Структура суспільства

Основними різновидами соціальної структури є:

• соціально-класова структура - сукупність суспільних класів, їх зв'язок

та відносини (класи, соціальні  верстви, соціальні групи.);

• соціально-професійна структура (виробничі  та інші колективи та

організації);

• соціально-територіальна структура (міське та сільське населення,

поселенські спільноти та інші.);

• соціально-демографічна структура (сім'ї, вікові та статеві спільноти);

• соціально-етнічна структура (етноси, нації, етнічні групи).

• Кожну соціальну спільноту  характеризують такі соціально-

психологічні показники:

• рівень згуртованості соціальної спільноти;

• характер взаємодії між індивідами.

Соціальна стратифікація суспільства

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які мають в

свому розпорядженні значно більші ресурси багатства та влади, ніж  інші

групи. Існуючу в суспільстві (спільнотах та групах) нерівність між

індивідами та об'єднаннями індивідів, що виявляється в неоднаковому

доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають

соціальною стратифікацією.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура

соціальної нерівності, яка існує  в певному суспільстві, в певний історичний

період.

Ієрархічно організовану структуру  соціальної нерівності, можна уявити

у вигляді розподілу всього суспільства  на страти. Соціальна стратифікація

має такі особливості:

• стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви

знаходяться у більш привілейованому  становищі, ніж нижчі;

• кількість вищих верств значно менша, за нижчих. Стратифікація має

такі основні виміри (критерії):

o доход, власність;

o влада;

o престиж.

o освіта

Перші три критерії стратифікації - доход, освіта, влада - мають

об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди).

Престиж є суб'єктивним показником, що відтворює рівень поваги, якою

користується у суспільній думці  та чи інша професія, посада, рід діяльності.

П. Сорокін вважав, що стратифікація  в суспільстві має три основні  види:

• економічна - за рівнем доходу, де багатство  і бідність - полюси, між якими

розташовані та відмежовані одна від  одної різні верстви;

• політична, що означає поділ населення  на правлячу меншість і

підпорядковану більшість;

• професійна - за ієрархічною будовою  шкали професій в залежності від

важливості виконання ними функцій  в житті суспільства.

Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критеріями доходу (а

також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства  і за

критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей,

наявністю знань, навичок, вмінь, які  оцінюються та винагороджуються

суспільством.

Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади

зумовлює розподіл багатства і  престижу, а статус у системі влади  визначає

статус в економічних і соціальних структурах. Саме тому влада є тим

чинником, що визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює

межі верств і класів, їх ієрархію.

У наш час найбільш впливовою  точкою зору на процес формування

соціальних верств є теорія стратифікації  К. Девіса та У. Мура, в якій вони

запропонували функціональне пояснення нерівності. Вони вважають, що

суспільство є певним чином організованою  сукупністю нерівноцінних

позицій, одні з яких більш важливі  для функціонування суспільства  як

цілого, інші - менш ( важливі (менеджер - вахтер). Соціальний порядок у

суспільстві базується на розподілі  індивідів за соціальними статусами

(відповідно до їх функціональних  можливостей, тобто за їх максимальним

внеском у досягнення суспільної мети), а також мотивації до виконання

соціальних ролей, які цим статусам відповідають.

Чим вищий статус, тим більше витрат для розвитку здібностей,

кваліфікації та компетентності повинен  зробити індивід, що претендує на цей

статус. Тому суспільство заздалегідь "закладає" винагороду в статус і людина

знає, що вона отримає в обмін  на свої зусилля та працю.

Людство знає чотири історичні форми  стратифікації: рабство, касти,

стани, класи.

Перші три типи характерні для закритого  суспільства, де існує жорстко

закріплена система стратифікації  і перехід із однієї страти в другу  майже

неможливий.

Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні

переходи з однієї верстви в  іншу.

Історія свідчить, що рівність у світі  не зростає, однак підвищення рівня

життя в цілому перетворює нерівність на припустиму та легітимну.

Соціальна мобільність та проблеми її вивчення

Розглядаючи соціальну стратифікацію, слід аналізувати не тільки групи

та місця, які вони займають у  системі суспільної ієрархії, а й  конкретного

індивіда, який також змінює свої позиції.

Під соціальною мобільністю, зазвичай, розуміють рух індивідів між

різними соціальними позиціями, протягом якого вони здійснюють перехід від

однієї групи до іншої.

Класиком теорії соціальної мобільності  вважають російсько-

американського вченого П.Сорокіна, який запровадив відповідний термін у

науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми - американці Б.Барбер,

Л.Уорнер, а також авторитетний соціолог сучасності - англієць Д.Голдторп.

Останній створив методики дослідження  мобільності, вивчаючи англійське

суспільство. У 1993 - 1995 рр. Інститутом соціології НАН України і Центром

"Демократичні ініціативи" за  цими методиками проводилися  Дослідження

соціальної мобільності в Україні. Результати цих досліджень відтворені у

монографії "Рухливість структури. Сучасні процеси соціальної мобільності."

-К., 1999.

У сучасній науці розрізняють два  види соціальної мобільності:

• горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до

іншої без зміни соціального  статусу;

• вертикальна - передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі

зміною соціального статусу.

У свою чергу, вертикальна мобільність  може бути висхідною, коли

індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання,

престиж, статус - здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, і

нисхідною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі,

здійснює соціальний спуск, зазнає деградації і є мобільним донизу.

Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, яка стосується

окремого індивіда, так і колективною, яка характерна для цілої групи.

Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність

(інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну).

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) -це висхідна

або нисхідна мобільність окремої  людини протягом її життя. Інколи даний

вид соціальної мобільності ще називають  кар'єрою, зміна соціального статусу

індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда по

соціальній шкалі між різними  поколіннями. Вивчаючи даний тип

мобільності, можна з'ясувати, як змінилися  соціальні позиції поколінь дітей  у

порівнянні з поколіннями батьків.

Досліджуючи мобільність, соціологи  оперують також наступними

поняттями.

Швидкість мобільності - це рух індивіда по соціоекономічній шкалі за

певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважаються пересування

індивіда на одну-дві сходинки - "страти". Раптовийвий злет або  раптове

падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу-ознака кризових або

перехідних суспільств, (характерна для сучасної України).

Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, що змінюють

соціальні позиції у вертикальному  і горизонтальному напрямі за певний час.

Сукупний індекс мобільності - це показник, який враховує швидкість та

інтенсивна мобільність;

У світовій соціології відомими є  Оксфордські дослідження соціальної-

мобільності, що відбувалися у 70-і  та 90-і роки XX століття.

Аналізуючи суттєві зміни в  структурі виробництва розвинутих

капіталістичних країн, зумовлені  НТР, соціологи дійшли таких висновків:

рівень мобільності чоловіків  зріс; збільшилась чисельність випадків руху

великої амплітуди; третина вищих "білокомірцевих" службовців походять з

робітників; значно обмежені можливості мобільності у жінок; відбувається

збільшення кількості посад  високого рангу і як наслідок - посилені

можливості мобільності в суспільстві.

Домінуючі тенденції у соціальній мобільності в Україні, що були

виявлені дослідженнями українських  вчених у 90-х роках XX століття:

• масова примусова, недобровільна  міжпрофесійна мобільність, зумовлена

кризовим станом суспільства у  період інституціональних змін, яка  знижує

попит на деякі професії, наявність  безробіття тощо;

• нисхідні соціальні переміщення  як домінуючі тенденції у процесах

соціальної мобільності для  абсолютної більшості населення;

• висхідні соціальні переміщення  як характерна тенденція для відносно

невеликих соціальних груп (переважно  для правлячої еліти);

• зміна професії як складова стратегії  виживання;

• вимушена самозайнятість без професійної  перекваліфікації; рух у

нисхідному напрямку суттєво переважає  над рухом у висхідному

напрямку;

• стратегії успіху властиві переважно  молоді, у той час, коли для середнього

і старшого покоління характерні стратегії  виживання.

Об'єктивні знання про соціальну  мобільність свідчать про реальні

переміщення в суспільстві, рівень демократичності, відкритості та

стабільності його.__