Соціологічні теорії середнього рівня:
портрет суспільства очима соціолога
Вступ
Актуальність теми. Якісно нове розуміння категорії «суспільство»
запропонувала соціологія в середині
XIX — на початку XX ст. Так, О. Конт і Г. Спенсер вважали
його динамічним утворенням, що, як і кожний
живий організм, перебуває у постійному
розвитку, виявляючи здатність до саморегулювання.
Е. Дюркгейм розглядав суспільство як
надіндивідуальну реальність, що заснована
на колективних уявленнях. Для М. Вебера суспільство
— це взаємодія людей, яка є продуктом
соціальних, тобто орієнтованих на інших
людей, дій. Г. Тард розумів суспільство
як продукт взаємодії індивідуальних
свідомостей через передавання людьми
один одному переконань, прагнень, спонукань
тощо. За К. Марксом, суспільство —
це живий організм, сутністю якого є залежність
усіх соціальних підсистем від економічної;
це сукупність відносин між людьми, що
формуються та історично розвиваються
у процесі спільної діяльності.
Тему реферату «Соціологічні
теорії середнього рівня: портрет суспільства
очима соціолога», обрано без вагань, тому, що вона актуальна і охоплює велике
коло питань. Багато вчених досліджували та вивчали
різноманітні підходи щодо виникнення суспільства: було проведено безліч досліджень, написано
сотні праць. Адже, тема розкриття сутності
суспільства з точки зору соціології була актуальною у всі часи існування
людської цивілізації. Актуальна вона й на сьогодні.
Оскільки, різні аспекти суспільства як
соціологічного феномену є предметом
багатьох сучасних досліджень. Залежно
від погляду на суспільство як фундаментальну
категорію соціології формувалися відповідні
теорії суспільства, у розвитку яких простежується
три періоди:
1.
Кінець XVIII — початок XX ст. Соціологія функціонувала як сукупність
поглядів щодо промислового суспільства.
Всі тодішні теорії виходили з того, що
суспільство, яке зароджується, має індустріальний
характер, а економічна система визначає
тип суспільства, задає принцип суспільного
порядку.
2.
20-ті — кінець 60-х років XX ст. Учення
цього періоду зосереджувалися на фіксації
нових специфічних рис, явищ, зумовлених
переходом до стадії організованого капіталізму,
передусім в економічній сфері. Суспільство
вони тлумачили як державно-монополістичний
(з точки зору форми власності), організований
(з огляду на соціальні та економічні процеси),
зрілий, розвинутий капіталізм як менеджеріальне
суспільство (враховуючи домінуючу професію
у всіх галузях), як суспільство масової
культури.
3.
70—90-ті роки XX ст. На цьому етапі виникають «концепції
інформаційного суспільства» (теорії Д. Белла, Р. Дарендофа,
О. Тоффлера, Ф. Ферроратті та ін.), які
фіксують трансформації в економічній
системі, структурі формальної та неформальної
влади, інформаційній сфері. Вони розглядають
інформаційне суспільство як особливу
стадію історичного та соціально-економічного
розвитку людства.
Мета роботи – проаналізувати і вивчити роль соціології у
пізнанні та розвитку суспільства.
Для досягнення мети необхідно вирішити
такі завдання:
- Розкрити сутність поняття «суспільство» з точки зору соціології;
- Охарактеризувати основні соціологічні
теорії середнього рівня щодо категорії
«суспільство»;
- Поняття про суспільство з точки зору соціології
Соціологія користується трьома
засадничими поняттями: «країна», «держава»
і «суспільство», але ключовим з них є
останнє — «суспільство».
Суспільство існувало в усі епохи, навіть
у ту далеку добу, коли не було ні країн,
ні держав. Проте стародавній світ не використовував
такої абстрактної категорії, як «суспільство»;
вона з’явилася лише у XVIII ст. Є різні визначення
цього поняття. Тривалий час суспільство
практично ототожнювалося з державою.
Нині на побутовому рівні під суспільством
розуміють сукупність людей, об’єднаних
спільною територією та державним устроєм.
У соціології термін «суспільство» вживається
в більш широкому розумінні. Як стверджував Г. Зіммель, це
визначення набуває наукового сенсу лише
тоді, коли його протиставляють арифметичній
сумі окремих індивідів [2, 15].
За Н. Смелзером, суспільство
— це об’єднання людей,
яке має певні географічні кордони, спільну
законодавчу систему і певну національну
(соціокультурну) ідентичність.
Е. Дюркгейм трактує суспільство як надіндивідуальну
духовну реальність, засновану на
колективному уявленні.
М. Вебер розглядає суспільство як взаємодію людей,
як продукт соціальних (тобто орієнтованих
на інших) людських дій.
Т. Парсонс визначає суспільство як систему відносин між
людьми, засновану на нормах і цінностях.
К. Маркс сприймає суспільство як сукупність відносин між
людьми, що складаються в історичному
розвитку в процесі їхньої спільної економічної
діяльності. За Марксом, суспільство є
продуктом взаємодії людей.
В. Парето тлумачить суспільство як соціальну систему,
що перебуває в стані рівноваги, але рівноваги
відносної, бо вона постійно порушується
і відновлюється. Усі частини соціальної
системи тісно взаємозв’язані та механічно
впливають одна на одну.
Ф. Тьонніс визначає суспільство як тип організації соціального
життя з механічним з’єднанням частин,
що утворюють соціальну цілісність, яка
характеризується протиборчими намаганнями
її учасників, раціональним обміном, розрахунком,
усвідомленням корисності й цінності.
Узагальнюючи соціологічні
уявлення про суспільство, відомий вітчизняний
соціолог Наталія Черниш стверджує,
що суспільство є найзагальнішою
системою взаємозв’язків і взаємовідносин
між людьми, соціальними групами, спільнотами
та соціальними інститутами. Це сукупність
усіх способів взаємодії та форм об’єднання
людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність
один від одного і яка склалася історично.
Намагаючись показати складність
цього соціального утворення, Н. Черниш, на наш
погляд, вдало порівняла соціальну систему
суспільства із плоскою пірамідою (див.
рис. 1.1), елементи якої функціонують на
макро-, мезо- та мікрорівнях. На гранях
цієї піраміди розмістилася економічна,
політична, соціальна та культурна сфери
(підсистеми). Внутрішній каркас піраміди
становлять соціальні взаємодії, взаємозв’язки
та соціальні відносини між індивідами
та спільнотами, індивідами та суспільством,
спільнотами та соціальними інститутами,
спільнотами та суспільством. Але навіть
цією нескінченною різноманітністю зв’язків
і найменшою мірою не вичерпується складність
суспільства як соціального явища. І кожного
року вчені відкривають у ньому нові, ще
не відомі досі аспекти [5, 11].
З наведених визначень випливає,
що суспільство складається з великої
множини індивідів, об’єднаних соціальними
зв’язками, взаємодіями та відносинами.
Але його не можна розглядати як просту
суму цих складових. На рівні суспільства
індивідуальні дії, зв’язки, відносини
утворюють нову системну якість. Системна
якість — це особливий якісний стан,
коли суспільні взаємодії і відносини
набирають надіндивідуального, надособистісного
характеру. Інакше кажучи, суспільство — незалежна
субстанція, яка стосовно індивіда є первинною.
Суспільство — це відносно стійка система
соціальних зв’язків і відносин, що склалися
між людьми в процесі історичного розвитку
їх спільної життєдіяльності, спрямованої
на відтворення умов для існування та
задоволення життєвих потреб. Цілісність
суспільства тримається завдяки дії звичаїв,
традицій, законів тощо. Культурна антропологія
трактує суспільство, як сукупність груп
індивідів, що вирізняються особливою
культурою (системою цінностей, традицій,
звичаїв тощо) та існують незалежно від
інших груп, тобто не є підгрупами.
Рис. 1.1 Суспільство як система
(за Н. Черниш)
Суспільству притаманна низка
ознак, які виокремлюють його з інших груп:
спільна територія, яка становить основу соціального
простору, що в ньому проживають, взаємодіють,
формують і розвивають між собою взаємозв’язки
члени суспільства. Зазвичай вона збігається
з державними кордонами;
загальноприйнята
система норм і цінностей, система культури,
що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство
має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує
кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи
їхню поведінку чинним нормам і включаючи
її до загальної системи зв’язків;
здатність підтримувати
й постійно відновлювати високу інтенсивність
внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних
утворень. Е. Дюркгейм уважав, що основою стійкості
та єдності суспільства є колективна свідомість,
наявність спільної волі, які можуть стримати
розвиток згубної сили людського егоїзму.
Стійкість суспільства, на думку Р. Мертона, зберігається завдяки наявності фундаментальних цінностей, які засвоюються спільнотою індивідів, а на думку Е. Шилза, — завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав’язує відповідну систему цінностей;
автономність, саморегуляція,
саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоутвердження й самореалізації.
Такі суттєві ознаки і характеристики
суспільства, що на них указують провідні
вчені, і дають змогу трактувати його як
соціальну систему, як цілісність, що має
якості, котрих немає в жодної з її складових.
Соціологічне вивчення суспільства як
соціальної системи розпочинається з
виявлення його складових і принципів
дії механізму, котрий їх пов’язує і забезпечує
системну цілісність.
Є різні теоретико-методологічні
підходи, методологічні стратегії трактування
сутності суспільства та визначення складових
соціальної системи як головних системоутворюючих
елементів.
Так, соціолог І. Попова виокремлює
три пари методологічних опозиційних
стратегій, тобто стратегій, що їх у кожній
парі побудовано на протилежних засадах:
1) поведінкова та інституційна (залежно
від того, який рівень аналізу постає як
засадничий — рівень поведінки людей
чи су-
спільства в цілому);
2) об’єктивно предметна
та суб’єктивно ціннісна (залежно
від уявлення про значущість об’єктивного
та суб’єктивного в суспільному житті),
3) функціоналістська
та конфліктна (залежно від того, чому
надано визначального значення — урівноваженому
стану суспільства чи його мінливості
й розвитку).
Докладніший розгляд кожної
стратегії свідчить, що далеко не завжди
можна охарактеризувати її методологічний
підхід з достатньою чіткістю. Дуже часто
в теорії поєднуються риси протилежних
підходів.
Згідно з першою стратегією
сучасні західні соціологи досліджують
суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія
й макросоціологія). Мікросоціологія вивчає
спілкування й поведінку людей, їхні вчинки,
мотиви, значення, якого надають вони своїй
взаємодії, вплив, котрий все це справляє
на стабільність суспільства або на зміни,
що в ньому відбуваються. Людська взаємодія,
поведінка є вирішальним чинником
побудови суспільства у мікросоціологічній
теорії. Саме суспільство розглядається
як продукт взаємодії різних груп людей.
Але суть взаємодії різні автори тлумачать
по-різному. Наприклад, автор теорії
соціального обміну Дж. Хоманс стверджує,
що вирішальна роль у взаємодії людей
належить процесам інтеграції
та диференціації в групах і що взаємодію
можна зрозуміти виходячи із засад заохочення
та покарання (люди схильні постійно відновлювати
ті моделі поведінки, за які вони в минулому
мали якусь моральну чи матеріальну винагороду).
Основою всіх соціальних відносин
і процесів, за цією теорією, є обмін різними
типами діяльності, а рушійним мотивом
людської діяльності — отримання зиску.
Г. Гарфінкель є автором теорії
етнометодології, згідно з якою поведінка
людей у процесі спілкування визначається
історично детермінованими правилами
й поняттями. Автори цієї теорії намагаються
перетворити методи етнології і соціальної
антропології в загальну методологію
соціологічної науки, а предметом цієї
методології вважають процедури інтерпретації,
скриті, неусвідомлені, нерефлексовані
механізми соціальних комунікацій між
людьми. Є. Гоффман, зазначаючи,
що життя подібне до театру, описує взаємодію
людей у термінах «менеджменту
вражень». Згідно з його теорією люди,
мов актори на сцені, свідомо беруть на
себе ролі, які допомагають їм справити
належне враження і вплив на інших [7, 14].