Соціальна держава

Соціальна держава

Вступ

Процес державотворення  в Україні визначився прийняттям Конституції України, яка утвердила її як правову, демократичну, соціальну державу.

Конституція України  визнає людину, її життя, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю та встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави.

У той же час, держава відповідає перед людиною  за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави.

 Розбудова  високорозвиненої соціальної держави  в Україні стала вкрай необхідним  і визначила актуальну потребу  в формуванні концептуальної  моделі і механізмів функціонування  такої держави. Активна та ефективна соціальна політика повинна стати міцним підґрунтям всебічного інноваційного, соціального розвитку країни, інтегрування в Європейський Союз, підставою для розбудови соціальної держави з конкурентоспроможною соціально орієнтованою ринковою економікою, здатною забезпечити людський розвиток, гідний рівень і якість життя громадян.

Соціальний напрям є  сьогодні одним з прерогативних  напрямів розвитку в Україні, що передбачає забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повної реалізації їх права на працю, достатній життєвий рівень, зняття і пом’якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної і справедливої політики. Так, В. Хропанюк зазначає, що соціальна функція держави «покликана забезпечити соціальну захищеність особи, нормальні умови життя для всіх членів суспільства незалежно від їх безпосередньої участі у виробництві благ».

Україна, перебуваючи  нині у фазі розбудови, опинилась  у стані розбалансованості державних, суспільних і політичних інтересів, дестабілізації економіки, невизначеності й неузгодженості розв’язання існуючих проблем. Те, що зараз відбувається в нашій державі — процес не випадковий, а обумовлений нашим часом.

Наше суспільство відчуває необхідність кардинальних змін, тому терпляче приймає всі вади існуючого буття і мириться з усіма труднощами існуючого ладу. Країна не може просто так, без болю, перейти від одного устрою до іншого, від одного режиму — до другого. Але, на жаль, не всі це розуміють і не всі хочуть і можуть бути «придатними» нашому часу. Українське суспільство має зрозуміти, що тільки завдяки інтеграції зусиль і думок та завдяки бажанню допомогти своєму народові, своїй державі можна зробити великі зрушення в соціально-політичній сфері і розв'язати проблеми не тільки економічного, політичного, а й соціального плану.

Одна влада, на яку  наш народ покладає всі надії  і до якої він ставиться водночас з недовірою (таке своєрідне протиріччя, притаманне нашому суспільству), не зможе  розв'язати всі існуючі соціальні  проблеми і позбавитися соціальних катаклізмів, які згубно впливають на життя всього українського народу. Тому що, по-перше, вони як і всі ми, у своїй діяльності керуються власними інтересами для досягнення власних цілей; по-друге, вони не мають чіткого уявлення про цілі та адекватні їм шляхи та засоби перетворення в суспільстві з урахуванням специфічних інтересів різних, у тому числі й нових соціальних верств. І перед державою, владою та суспільством постає проблема вибору такого шлях запровадження соціальної політики, вибору такої технології розв'язання соціальних проблем і механізму подолання соціальної напруги, яка б була притаманна нашому суспільству. Але ефективність соціальної політики залежить від економічно стабільного розвитку держави. Без економічних реформ, без подолання глибокої кризи української економіки не можна розв'язати соціально-політичні задачі тому, що дві проблеми (соціальна і політична) тісно пов'язані між собою.

В сучасному світі  з різних причин, іноді взаємопротилежних, зустрічаємо посилену увагу до поняття  «соціальна держава». Це можна пояснити тим, що нині не існує однозначної оцінки досвіду сучасних соціальних держав, що такими проголосили себе більшість країн Заходу.

У роботі проаналізуємо  різні підходи до поняття «соціальні держава», етапи розвитку соціальної держави, принципи та ознаки соціальної держави.

Основний зміст

Соціальною державою є держава, яка не тільки прагне до соціальної безпеки, але й до соціальної справедливості, суспільної інтеграції та можливості розкриття особистості. Від виваженого підходу до цих цілей залежить законність соціальної держави. Ці цілі є інтегральною складовою частиною суспільного блага. Завдання держави полягає не у тому, щоб повністю брати на себе здійснення цих цілей. Вона повинна тільки гарантувати, що на основі рамкових умов, за які вона несе відповідальність, суспільству буде дано можливість досягати ці цілей.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким  вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г. Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті (Франція) [1].

Розглянемо основні  підходи до поняття соціальна  держава. А. Салін вважає, що соціальна держава – це така соціально-економічна організація, яка гарантує основній частині найманих працівників певну економічну та соціальну стабільність, що забезпечується не лише за допомогою трансферної діяльності, а й шляхом підтримки високих темпів економічного зростання, підвищення систем управління тощо.

Яковюк І. соціальну  державу розглядає як державу  соціально-демократичної орієнтації, специфіка якої полягає у функціональній єдності конституційних принципів  демократичної, правової та соціальної державності [10].

Ганс Браун і Матильда Ніхаус визначають сучасну демократичну соціальну державу як політичну  організацію суспільства, де існування  громадян є централізовано регульованим і упорядкованим піклуванням  про них у всіх життєвих ситуаціях з боку держави, яка виступає як первинна суспільна реальність сучасної демократії і обслуговується перетвореною економічних лібералізмом господарською системою, побудованою на принципах соціальної справедливості [9].

Четверікова Л. соціальну  державу визнає державою, що має такі завдання: досягнення загального добробуту суспільства шляхом надання мінімальної соціальної підтримки та створення сприятливих умов для самостійного досягнення високого рівня добробуту самими громадянами; забезпечення стабільності в суспільстві; екологічної безпеки. Така держава є правовою, володіє ґрунтовною законодавчою базою, має розвинене громадянське суспільство, поєднує ринкову економіку з державним регулюванням [8].

О.Скрипнюк наголошує, що «соціальна держава - це насамперед структурний результат діалектичної взаємодії правової держави, ринкової економіки та демократичної влади, в якій останні набувають нових змістовних ознак» [6].

На думку A. C. Панаріна, соціальна держава – це держава, яка відповідає за стан соціальне незахищених громадян, які мають відповідні соціальні програми і інститути, які пом'якшують наслідки ринкової конкуренції [2].

Концептуальне ядро теорії соціальної держави утворюють положення  про зростаючу відповідальність держави за добробут, розвиток і  безпеку її громадян. Практичну реалізацію цих положень здійснює потужна соціальна політика. Виникнувши як принцип піклування про найменш забезпечені верстви населення (доброчинство, філантропія), в наш час соціальна політика охоплює у диференційованому вигляді все суспільство, орієнтується на соціальні потреби в широкому розумінні цього поняття.

Соціальна держава — це держава, яка намагається забезпечити  кожному громадянинові гідні  умови існування, соціальну захищеність, співучасть в управлінні виробництвом, в ідеалі порівняно однакові життєві шанси, можливості для самореалізації особистості в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальну користь, ствердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона згладжує майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабким і знедоленим, піклується про надання кожному роботи або іншого джерела існування, дбає про збереження миру в суспільстві, формуванні сприятливого для людини життєвого середовища.

Базисом соціального забезпечення виступає ідея правової держави. Така система дає змогу гарантувати громадянам суб'єктивне право на отримання завчасно визначеної і нормативно встановленої допомоги в типових ситуаціях, коли люди потребують підтримки. В принципі будь-яка соціальна допомога надається у відповідності з правовою нормою і в передбачених нею розмірах, а не за вимогою кожної конкретної особи (це стосується виплат, що замінюють прибуток, наприклад, пенсії). Таким чином, соціальні гарантії є водночас гарантіями юридичними, що відображає зв'язок між правовою і соціальною державою.

Таким чином, соціальна держава  — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в  ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

За кордоном соціальну держави  ще розглядають як державу соціальної захищеності та державу соціального  добробуту.

Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального регулювання у якій полягає в забезпеченні прожиткового мінімуму для кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через соціальне страхування і соціальні програми. Тут мінімальна забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної держави [1, с. 4].

Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непривілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її «соціалістичною» було б не зовсім коректно, позаяк термін «соціалізм» дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична [1, с. 5].

Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття закономірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідно­шення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так званою «державою нічного сторожа», і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід за­значити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.

Теоретична конструкція соціальної держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським  суспільством об'єктивної потреби в  зміні сутності держави. Прагнення  пов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, справедливість, солідарність), на яких повинна бути заснована ця держава, й визначення цілей (сприяння функціонування громадянського суспільства, досягнення його консолідації тощо), які вона переслідує.

Історія формування концепції соціальної держави налічує п'ять етапів.

Етап передісторії соціальної держави (1800-1880 рр.) знамен­ний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її становлення.

Початок її розбудови (1880-1914 рр.) характеризується фор­мальним започаткуванням терміна  «соціальна держава» у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокрем­лення у межах внутрішньої  політики її самостійного компонен­ту  — соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.

Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960 рр.) ознаменувався заснуванням  двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.

Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975 рр.) супро­воджувався процесом формування соціального права й прий­няття значної кількості міжнародно-правових документів, зо­крема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відноси­ни в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.

На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції  до но­вих умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в на­прямку  їх підвищення.

При характеристиці соціальної держави  слід врахувати те, що, по-перше, хоча вона і має специфічні ознаки, разом з тим за­лишається власне державою, у якої є загальнородові ознаки й ри­си. По-друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності [10, с. 101].

Як демократична держава вона служить  свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу  до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного й культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспільного і державного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабільність правової системи; як соціальна — визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою за­безпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє еко­номічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру й злагоди в суспільстві.