Дж. Мід, Г. Блумер та інші
представники теорії
символічного інтеракціонізму гадають,
що взаємодія людей, їхнє спілкування
зумовлюється тим значенням, якого люди
надають матеріальним речам і різним зовнішнім
виявам поведінки. Це можуть бути різні
предмети, слова, вчинки, міміка, жести
тощо. Тобто люди реагують не на самі зовнішні
стимули, а на те символічне значення,
якого самі вони надають цим стимулам.
Символічний інтеракціонізм трактує суспільство
як продукування і зміни значень у процесі
їх інтерпретації учасниками соціальної
ситуації.
Представники макросоціології визнають
значущість людської взаємодії для розуміння
суспільства, але, на їхню думку, цю взаємодію
зумовлено загальною природою суспільства
і тією його структурою, котра характеризує
суспільство як цілісну соціальну систему,
як соціальний організм. Таких поглядів
додержувалися, зокрема, О. Конт і Г. Спенсер, для
котрих суспільство — це система взаємозв’язаних
і взаємозалежних частин, кожна з яких
є необхідною для існування цілого. Такими
були концепції Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса, пізніше Г. Парсонса,Р. Мертона, К. Девіса та інших.
Макросоціологічна орієнтація в соціології
переважала до 20-х рр. XX ст., але вже в 30-ті рр.
у зв’язку з широким розвитком емпіричних
досліджень поступилася місцем мікросоціологічній
[4, 11].
Якщо порівнювати мікро- і макросоціологічні
підходи, то в першому випадку увага зосереджується
на людській поведінці, і те, що відбувається
в суспільстві, пояснюється індивідуальними
чи колективними особливостями людей,
а в другому — головна увага звертається
на саму соціальну систему та її складові,
зокрема на соціальні інституції суспільства
(економіку, політику, релігію, сім’ю та
ін.).
Вітчизняні соціологи макро-
і мікрорівні доповнюють середньою ланкою
— мезорівнем, репрезентованим соціальними
спільнотами та соціальними інститутами.
Так, більшість українських
учених аналізує сучасне суспільство
як систему на таких рівнях:
людство в цілому, що становить засадничий рівень формування й організації суспільства; соціальна структура суспільства;
соціальні інститути
й організації;
окремі індивіди як суб’єкти та об’єкти соціальних
відносин.
Іншу пару опозиційних стратегій,
як уже зазначалося, репрезентовано об’єктивно-предметними
та суб’єктивно-ціннісними стратегіями.
До перших належать різного роду натуралістичні
теорії, котрі суспільні явища
уподібнюють природничим, а все, що
відбувається в суспільстві, пояснюють
з погляду біологічних законів. Такими
є теорії О. Конта і Г. Спенсера.
Дещо осторонь перебуває теорія К. Маркса, що має,
як відомо, переважно екополітичний характер.
У К. Маркса системоутворюючим елементом
є соціальні відносини як
безпосереднє відбиття стійких зв’язків,
що складаються між людьми в процесі їхньої
життєдіяльності. Суспільство,
на думку К. Маркса, — це сукупність не
індивідів, а тих відносин, що встановлюються
під час соціальної діяльності індивідів.
Характер цих відносин визначає специфіку
самого суспільства.
Є спроби розглядати як складові
суспільства економічну, політичну, соціальну
й культурну підсистеми, що функціонально
взаємодіють і справляють вплив одна на
одну.
За інших підходів складовими суспільства
є соціальні процеси та явища, а також
дії та взаємодії, зв’язки та соціальні
відносини, соціальні цінності та норми
тощо. Так, за Е. Дюркгеймом,
головним системоутворюючим елементом
є «соціальний факт», а це — будь-який
спосіб дій, здатний справляти на індивіда
зовнішній тиск. Соціальні факти різноманітні
і включають усі соціальні утворення,
що змушують людей дотримуватися звичаїв
і традицій країни, її норм і законів. Е. Дюркгейм
уважав, що, розглядаючи суспільство як
систему соціальних фактів, можна зрозуміти
механізм його функціонування, визначити
важелі його впливу на індивідів.
У суб’єктивно-ціннісній
стратегії пріоритет віддається мотивам дій, суспільним
цінностям. Такий підхід наприкінці
ХІХ ст. переважав у західній соціології.
Особливу роль надавалося людській свідомості;
суб’єктивно-ціннісний підхід протиставлявся
натуралізму й позитивізму. Він утворив
окремий напрямок у соціології, який через
свою «інтерпретуючу» методологію дістав
назви «розуміючої
соціології». Такий підхід позначився
на поглядах Ф. Знанецького, П. Сорокіна,
М. Вебера, Г. Зіммеля, Д. Кулі та ін.
У М. Вебера системоутворюючим
елементом є соціальна дія,
а суспільство розглядається
як складна система
соціальних взаємодій, які становлять
основу суспільного життя.
Функціоналістський
та конфліктологічний підходи характеризують суспільство
за такими критеріями: чи переважають
у суспільстві сили, які сприяють підтримуванню
рівноваги, усталеного порядку, чи воно
постійно змінюється, а суспільні системи
руйнуються під впливом суперечностей
і конфліктів. Суть функціоналістської
теорії зводиться до того, що суспільні
явища розглядаються виходячи з тієї ролі (функцій),
яку вони відіграють у підтримуванні цілісності
суспільства як соціальної системи. Так, Е. Дюркгейм досліджував
роль поділу праці в житті суспільства,
у збереженні його цілісності [9, 66].
Функціоналізм має тривалу
історію розвитку і репрезентований багатьма
різновидами. На зміну функціоналізму Е. Дюркгейма, О. Конта,
Г. Спенсера прийшов структурний
функціоналізм Т. Парсонса, Р. Мертона. Спільним
для них є те, що головна увага приділялась
чинникам, які підтримують наявний стан
суспільства.
На думку представників структурного
функціоналізму суспільство — це не сукупність індивідів,
груп, класів, інших спільнот, а особливий спосіб
їхнього існування. Розглядаючи цей
спосіб існування системно, потрібно виділити
в ньому сталі елементи, елементи, що практично
не змінюються в безперервному процесі
людських взаємодій і становлять структуру
системи.
Таким чином, сама лише наявність
багатьох найрізноманітніших тлумачень
сутності суспільства та його головних
системоутворюючих елементів уже свідчить
про складність цього поняття.
start="2"
Теорії походження суспільства
"Стихійні соціологи" зазвичай називають
три гіпотези походження суспільства:
еволюційну ("праця створила людину",
перетворивши стадо в співтовариство
виробників); теологічну ("Бог створив
людину і заповів їй Закон"); космічну
("все це справа рук інопланетян").
Ці теорії надто абстрактно,
по-філософськи пояснюють виникнення
суспільства. Соціологічні наукові концепції
по-своєму трактують походження суспільства,
апелюють до різних чинників, що зумовлювали
цей процес. [8, 65].
Інструментальна
концепція. Згідно з нею головним чинником,
що зумовив формування суспільства, є
здогадливість та кмітливість людини,
завдяки яким вона винайшла спеціальні
знаряддя для задоволення власних потреб.
Спочатку примітивні, дедалі досконаліші,
вони зберігали зусилля людини у добуванні
їжі та тепла. Використовуючи знаряддя,
вона навчилася працювати, поліпшувала
свій добробут. Це зумовило функціональне
дрібнення родової общини, розподіл праці,
що у свою чергу спричинило виникнення
економічних відмінностей між людьми
та родинними групами. З'явилася і почала
розвиватися соціальна організація.
Сексуальна концепція. Прихильники її вважають, що
головним чинником зародження суспільства
є позасезонний характер розмноження
людини та її задоволення від статевого
акту. Це надає процесові виношування
і народження спонтанності, позаконтрольності,
а існуванню групи — непередбачуваності.
Відповідно в общині надмірна кількість
слабких, незахищених осіб, що потребують
опіки і за низького рівня розвитку ризикують
загинути. Тому природна необхідність
контролю над народжуваністю зумовила
формування родин, виникнення норм, які
регулювали сексуальні та інші відносини
в угрупованні, сприяли плануванню господарського
життя тощо. Постійний розвиток регулюючих
норм стимулював еволюцію общин, зумовивши
з часом виникнення соціальної організації.
Кратична (грец. kratos
— сила, влада) концепція. Згідно з її постулатами сила
та розум розподілені між людьми нерівномірно.
Разом з природною експансивністю (жадобою
і цікавістю) переваги окремих людей за
певними критеріями (фізична міць, спостережливість,
спритність тощо) дають їм змогу зайняти
вигідні позиції, прибрати до рук краще
місце, їжу, сексуального партнера та ін.
Навчившись панувати та отримувати знаки
улесливості одноплемінників, лідери
почали утверджувати систему правил шанування
вождя, передачі влади, розподілу привілеїв
серед інших членів угруповання. Норми,
які забезпечують відносини нерівності,
стають основними для соціальної організації.
Еліта використовує владу як засіб впливу
на маси та привласнення ресурсів, створюваних
общиною, забезпечуючи водночас її подальший
розвиток.
Гендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу
соціальних ролей між особами жіночої
та чоловічої статі. Оскільки жінка володіє
біологічною монополією на відтворення
роду, і для немовлят є не тільки кровним,
а й першим взірцем для наслідування, її
роль і воля в общині особливо значущі.
Відповідно значущість чоловіка значно
менша, його роль зведена до обслуговування
процесу відтворення (забезпечення зачаття,
захисту, тепла, їжі тощо). За соціальними
ролями жінки незамінніші за чоловіків.
Незадоволені своїм становищем, чоловіки
створюють штучну противагу жіночій «монополії
відтворення» у формі чоловічої «монополії
на встановлення порядку». А коли вони
стали домовлятися про розподіл жінок,
виникла соціальна організація. Попри
те, що чоловіки споконвіку порушують
власні домовленості, вони продовжують
дотримуватись первісної кругової поруки,
не допускаючи жінок до соціально значущих
сфер, пов'язаних з владою, управлінням,
розпорядженням ресурсів.
Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної,
психологічної, розумової слабкості людини
як біологічної істоти, яка до того є ще
й одним з наймолодших видів живого світу
(8—10 млн. років еволюції). У зв'язку з біологічною
вразливістю закон виживання штовхає
людей до об'єднання зусиль, тобто до створення
колективної організації, яка здійснює
координацію, диференціацію, та комбінування
їх функцій. Усе це потребує попередньої
домовленості, що можливо лише з розвитком
спілкування, використання мови як його
засобу. Виробляючи символи та значення,
домовляючись про правила їх тлумачення,
активно застосовуючи мову, люди формують
організований світ комунікації, яка опосередковує
їх матеріальну діяльність. Унаслідок
цих процесів виникає система упорядкованих
колективних взаємодій, формується суспільство.
Висновки
В результаті
написання реферату та проведених
досліджень можна зробити наступні
висновки. Поняття "суспільство"
в процесі історичного розвитку
соціологічної думки набувало
різних інтерпретацій. Представники
органістичної школи в соціології (Г.Спенсер,
А.Шеффлє, П.Лілієнфельд, Р.Бормс, А.Еспінас
та ін.) стверджували, що суспільство —
організм, і виділяли ряд аналогій між
суспільством і біологічним організмом.
Патріарх французької соціологічної школи
Еміль Дюркгейм розглядав суспільство
як над індивідуальну духовну реальність,
основану на "колективних уявленнях".
Класик німецької соціології Макс Вебер
вважав, що суспільство — це взаємодія
людей, яка є продуктом соціальної, тобто
орієнтованої на інших людей, дії. Таким
чином, поняття суспільства в своєму історичному
розвитку мало велику кількість різних
тлумачень залежно від історичного періоду,
а також концепцій і шкіл, в межах яких
воно формувалося.
Як уже зазначалося, суспільство
виникає тоді, коли виникає суспільне
життя, тобто взаємини людей перестають
бути спонтанними і хаотичними, а набувають
певної структури. Наука пропонує такі
теорії походження суспільства: інструментальна,
сексуальна, кратична, гендерна
та семантична.
Суспільству притаманна низка
ознак, які виокремлюють його з інших груп:
загальноприйнята
система норм і цінностей, система культури,
що є основою зв’язків між людьми;
здатність підтримувати
й постійно відновлювати високу інтенсивність
внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних
утворень.
автономність, саморегуляція,
саморозвиток.
Так, більшість українських
учених аналізує сучасне суспільство
як систему на таких рівнях:
людство в цілому, що становить засадничий рівень формування й організації суспільства; соціальна структура суспільства;
соціальні інститути
й організації;