Вулична соціальна робота з особами, які вживають психоактивні речовини

3. Вулична соціальна робота з дітьми

Діти на вулиці є свідченням серйозних проблем у суспільстві. Серед них можуть бути нездорова атмосфера в сім'ї, педагогічні помилки, соціально-економічна криза, байдужість влади тощо. У будь-якому разі є підстави для тривог з приводу соціальних, моральних негараздів у суспільстві на певному часовому зрізі і відчутних гуманітарних загроз у його перспективі. Адже покинуті, занедбані, самовідчужені діти швидко опановують девіантні форми поведінки, потрапляють під різноманітні криміногенні впливи, прилучаються до асоціальної, неморальної системи цінностей тощо.

Турбота про здоров'я суспільства, намагання вберегти наймолодших його громадян від багатьох ризиків, розв'язати їх ситуативні і системні проблеми виводить соціальних працівників на вулиці. Як правило, їм доводиться мати справу з дітьми, яких відрахували або можуть відрахувати зі школи; які переживають внутрішню драму з приводу ущемлення їх прав у сім'ї, компанії ровесників, шкільному колективі; які не мають змоги звернутися по допомогу в інші установи або не знають, де і як це зробити; для яких вулиця є головним місцем перебування («діти вулиці»).

Вулична соціальна робота з дітьми покликана поліпшити їх соціальне становище і здоров'я. Передусім вона зосереджена на проблемах безпритульних і бездоглядних дітей, маючи на меті привнести у їх життя те, чого вони найбільше потребують, спонукати їх до встановлення позитивних стосунків із тими, хто може допомогти їм. Теоретичною і методологічною основою її є ліберальний підхід, що передбачає надання дітям безпосередньо на вулиці таких видів допомоги:

— забезпечення регулярним гарячим харчуванням, організація роботи виїзних кухонь;

— створення банків одягу і взуття, забезпечення ними дітей-бродяг;

— впорядкування місць для ночівлі, направлення туди дітей;

— надання медичної допомоги стаціонарними і мобільними (виїзними) амбулаторіями;

— організація ігор та екскурсій;

— проведення виховних бесід, спрямованих на посилення мотивації дітей до соціально прийнятної поведінки;

— надання моральної та психологічної допомоги;

— проведення просвітницької роботи щодо ризику різних захворювань і засобів їх профілактики, прав дитини та організацій, які можуть допомогти в цьому, тощо[4, c. 74-76].

Здійснюючи вуличну соціальну роботу з дітьми, варто брати до уваги, що діти, особливо «діти вулиці», мають тонке і точне сприйняття. Вони легко розпізнають лицемірство, брехню, відчувають відсутність інтересу до них. Вступаючи в контакт з такими дітьми, слід пам'ятати, що вони мають важкий життєвий досвід, емоційно травмовані і здебільшого зазнавали насильства, тому їхні реакції можуть відрізнятися від реакцій інших дітей. При першому контакті варто бути доброзичливим, але тримати певну емоційну дистанцію, яка дає змогу перервати контакт, якщо дитина демонструє негативні почуття. При тривалому контакті налагоджуються довірливіші стосунки, діти розкриваються, але при цьому стають вразливішими. Тому вуличний соціальний працівник має бути тактовним і делікатним, дотримуватися морально-етичних принципів соціальної роботи.

Досвід показує, що найкращим для першого контакту є те місце, де дитина почувається в безпеці і впевнено. Це місце її (їх) відпочинку. Там, де діти жебракують, миють машини, переносять вантажі, кокетують з чоловіками тощо, недоцільно розпочинати розмову, бо вона може викликати агресію. Оскільки на вулиці існують «сфери впливу», то для першого контакту потрібно обирати «свою територію» дитини і обов'язково людне місце. Слід пам'ятати, що більшість дітей мають негативний досвід спілкування з міліцією, тому необхідно максимально зменшити побоювання дітей, зокрема не вести при них записів, не класти дітям руки на плечі, що сприймається як спроба захоплення й викликає бажання втекти, та ін.

Починаючи розмову, слід представитися, пояснити, навіщо зав'язується контакт. Оскільки діти вулиці постійно стурбовані проблемою виживання, яка важливіша за спілкування з незнайомим, хоча й привітним, соціальним працівником, важливо зацікавити дитину чимось істотним для неї, наприклад запропонувати їжу, одяг, якусь корисну інформацію, іншу допомогу. Якщо діти відпочивають — організувати для них цікаву гру. Не слід пропонувати гроші.

Встановивши контакт, можна продовжити розмову, збираючи необхідну інформацію. Приблизно половина дітей охоче говорять про сім'ю; дуже часто просять надати сім'ї якусь допомогу. Однак для деяких дітей ця тема є болісною, і вони відмовляються говорити про неї. Зазвичай охоче розповідають про своє життя в групі; як правило, про групу відгукуються позитивно, про школу відгуки часто негативні. Коли контакт вже достатньо стійкий і базується на довірі, можна торкнутись теми насильства, що стосувалось дитини. Приблизно половина дітей охоче говорять про це, намагаючись поділитися своїми переживаннями, пожалітися, знайти допомогу. Однак для багатьох дітей ця тема важка, і тому треба бути дуже обережним. До важливих, емоційно насичених тем слід рухатись поступово, через нейтральні питання і теми.

Контакт з дитиною завжди непередбачуваний. З огляду на це не можна різко змінювати теми розмови, оскільки діти втомлюються і втрачають інтерес. Однак вони часто і різко перескакують з теми на тему. Якщо потрібно повернути розмову в конкретне русло, слід робити це плавно і гнучко[3, c. 35-37].

Соціальним працівникам необхідно пам'ятати, що вуличні діти болісно реагують на помилки щодо їх імен, тому якщо працівник не впевнений в тому, як звати дітей, краще не звертатись до них на ім'я.

Часом у дитини можливе несподіване роздратування або агресія (це зумовлено неврівноваженою психікою дітей). У такому випадку працівнику не варто продовжувати розмову. Він має піти, давши зрозуміти, що цим їх взаємовідносини не закінчуються: «У тебе, очевидно, сьогодні поганий настрій, не буду тобі заважати, але через день я знову буду тут, і ми зможемо поговорити».

У дитини може бути нервовий зрив, що зумовлений психоневрологічними проблемами дитини. За таких обставин необхідно виявити увагу, простежити за розвитком ситуації, не залишати дитину без нагляду, не переконавшись, що вона заспокоїлася. Якщо дитина згодна, можна спробувати організувати для неї консультацію у лікаря.

Оптимальна тривалість розмови — до 15 хвилин. Звертаючись до дитини, необхідно враховувати її рівень розвитку. Говорити слід зрозумілою їй мовою, речення формулювати максимально просто.

Коли перший контакт налагоджено, працівнику важливо пояснити дитині зміст і мету його роботи, розповісти про організацію, намагатись викликати до неї довіру.

Завершуючи кожну зустріч, соціальний працівник має домовитися з дитиною щодо часу і місця наступної зустрічі. Проте не варто вимагати від дитини обіцянок, оскільки їй важко їх дотримуватись, а недотримання спричинить внутрішній конфлікт.

Вулична робота з бездоглядними дітьми є першим кроком у системі реабілітаційної роботи, ланкою між дитиною і системою педагогічної реадаптації. Соціальний працівник, постійно взаємодіючи з представниками інших закладів, поступово проводить дитину через різні етапи адаптації і залучає різні ресурси[4, c. 36-38].

В Україні бездомність є порівняно новим явищем і громадська традиція надання вуличної благодійності (безкоштовні їдальні, нічліжки тощо) не розвинута. Тому вуличну соціальну роботу слід спрямовувати на залучення дітей до соціально-педагогічного закладу, беручи до уваги, що між вуличним життям, з одного боку, й перебуванням у родині, з іншого, повинні існувати перехідні, проміжні ланки, наприклад центри тимчасового перебування (рис. 1).

Важливим закладом для організації допомоги вуличним дітям є спеціалізований центр денного перебування (денний стаціонар, денний клуб), у якому можна забезпечити такі послуги, як харчування, перша медична допомога, душ, елементи психологічної діагностики та психотерапії, навчання виживанню, елементи навчання за шкільною програмою, робота з батьками та залучення їх до виховного процесу, мобілізація зусиль громадськості для розв'язання проблеми тощо.

Дитина може вільно приходити й залишати такий центр. Така форма роботи сприяє переходу дитини на наступні етапи реабілітаційного процесу — до притулку або інтернату.

До соціальних закладів, у співпраці з якими може реалізовуватись вулична соціальна робота, належать: центр нічного перебування дітей вулиці; консультаційний психологічний кабінет довіри; консультаційний юридичний кабінет довіри; кризовий центр для дітей, які зазнали насильства; курси навчання дітей (і дорослих) ремеслам тощо.

Однак ліберальний підхід не може бути універсальним і загальновживаним, бо в разі загострення суїцидальних настроїв дитини, загрози її вбивства, ймовірності скоєння нею злочину соціальний працівник повинен активно втручатися й діяти рішуче, нерідко з авторитарної позиції, вилучаючи дитину з вулиці[2, c. 63-65].

Дослідження в Україні виявили існування трьох різних груп «дітей вулиці», кожна з яких потребує певного підходу в наданні допомоги.

1. Діти, які вертаються на ночівлю  у родинну оселю, але проводять  увесь час на вулиці чи відвідують  денні центри і притулки. Ці  діти зазвичай не втікають  з дому і не є об'єктом  уваги органів міліції. їх сімейні обставини ускладнені розлученням батьків, їхнім безробіттям, проблемами вживання алкоголю та хворобами. Ці діти перебувають на межі перетворення на «вуличних», але за підтримки і превентивної роботи з батьками цьому можна запобігти.

2. Діти, які «мігрують» між домом  і вулицею і зникали з дому  на якийсь час. їхні сімейні  обставини ускладнені бідністю, тривалим соціальним занепадом, проблемами вживання алкоголю  та насильством. Діти цієї групи  мають досвід втеч з дому  і пошуку випадкової роботи або дрібних крадіжок. Вони вразливі, оскільки емоційна відстань між домом і вулицею з часом збільшується, а їх реабілітація та інтеграція з родиною є дуже складною. Таких дітей необхідно поміщати у прийомні (фостерні) сім'ї або забезпечувати догляд з боку інших родичів, якщо біологічні батьки не в змозі доглядати за ними. У таких випадках соціальні працівники можуть виступати ініціаторами позбавлення батьківських прав. Ця група дітей є найчисельнішою.

3. Діти, які призвичаїлися до  життя на вулиці і тривалий час не жили в умовах, наближених до родинних. Це діти-сироти або покинуті батьками, які втратили зв'язок з родинами і не знають про їх місцеперебування. Вони з таких родин, для яких характерні бідність, зловживання алкоголем, насильство та соціальний занепад після втрати одного з батьків. Діти цієї групи пристосовані до життя на вулиці завдяки роботі на ринку або організованому жебракуванню та дрібним крадіжкам. Робота з ними ускладнюється тим, що вони «пізнали» ціну свободи, незалежності та здатності заробляти гроші. У процесі реабілітації таких дітей необхідно усвідомлювати, що дехто з них не зможе одразу пристосуватися до сімейного життя з іншими родичами чи прийомними сім'ями. Вони комфортніше почуватимуться у невеликих дитячих будинках, де зможуть заново налагоджувати стосунки з членами родини, але за власним темпом. Таких дітей варто включати до групи, яка має специфічні потреби і вимагатиме багато часу та підтримки.

Досягти результатів у соціальній роботі з дітьми на вулиці не завжди легко, оскільки, як правило, вони проявляють надмірну замкнутість, настороженість, несприйняття багатьох доброзичливих щодо них жестів і педагогічних впливів. Робота з ними потребує неабиякого терпіння, такту і гнучкості, усвідомлення того, що результати будуть очевидні не відразу. Тільки тривале цілеспрямоване спілкування з ними, реальні дії щодо поліпшення їхнього життя, включення їх у процес самореалізації, самотворення забезпечуватимуть помітні зміни у їх побуті, соціальному бутті, вселятимуть їм оптимістичне бачення світу і себе в ньому.

Для розв'язання проблеми «дітей вулиці» необхідна скоординована політика, спрямована на надання всеохопних та інтегрованих послуг таким чином, щоб від початку первинного оцінювання був доступний широкий вибір послуг, які б задовольняли різні потреби дітей. Нині в Україні недержавні соціальні служби заповнюють існуючі прогалини в роботі державних служб; рішенням проблеми також може бути різного типу партнерство, яке б передбачало достатні ресурси для розвитку та підтримки ініціативи з реабілітації дітей та сімей[3, c. 13-15].

4. Вулична соціальна робота з особами, які вживають психоактивні речовини

Особи, які вживають психоактивні речовини, передусім ін'єкційні наркотики, є своєрідною групою клієнтів соціальної роботи. їх характеризують інтелектуальна й емоційна збудженість, втрата інтересів до всього, що не стосується наркотиків. Помітними є і ознаки їх фізичного неблагополуччя, що проявляються у передчасному одряхлінні тіла, порушенні функцій його систем і органів. За відсутності наркотиків їх переслідують погане самопочуття, навіть суїцидальні настрої. Вживання наркотиків у невеликих дозах викликає у них ейфорію, у великих — наркотичний сон. Типологічно подібні проблеми мають і хронічні алкоголіки.

Знаючи про свою ситуацію, такі люди важко йдуть на контакт, здебільшого замикаються у середовищі таких, як вони, значно рідше — самоізолюються. Тому найважливішим завданням соціальних працівників у вуличній соціальній роботі з особами, які вживають психоактивні речовини, є встановлення контактів з ними. Без цього неможливі з'ясування природи і суті їх проблем, надання їм конкретної ситуативної допомоги, вироблення стратегії і тактики повернення їх до повноцінного життя в суспільстві. Надзвичайно важливо донести до таких людей профілактичну інформацію про руйнівну шкоду для людини наркотичних речовин. Цю роботу здебільшого проводять у місцях, де вони збираються (точки продажу наркотичних речовин, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні, інфекційні лікарні, пенітенціарні заклади).