Проблеми відповідності державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій реальним потребам людини на сучасному етапі роз

 

Вступ

 

Існування якісної системи  соціальних стандартів та гарантій є  ознакою ефективної соціальної політики, яка має передбачати не лише закріплення  їх у своїх нормативно-правових актах, але і виконання та реалізацію на практиці. Соціальні стандарти  та гарантії є визначальними для державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах, а також для формування фінансових ресурсів, що спрямовуються на їх реалізацію. Вони дають змогу реалізувати стратегічну мету сучасної цивілізованої держави – забезпечити високі стандарти життя та рівний доступ її громадян до суспільних благ та послуг.

Особливо актуальним це питання є в Україні, оскільки держава ще не має глибоко розробленої  обґрунтованої та несуперечливої соціальної політики. Перехід до ефективної моделі соціальної політики характеризується складністю необхідних глибинних перетворень і вимагає комплексного, системного підходу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Визначення понять  соціальні стандарти, соціальні  гарантії

 

В України, що прагне до євроінтеграції, законодавство стосовно соціальної політики, також має відповідати європейським соціальним цінностям. На сучасному етапі необхідно провести аналіз понять національного соціального законодавства на предмет відповідності їх міжнародним нормам. Особливо актуальним є визначення таких понять як соціальні стандарти, соціальні гарантії, соціальні нормативи, прожитковий мінімум.

Процес формування соціальних стандартів та створення системи  соціальних стандартів, гарантій та нормативів розпочався в державі із прийняттям Закону України “Про прожитковий мінімум” (1999 р.) та Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” (2000р.).

У Законі України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” дається визначення понять „державні соціальні стандарти”, „державні соціальні гарантії”, „прожитковий мінімум”, „соціальні норми і нормативи”, „нормативи витрат”. Принципами формування державних соціальних стандартів і нормативів є: забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного; законодавче встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів; диференційований за соціально-демографічними ознаками підхід до визначення нормативів; наукове обґрунтування норм споживання та забезпечення та ін.

У зазначеному законі державні соціальні стандарти визначені  як „встановлені законами, іншими нормативно-правовими  актами соціальні норми і нормативи  або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних соціальних гарантій”. Закон також стверджує, що базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.

Прожитковий мінімум,в  свою чергу, в законі визначено як „вартісну величину достатнього  для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості”.

На мою думку, жодне з цих визначень не відповідає сутності зазначених понять, а також одному з основних принципів формування державних соціальних стандартів і нормативів – забезпеченню, визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного. Особливо не відповідає сутності поняття „соціальні стандарти”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Сутність і відповідність  поняття “державні соціальні  стандарти”

 

Слід зазначити, що соціальним вважається все, що пов’язано з життям і стосунками людей у суспільстві. Крім того, соціальний – це породжений умовами суспільного життя, певного середовища, ладу. В іншому значенні поняття „соціальний” трактується як життєво необхідний, життєво важливий.

Слово стандарт походить від англійського “standard”, що в буквальному перекладі означає норма. „Стандарт в широкому розумінні це – зразок, еталон, модель, що приймаються як вихідні для співставлення з ними інших подібних об’єктів”.

Наведемо декілька визначень  стандарту стосовно соціальної сфери, що наводяться в економічній літературі. „Стандарт – це свого роду планка у задоволенні наших потреб, яку держава не повинна опускати”, або „стандарт у широкому розумінні – це будь-яка норма, що вироблена суспільством з метою упорядкування життєдіяльності людини». За іншим визначенням „соціальний стандарт, з одного боку – цільовий орієнтир, на досягнення якого спрямована соціальна політика, з іншого – засіб, за допомогою якого може визначатися обсяг ресурсів, необхідних для досягнення певного рівня забезпеченості і задоволення потреб населення”.

Даючи визначення самого поняття „соціальні стандарти” необхідно  виділяти два аспекти: з одного боку, визначення стандарту через його сутність та результати, що очікуються в процесі упорядкування життєдіяльності  людини, з іншого – через реалізацію на практиці шляхом розробки стандартних елементів, структур, методик. З цієї точки зору більш обґрунтованим, на наш погляд, є підхід до визначення сутності соціальних стандартів, що надається в учбовому посібнику „Політика доходів і якість життя населення” під редакцією Н.А. Горєлова, а саме: „соціальні стандарти – це основні вимоги, що висуваються до розвитку соціальної сфери, якості життя, тощо. На основі аналізу їх дотримання можливо визначення рівня життя. Розробка і впровадження соціальних стандартів є складним завданням. На практиці, враховуючи це, розробляється багаторівнева система соціальних стандартів з виділенням мінімальних соціальних нормативів”.

 Слід зазначити,  що на сьогодні сформувались  різні підходи у наукових дослідженнях  щодо визначення системи показників якості життя населення. Найбільш повною, на наш погляд, є система, що розроблена ООН, яка включає 186 індикаторів, поєднаних у 12 основних груп: демографічні характеристики населення; санітарно-гігієнічні умови життя; споживання продуктів харчування, житлові умови і забезпеченість споживчими благами тривалого користування; освіта і культура; зайнятість і умови праці; доходи і витрати населення; вартість життя і споживчі ціни, транспортні засоби; організація відпочинку; фізкультура і спорт; соціальне забезпечення; свобода людини.

Соціальні стандарти  встановлюються і гарантуються державою. Саме вона зобов’язана забезпечити  всім громадянам достатній життєвий рівень. Це зазначено в ст. 48 Конституції: „кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло”.

Вищезазначене дозволило  сформулювати поняття „державні  соціальні стандарти”. Державні соціальні  стандарти – це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами фактори та основні вимоги до якості та рівня життя населення, що гарантуються Конституцією країни і базуються на системі науково-обгрунтованих норм і нормативів та показниках їх виміру.

Існування соціальних стандартів, що відображають якість життя дозволяє здійснювати ефективну соціальну політику, закладаючи необхідні для виконання умови в бюджет. Соціальна політика є ефективною тільки тоді, коли базується на дієвій системі стандартів, відповідальності за їх виконання, проведенні аналізу причини тих чи інших явищ, диспропорцій.

В основу соціальних стандартів повинні бути покладені науково-обгрунтовані соціальні нормативи. Норматив в  широкому розумінні – це економічний  показник, відповідно до якого виконується  будь-яка робота чи програма. Соціальний норматив за визначенням російського вченого Н.А. Волгіна – це „науково-обгрунтована кількісна і якісна характеристика оптимального стану соціального процесу, отримана на основі об’єктивних закономірностей суспільного розвитку і можливостей держави і направлена на максимальне задоволення матеріальних і духовних потреб, всебічний розвиток особистості”. Конкретно-історична характеристика соціальних нормативів полягає в тому, що вони відображають можливості і потреби суспільного розвитку на даному етапі і відповідно можуть (повинні) змінюватись в перспективі. В своїй основі вони мають чітку кількісну і якісну визначеність, яка представляє собою величину, що характеризує ідеальну (бажану) мету розвитку певного процесу. Соціальні нормативи, на відміну від соціальних стандартів, можуть бути зокрема і мінімальними. Питанню встановлення мінімальних соціальних нормативів приділяється велика увага в Європейських країнах. Основним документом, що дає розуміння мінімального соціального забезпечення є Конвенція МОП №102 „Про мінімальні норми соціального забезпечення” (1951 р.), а також Європейська соціальна хартія (1961 р.), Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р.) тощо.

На жаль, стандартів, що визначають рівень і якість життя  в Україні не існує. Останніми  роками країна вирішувала складні соціальні проблеми не маючи відповідної концепції. В основу соціальної політики нашої держави покладені соціальні мінімуми. На відміну від соціального мінімуму, соціальний стандарт – це гарантія високого рівня і якості життя, який держава зобов’язується забезпечити громадянам. Як відомо, якість життя – це індикатор, за яким оцінюють успішність країни. Для розроблення ефективних соціальних стандартів необхідно виробити чітку соціальну стратегію держави. Державні бюджети на наступні роки також потрібно формувати з точки зору соціальних стандартів. Тобто, бюджетна політика має бути спрямована на всебічне врахування інтересів пересічної людини, громадянина.

 

 

 

 

 

3.Аналіз прожиткового  мінімуму, як базового соціального  стандарту

 

Аналізуючи визначення прожиткового мінімуму, який названо в законі базовим соціальним стандартом, можна констатувати, що воно суперечить самому поняттю стандарт. Мінімальні набори послуг, по-перше, ніколи не можуть бути стандартом, це суперечить самому поняттю стандарт, а по-друге, вони не можуть задовольнити “основні соціальні та культурні потреби особистості”.

Обсяг прожиткового мінімуму містить  два елементи – фізіологічний  та соціальний. Фізіологічний мінімум  – це вартісне вираження матеріальних цінностей, найнеобхідніших для існування людини. У світовій практиці він становить 85–87% загального прожиткового мінімуму, а решта припадає на соціальну частину – певний набір духовних цінностей мінімально прийнятного рівня життя.

Не дивлячись на те, що прожитковий мінімум на одну особу і для основних соціально демографічних груп із року в рік зростає, він ледве дозволяє забезпечити первинні або фізіологічні потреби людини (головним чином – здорової, оскільки цей мінімум не враховує вартість ліків і лікування) та практично ігнорує соціальні потреби, які є невід'ємною складовою гідного життя.

Не можна не погодитись з точкою зору В.Д. Лагутіна, який вважає, що „прожитковий мінімум як соціально-економічний  норматив виражає межу переходу стану  бідності у стан злиденності, а фактично, в Україні замість поняття „прожитковий мінімум” продовжує використовуватися поняття ”межа малозабезпеченості” (хоча останній термін втратив сенс у зв’язку з прийняттям Закону України „Про прожитковий мінімум”).

Ця теза ще раз підкреслює абсурдність  ототожнення прожиткового мінімуму зі стандартом життя, оскільки його можна визначити лише як стандарт злиденності.

У Глосарії з трудового права  та соціально-трудових відносин (з посиланням на досвід ЄС) прожитковий мінімум (Living wage) визначений як рівень заробітної плати, достатній для задоволення основних життєвих потреб сім’ї середнього розміру в конкретній економіці. Це визначення відрізняється від українського, перш за все тим, що прожитковий мінімум розраховується не для однієї особи, а в розрахунку на сім’ю середнього розміру і пов’язується не зі споживанням, а із розміром заробітної плати.

Наприклад, у Литві  прожитковий мінімум визначається на основі потреб сім’ї з 4–х осіб: хлопчик 14 років, дівчинка 6–8 років  та двоє дорослих. Для інших сімей  використовуються спеціальні коефіцієнти. Продовольча частка включає понад 50 видів товарів і становить 45–50% мінімального споживчого бюджету.

У Болгарії прожитковий  мінімум визначається на основі споживчих  кошиків, яких було запропоновано шість, в залежності від комбінацій щодо складу сімей за їхніми ознаками. Харчова частина кошика містить градації для працюючих, пенсіонерів та дітей, включаючи 149 позицій продовольчих товарів. В різних країнах використовується або ж соціальний, як у Литві, Білорусії та Естонії, або фізіологічний прожитковий мінімум, як, наприклад, у Росії чи Казахстані.

З урахуванням того, що до прожиткового мінімуму прив’язуються  соціальні гарантії, які зазвичай є нижчими за прожитковий мінімум, то і вони є мінімальними і ніяк не можуть бути нормою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.Прожитковий мінімум  та мінімальний розмір оплати  праці у системі соціальних  стандартів

 

Відповідно до Закону України “Про державні соціальні  стандарти та державні соціальні  гарантії” основні соціальні  гарантії не можуть бути нижчими за законодавчо встановлений прожитковий мінімум. За законом „державні соціальні гарантії – встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.” Поки що ця норма закону виконується лише частково, як і та, що гарантує конституційне право на достатній життєвий рівень громадян.

Фактично прожитковий мінімум і до цього часу слугує орієнтиром, до якого прагне той чи інший розмір соціальної гарантії. Так, мінімальна заробітна плата станом на 1 жовтня 2007 р. становила 86% прожиткового мінімуму на одну особу, а станом на 1 жовтня 2008 р. – 96%.

Недосконале визначення сутності соціальних гарантій у законодавстві України обумовлює актуальність їх дослідження сучасними вітчизняними та зарубіжними вченими. Так, відповідно до бачення Д.В. Валового „соціальні гарантії – матеріальні і юридичні засоби, що забезпечують реалізацію конституційних соціально-економічних і соціально-політичних прав членів суспільства. До них відносяться право на працю, відпочинок, освіту, медичну допомогу”. За визначенням О.Ф. Новікової соціальні гарантії держави – це „зобов’язання держави щодо підтримки життєзабезпечення особи на відповідному рівні, необхідному для її виживання. Межа цих гарантій не дозволяє вийти на рівень нормального функціонування та розвитку людини, але дає змогу не допустити можливості фізичного її знищення”. „У практичній діяльності соціальні гарантії відображають суспільно-політичний вибір: система державних соціальних гарантій має бути спрямована на забезпечення мінімальних потреб людини, раціонального рівня споживання…”.