченням ерготропності – загальної тенденції прагнення до активності. При домінуванні ерготропних тенденцій посилюються відцентровість (ексцентричність) і, відповідно, активність у ставленні до реальності (при використанні ерготропність виявляється сильнішою при відданні переваги темно-червоним та темно-жовтим кольорам, найвища міра ерготропності виявляється у помаранчевого кольору, який поєднує в собі невпинну активність  і цілеспрямованість червоного і урівноважуючий вплив жовтого, який відповідає свідомісно-нормованим драйвам). При червоній домінанті переважають властивості нервової системи, пов’язані із збудженням, тобто, сангвінічність і холеричність. При жовтій домінанті переважають властивості змішаного типу вищої нервової діяльності, які також стоять ближче до сангвінічності та холеричності при переважанні холеричних темпераментальних ознак.

   Синій  і жовтий кольори виражають гетерономність, тобто, своєрідну підвладність зовнішньому закону реальності, чутливість до нього, в той час як зелений і червоний кольори – гомономність, тобто орієнтацію на «внутрішній закон» і самопідвладність, саморегуляцію і самоорганізацію. Їх поєднання на перших чотирьох позиціях в тесті Люшера є вираженням нормативності (стабільності).

    Синій  колір виражає більшу сенситивність,  яка пов’язана із більшою чуттєвою  реактивністю, тобто, залежністю емоційно-чуттєвих переживань від стимулів зовнішнього середовища. Така властивість здебільшого співвідноситься із слабким типом нервової системи, яка є високореактивною і, у зв’язку із цим, чутливою (підвищеною чутливістю характеризуються інтровертні меланхоліки).

   Червоний  колір дає «на виході» підвищену  імпульсивність і самоскеровуваність  нервової системи під впливом  достатньої кількості ресурсу  збудження. Такі психічні особливості  співідносяться із сильним неурівноваженим  типом центральної нервової системи (екстраверсивним холериком).

   Переважання агресивності (стенічності) або ж тривожності (астенічності) визначається зв’язком кольорів із відповідними темпераментальними особливостями – інертністю або збудливістю ЦНС, або ж гальмівністю-лабільністю нервових процесів. Агресивності (стенічності) відповідають холеричний і флегматичний темпераменти, носії яких виявляють високі потенціали збудження і відповідну інерційність (застрягання). Цим властивостям відповідають інерційно-ригідний зелений та агресивно-стенічний червоний кольори.

   Тривожності  (психастенічності або ж дистимічності) відповідають гальмівний меланхолік із домінантою синього кольору, а лабільності і гнучкості – сангвінік із домінантою жовтого кольору.

   В інтерпретації  кольору відповідних предметів одягу та інших об’єктів матеріальної культури необхідно виходити як із значення інформативної зони тіла, так і функціонального призначення відповідних речей. Врахуванню підлягають також відповідні архетипові інтенції, що часто дають можливість зрозуміти зовні випадкові і стохастичні прояви «моди» на ті чи інші кольори.

   Ілюстративний приклад.  В роки, коли автор ще був дитиною, існував візуальний стереотип серед породіль щодо вибору кольору коляски для немовляти. Оскільки радянська легка промисловість не створювала такої палітри вибору колясок як нині (матуся сьогодні може купити коляску всіх кольорів райдуги та фантастичних відтінків) для хлопчиків обирали коляски блакитного кольору, для дівчаток – червоного (або рожевого).

   Маємо підстави в контексті вищенаведеного для висунення мотивованого твердження: в такий спосіб в радянському суспільстві відмарковувалися характеристики гендерної ідентичності, які у хлопчиків мали б бути (виходячи із вищевикладених значень синього та блакитного кольорів) фемінними, ірраціональними та інтровертними, а у дівчаток – активно-маскулінними або ж інфантильно-маскулінними (виходячи з того, що рожевий колір є розбавленою версією червоного, який є складником маскулінної домінанти). При наявності сумнівів щодо подібної інтерпретації варто звернутись і до післяпологового перев’язування немовлят, яке здійснювалося стрічками двох кольорів: блакитного (хлопчиків) і рожевого або червоного (дівчаток). Виникає резонне запитання: навіщо відповідні суб’єкти соціальної системи умисне (або ж, як завжди, «випадково»???), створювали візуальні  стереотипи для гендерної зплутаності у сприйнятті матерями власних дітей як носіїв гендеру протилежної статі? (хлопчиків – як дівчаток, дівчаток – як хлопчиків).

   Подібні прояви гендерних трансфігурацій (спроб перенесення психічних характеристик чоловічого образу на жіночий, і навпаки), пояснювалися не інакше як архетиповими чинниками. При врахуванні останніх можна з’ясувати,  що жінка в українському (частково – і російському) епосі частіше поставала по-жіночому мужньою (в Україні – як бій-баба і хитро-авторитарна господиня, в Росії – як фанатка-декабристка або ж схильна до екстремного ризику селянка, яка «коня при їзді зупинить, в палаючу хату ввійде»…). В той же час у багатьох чоловіків, багатирів, героїв, козаків часто можна було спостерігати цілі букети-кластери жіночих «чеснот» у вигляді хитрості, прихованості-потаємності, аморфності і гнучкості. Подальша архетипова ампліфікація дає можливість з’ясувати,  у зв’язку із чим виникав соціальний запит на гендерну трансфігурацію (див. розділ, присвячений аналізу візуальних символів в епічних перформативах).