Україна на шляху до громадянського суспільства: труднощі та перспективи

Україна на шляху  до громадянського суспільства: труднощі та перспективи

ПЛАН

1. Загальне поняття  громадянського суспільства.

1. Особливості формування громадянського суспільства в Україні.
2. Проблеми та перспективи становлення громадянського суспільства в Україні.
3. Використана література.

1. Історія політичної та соціологічної думки свідчить про багатоманітність підходів теоретичного розвитку проблеми громадянського суспільства, та, за великим рахунком, їх можна звести до двох. Перший: громадянське суспільство – це особлива позадержавна сфера соціуму. Другий: громадянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з державою, взятою в цілому.

Громадянське суспільство  є основою держави. Його становлення  відбувається в тісному зв’язку  з становленням її як правової, соціальної, демократичної. Громадянське суспільство – це суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини. Громадянське суспільство – це суспільство вільних громадян. Воно вільне від держави, але взаємодіє з нею заради загального блага. Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав людини. Особа в ньому здобуває гарантоване право вільного вибору тих чи інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки, погляди. На межі ХХ і ХХІ століть така ідея стає панівною.

2. Що стосується України, то зарубіжні спостерігачі та науковці розглядають декілька сценаріїв розвитку в ній громадянського суспільства.

І. Згортання громадянського суспільства і реставрація в  якомусь вигляді тоталітарного  режиму.

ІІ. Консервація на тривалий час існуючого стану речей  і, відповідно, авторитарних методів  управліня.

ІІІ. Поступовий, еволюційний  розвиток і зміцнення громадянського суспільства.

Останній сценарій більшість  вважає найвірогіднішим. Хоча й не виключає можливості двох інших.

Поступ громадянського суспільства в нашій країні залежить від розв’язання чималої кількості непростих проблем. Одна з них – удосконалення відносин між державою і суспільством, владою і громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити умов, за яких більшість громадян відчувала б себе активними суб’єктами політики. Влада, говорить доповідач, є однією з фундаментальних засад суспільства. Але до владних структур знахабніло лізе кримінальна і напівкримінальна корумпована буржуазія. Люди, працьовиті, енергійні, високої культури та інтелекту, які переймаються честю і благом країни, залишилися без правової підтримки і належної винагороди за сумлінну працю. У принизливому становищі опинилися інтелігенція, робітники, сільські трудівники. Це негативно позначається на довірі громадян до органів влади.

Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження речей, грошей, земель, а високорозвинене матеріальне і духовне виробництво. Пекуча проблема – формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості і зростання потужного середнього класу – основи громадянського суспільства.

За таких умов роль держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Самі його інститути  потребують сильної державної влади, яка б створювала правові, політичні, організаційні умови для їх існування, виступила гарантом їх функціонування. Простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства і владних структур: держава невпинно поширює свої повноваження в соціальній сфері, а громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної системи.

Останнім часом спостерігається  посилення уваги науковців до взаємодії держави і громадянського суспільства, сьогодні на перший план висувається проблема визначення методологічних підходів дослідження цих питань.

У дослідженнях соціально-правової держави основний каркас категорій і понять визначені: держава, влада, соціальна держава, правова держава, конституціоналізм, парламент, уряд, президент, закон, декларація, об’єкт і суб’єкт політики тощо. З громадянським суспільством ситуація складніша. Це поняття не завжди окреслює предмет дослідження. Політологи різних країн дають сутнісно різні його визначення.

В останні п’ятнадцять  років науковці широко обговорюють  питання, якою повинна бути сучасна  держава і яким має бути громадянське суспільство. Дехто вважає, що держава має бути слабкою, а громадянське суспільство – сильним. Популярні також тези, що держава має бути сильною, особливо в перехідний період, а громадянське суспільство нехай поволі еволюціонує. Останнім часом все більш підтримується положення, що держава і громадянське суспільство не повинні бути ні слабкими, ні сильними, а ефективними.

Деякі вчені гадають, щоб держава існувала як ефективна  соціальна організація, в суспільстві  має діяти система домовленостей  різних соціальних верств, груп, сил (частково закріплених у конституції і законах) щодо спільних соціальних цілей, здійснення окремих соціальних функцій. І тут виникає проблема розмежування цих функцій і цілей між державою, громадянським суспільством і особою (громадянином). Кожен із суб’єктів спільного соціального організму – суспільства повинен ретельно дотримуватися своїх прав і обов’язків та виконувати свої соціальні функції. Цей процес спонукає різні соціальні (економічні, політичні, ідеологічні) структури пристосовуватися одна до одної, враховувати різницю у поглядах. Взаємне пристосування – необхідний елемент ефективно діючої соціальної організації. Внутрішньополітичні ідеологічні орієнтації соціальних сил і лідерів, якщо вони домовляються з кардинальних проблем, можуть стати стабілізаторами держави і гармонізувати її взаємодію з інститутами громадянського суспільства.

В Україні побутує кілька підходів до визначення громадянського суспільства: а) недержавний сектор економіки, сфери  політичного і духовного життя; б) сукупність громадських об’єднань і організацій; в) опозиційні, напівопозиційні та нейтральні до влади соціальні сили. В усіх цих визначеннях є сильні й слабкі сторони.

Громадянські суспільства найчастіше узагальнено поділяють на два  типи – американо-англійський та континентально-європейський. В Україні використовується переважно континентально-європейська модель. Така ж тенденція простежується і в інших постсоціалістичних країнах Європи. Вона уявляється досить ефективним інструментом стримування держави в нестабільній ситуації.

Вирішення проблем модернізації суспільства  і держави, зокрема в соціально-правовій і гуманістичній сферах, у сферах економіки і політики, заявив доповідач, неможливе без розробки й реалізації концепції взаємовідносин держави  і громадянина, держави та інститутів громадянського суспільства.

Деякі науковці вважають, що коли громадянське суспільство відокремити від  держави і визнати його формою реалізації тільки приватного інтересу, як пропонують деякі дослідники, то втрачають сенс будь-які дискусії стосовно участі громадян у здійсненні державної влади, ухваленні важливих політичних рішень – тобто стосовно питань народовладдя, його суб’єктів та меж їх політико-правової діяльності. Якщо ж визнати державу складовою громадянського суспільства як результат його діяльності, то цілком коректно говорити про народовладдя як систему демократичних процедур і механізмів участі громадян у прийнятті політичних рішень, закріплюваних на рівні державної влади.

Основною формою виявлення суспільних настроїв і важливим чинником впливу на суспільне життя є громадська думка. Вона дістає виявлення через такі інститути безпосередньої демократії, як всенародні обговорення, колективні та індивідуальні звернення громадян, народні ініціативи, петиції тощо. Однак у нас і досі не всі ці інститути дістали правове закріплення. А тому одним з найважливіших напрямків розвитку українського законодавства є прийняття відповідних законів та інших нормативних актів, які сприяли б адекватній та якомога повнішій інституціоналізації громадської думки, а відтак і розширенню сфери громадянського суспільства.

3. Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом виробляє власну форму демократії, яка відповідає її особливостям і задовольняє її потреби. Проте очевидно, що уточнювати і розвивати демократичні принципи можна лише в режимі реальної демократчної практики. Але в Україні така практика трапляється лише епізодично, анклавно і не виходить на національний рівень. Україна ще не готова безпосередньо долучитися до захисту і розвитку демократії. Більше того, їй ще належить витримати екзамен на здатність утвердити демократію. При цьому звернення до наробок світової, передусім європейської цивілізації є неминучим.

Але попри всі суперечності трансформаційного періоду, в Україні  формування громадянського суспільства  спостерігається в усіх сферах життя. Політико-правову його основу створює політичний плюралізм, демократичне законодавство. З прийняттям 1996 року Конституції розпочався якісно новий період у розвитку суспільства й держави. В Основному Законі закладено підвалини не тільки нинішніх, але й майбутніх перетворень. Становлення громадянського суспільства проявляється у формуванні його інститутів – політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних ЗМІ тощо. Однак на сьогодні ці інститути ще не стали фундаментом для проведення назрілих змін, бо не набули достатнього досвіду роботи в умовах демократії, а значна частина їх учасників ще не позбулася тоталітарної свідомості. Такі обставини пригальмовують трансформаційні процеси.

Громадянське суспільство  в Україні створюється і діє в цілковитій відповідності з принципами справедливості, верховенства права, рівності всіх перед законом і судом, демократії, політичного, ідеологічного й економічного різноманіття, а також з іншими загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Громадянське суспільство  активно співробітничає і взаємодіє  з державою на принципах солідарності і взаємної відповідальності за забезпечення безпеки, розвиток і добробут кожної окремої людини в Україні.

Громадянське суспільство  в Україні за допомогою своїх інститутів сприяє вирішенню таких завдань:

- звільненню людей  від страху і потреби, забезпеченню  їм безпеки і душевного спокою;

- утвердженню віри  в основні права людини, у гідність, честь і цінність людської  особистості як основи свободи, справедливості і громадянського спокою в країні;

- вихованню у людей  навичків жити в єдності притаманних  їм розбіжностей, у дусі толерантності,  милосердя і співчуття одне  одному, в атмосфері відкритості  до світу і солідарності перед  загальними бідами;

- формуванню духовних і моральних принципів, осмисленню історичної місії і геополітичного призначення Українського народу як стрижневої основи його менталітету;

- відродженню інтелектуального  потенціалу народу, захисту здібностей  і дарувань кожної окремої  особистості, залученню найобдарованіших представників української діаспори до роботи в Україні;

- створенню атмосфери  вільного формування різноманітних  поглядів у людей, а також  достовірного і справедливого  вираження їхньої політичної  волі;

- викорененню схильності до зрадництва і доносительства, історичних традицій вдаватися до зовнішньої сили для вирішення внутрішніх суперечностей;

- руйнації забобонів,  що провокують заздрість, ненависть  і міжнаціональну ворожнечу;

- запобіганню вкорінення  в країні авторитарного режиму - історичної спадщини тоталітарної держави;

- активізації зусиль  окремих людей, членів територіальних  громад і всього Українського  народу із захисту свого природного  права;

- забезпеченню використання  основних (конституційних) прав і  свобод винятково в інтересах суспільного розвитку і добробуту, крім зловживання цими правами і з боку окремих людей та територіальних громад, і народу загалом;

- пробудженню і закріпленню  у громадян України політичних  ідеалів, а також почуття відповідальності  за дії своєї держави, формуванню в них правової свідомості;

- формуванню безпосередньо  народом незалежного, безстороннього  і справедливого суду;

- забезпеченню суспільного  контролю за дотриманням з  боку держави основних (конституційних) прав людини, територіальних громад, національних інтересів і національної безпеки Українського народу, а також інших основ конституційного ладу України;

- забезпеченню права  народу на встановлення, зміну  і захист конституційного ладу  України, на визначення своєї  власної політичної, економічної, соціальної і культурної системи, на заснування і будівництво справедливої демократичної, правової, соціальної і соборної держави;

- формуванню правового  механізму стримувань і противаг  між народом і державним апаратом  з метою попередження узурпації останнім влади народу, а також зловживання адміністративним ресурсом;

- зміцненню конституційного  правопорядку у взаємовідносинах  між людьми, територіальними громадами,  державою й іншими суб'єктами  конституційного права;

- усьому, що сприяє добробуту людини.

Держава за допомогою своїх органів  законодавства, виконавчої влади і  правосуддя забезпечує діяльність інститутів громадянського суспільства в досягненні завдань, визначених у цій статті.

Суб'єктами створення громадянського суспільства в Україні є люди, їхні об'єднання і територіальні громади.

Інститути громадянського суспільства  в Україні діють у вигляді  неприбуткових організацій, органів  місцевого самоврядування і самоорганізації  населення, присяжних і народних засідателів у судах, а також  суб'єктів підприємницької діяльності.

Інститути громадянського суспільства  діють і на рівні окремих адміністративно-територіальних одиниць, і на загальнонаціональному  рівні, беручи участь і у вирішенні  питань місцевого значення, і питань державного будівництва.

Українаська специфіка така: 1) проблема формування громадянського суспільства  постала перед Україною тоді, як на Заході такі суспільства давно  сформувалися й успішно діють; 2) формування інститутів громадянського суспільства набуває характеру  „відвойовування” громадськими організаціями і політичними партіями певних сфер компетенції у держави; 3) Україна активно залучається до процесів глобалізації, а в цих умовах роль держави як арбітра об’єктивно зростає; 4) в країні посилюється соціальна диференціація, відтак виникає необхідність державного регулювання суспільно-політичних та економічних процесів. Отже, „наше суспільство має виконати завдання, які ніби суперечать одне одному: відвоювати численні повноваження у держави, щоб набути рис громадянського, зберігаючи при цьому регуляторні повноваження держави”.