Соціальна держава

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною харак­теристикою правової держави; 3) проголошення держави со­ціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; А) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) соціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства [8, с. 105].

До найважливіших принципів  підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які  сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидарності.

Особистісне розкриття громадян - така ціль соціальної держави, під якою можна підсумовувати всі інші цілі, - кінець кінцем у першу чергу є не справою соціально-державної системи послуг, а плодом готовності і здатності людей та їх суспільних спільнот, передусім, сім’ї та підприємств, проявляти ініціативу, докладати зусилля і приносити результати. Заради цієї мети соціальна держава повинна звертати увагу на принцип солідарності та субсидіарності.

Принцип солідарності зародився, безсумнівно, у колисці соціальної держави. Якщо солідарність є тієї чеснотою, яка робить людину готовою і здатною  постійно йти до цілі суспільного  блага, то тоді вирішення робочого питання, пенсійне, медичне страхування, страхування від нещасних випадків та по безробіттю, компенсація збитків жертвам війни та їх сім’ям і соціальна допомога для захисту від злиденного життя були солідарним обов’язком. Так само і важкий та болісний пакт солідарності з новими федеральними землями, внесення вкладу в успіх трансформаційного процесу в інших постсоціалістичних країнах та допомога у розвитку країн Третього Світу є також солідарним обов’язком, котрий є необхідним як для національного, так і для інтернаціонального всезагального блага.

Але принцип солідарності був би невірно зрозумілим, якби його так інтерпретували б, начебто він вимагає постійної експансії соціально-державної системи послуг або начебто лише він є захисним щитом одержувача платежів. Він вимагає також солідарності з платниками вкладів та з їх сім’ями, які зі своїми дітьми забезпечують договір поколінь у плані пенсійного накопичення. Якщо зміни устрою населення є елементарною загрозою для соціально-державної системи послуг і якщо потрібно уникнути конфлікту поколінь, то солідарність з майбутніми поколіннями належить до головних умов стабільності соціальної держави.

Соціальна держава завжди має поряд з принципом солідарності брати до уваги і принцип субсидіарності. Це є той принцип, який вимагає  від держави або якоїсь іншої  великої спільноти брати на себе тільки ті завдання, які не можуть самостійно вирішити окремі громадяни або менші спільноти. Водночас, цей принцип заповідає державі або великим спільнотам перед взяттям на себе завдань шукати шляхів, як у такий спосіб можна зміцнити платіжну готовність нижчих спільнот і окремих громадян, щоб вони все ж могли самостійно вирішувати питання, які є предметом обговорення.

Принцип субсидіарності завжди нагадує про це соціальній державі, оскільки її обов’язком повинна  бути допомога заради самодопомоги, а до завдання держави не може належати забезпечення громадян або власна режисура особистісного розкриття громадян. Проте це є постійною спокусою соціальної політики. Принцип субсидіарності базується на антропологічних передумовах, що життєвий успіх людини залежить не від системи соціальних послуг держави, а від готовності і здатності окремої людини та її суспільних спільнот проявляти ініціативу і приносити результати. Принцип субсидіарності служить ключем для захисту соціальної держави від її скочування до ролі держави-постачальниці, а тому і від саморуйнування [4, с. 231].

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна держава, як вища форма  політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних  ознак, зокрема:

1. Пов'язаність державної  влади правом і його панування  у всіх сферах суспільного  життя: свобода може бути досягнута  лише у тому разі, якщо державна  влада обмежується (переборюється)  правом, ставиться під контроль  права, функціонує у поєднанні  та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

2. Відповідність закону  праву (правовий закон) і його  верховенство, тобто право як  міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом  рівною мірою як громадян та  їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових  осіб. Стосовно громадян та їх  об'єднань діє загальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

Стосовно владних державних  органів і посадових осіб діє  спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...»

4. Законодавче закріплення  і реальне забезпечення основних  прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5. Побудова відносин  особи та держави на основі  взаємної відповідальності, як особа  є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6. Поділ державної  влади між законодавчими, виконавчими  і судовими органами: їх незалежність  і єдність; недопустимість підміни  функцій один одного; дійовість  механізму «стримувань і противаг».

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8. Наявність ефективних  форм контролю і нагляду за  здійсненням законів та інших  нормативно-правових актів —  налагоджена робота прокуратури,  міліції, служби безпеки, податкової  адміністрації та інших правоохоронних  і контрольно-наглядових органів.

9. Можливість особи  домагатися конкретного мінімуму  соціальних благ завдяки гарантуванню  державою її соціальної безпеки  — мінімальний (достатній) рівень  життя кожному громадянину та  його підвищення.

10. Можливість громадян  домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

11. Здійснення державою  соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї  вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13. Проведення державою  політики соціальної поступки  — вирішення всіх питань на  шляхах згоди і порозуміння  різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно  від її соціального стану, захисту  від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність [3, с. 124].

Соціальна держава виявляє  активність у регулюванні соціально-економічних  процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності  відповідно до закону.

Держава є соціальною остільки, оскільки вона гарантує людині свободу вияву:

- як індивіду, який  відрізняється від інших фізичними  і психічними якостями, тобто  має індивідуальність;

- як члену соціального  організму, яким є громадянське  суспільство, тобто індивіду, який  входить до складу громадських і професійних груп і організацій;

- як громадянину, який  є підданим держави.

Таким чином, соціальна  держава характеризується такими ознаками.

По-перше, наявність громадського стану суспіль сват та правової демократичної  держави, що передбачає: відповідальність закону права (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію; законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини – наявність налагодженого механізму їх охорони і захисту; розвиненість інститутів громадського самоврядування; постійний діалог населення з владними структурами через різноманітні організації громадського суспільства; солідаризм у формуванні відносин між різними соціальними групами, суб’єктами політики; побудову відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності; проведення державою політики соціальної поступки – вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров’я і особисту гідність.

По-друге, соціальна ринкова  економіка, яка передбачає поєднання  планових та ринкових механізмів регулювання суспільного виробництва; наявність державної, приватної та комунальної форм власності; формування чисельного середнього класу; нейтралізація негативних проявів ринкової економіки через регулювання і контроль держави.

По-третє, соціальна спрямованість  програмних та практичних дій держави, її інститутів, які забезпечують: можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки – мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення; можливість громадян домагатися забезпеченню державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічного середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці; здійснення соціальної допомоги громадянам, не спроможним відповідати за свій добробут – забезпечення гарантованого життєвого рівня соціально вразливих верств населення, що гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням.

По-четверте, наявність  розвинутої, інноваційної системи освітніх, науково-дослідних соціальних центрів  та інститутів, які: здійснюють освітянську діяльність в суспільстві, враховуючи як національні соціокультурні інтереси, так і світові тенденції розвитку освітнього простору; беруть участь у формуванні особистості компетентного професіонала-громадянина; здійснюють прогнозування і планування розвитку соціальної держави і соціально орієнтованої ринкової економіки; здійснюють контроль за технологіями, оцінку технологій, розробку моделей технологічного прогнозу, де особливого значення набуває інтелектуальна технологія, яка застосовується в прийнятті управлінських рішень.

Виходячи з наведених  ознак, соціальну державу можна  визначити як правову, демократичну державу, яка має розвинене громадянське суспільство і прагне забезпечити  громадянські права для всіх членів суспільства; має господарську систему, побудовану на принципах соціальної справедливості, і соціально орієнтовану ринкову економіку, яка поєднується з державним регулюванням; спрямована на досягнення загального добробуту суспільства шляхом надання мінімальної соціальної підтримки та створення сприятливих умов для самостійного досягнення високого рівня добробуту самими громадянами; сприяє всебічному розвитку і самореалізації особистості через розвинену систему освітніх інститутів і всесвітній інформаційний простір.

Висновки

Нині в Україні склалася досить небезпечна ситуація з соціальним захистом громадян. Захист економічних та інших прав громадян в умовах розвитку ринкових відносин ні в якому разі не повинен відходити на задній план. Але поки що соціальна роль нашої держави зводиться до мінімуму. Ігноруються права не тільки тих, хто взагалі потребує соціального захисту, а й тих, для кого соціальна допомога є єдиним засобом виживання в нинішніх умовах.

Складовою частиною соціального  захисту є соціальне забезпечення громадян. Враховуючи умови ринкової економіки, соціальне забезпечення повинно мати такі форми:

1. Державне соціальне  страхування, яке передбачає пенсійне  страхування, медичне страхування,  страхування від безробіття, страхування  від нещасних випадків та інші.

2. Державна соціальна  допомога (соціальний захист непрацездатних громадян, тих, хто перебуває на межі чи за межею бідності, а також заходи, спрямовані на зниження рівня зубожіння та усунення його причин).

3. Приватне соціальне  страхування. Його виникнення  обумовлене тим, що з розвитком приватного підприємництва склався принципово новий тип трудових відносин між працівниками та працедавцями, заснований на наймі. Це призвело до необхідності розвивати приватне соціальне страхування.