Погляди В'ячеслава Липинського

У цій перспективі В. Липинський аналізує роль українських зовнішньополітичних орієнтацій та їхнього співвідношення з внутрішньою політикою. «Орієнтацією серед політиків на Україні». — пише він, — (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками» .

З’ясувавши таким чином головну  помилку зовнішньої стратегії українських  політичних партій, В. Липинський окреслює свою точку зору на це питання. «Якби нас було не 40 міліонів,— читаємо у «Листах»,— а 1 міліон, і якби ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Європі землі, то, «діставши» відповідну суму франків, марок чи стерлінґів та трохи «вже готової» поліції, можна б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне б’ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених ріжними демагогами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих «партій», а знизу на тисячі воюючих між собою «республік» — трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Європі знайшлась поза нами сила, яка б, всуперіч нам самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас в модерну європейську націю. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».

Отже, цілком виразно пропонувався пріоритет внутрішньої політики над зовнішньою, пріоритет, такий  звичайний для Заходу і такий  незрозумілий в Україні.

«Від об’єднання та зорганізування українського хліборобського класу, — підкреслює В.Липинський, — залежить об’єднання та зорганізування цілої Української Нації» . Ця теза Липинського мала солідне підґрунтя у тогочасній дійсності. Всі інші соціальні верстви населення України в той період не мали достатньо сил, щоб виконати об’єднуючу місію. Автор «Листів» вкрай точно визначив і одну з головних перешкод, які могли затримати подібний хід подій: «Тільки знищення приватної власности на землю може розвалити хліборобський клас,— пише Липинський, — вийнявши з хліборобства його душу, усунувши момент творчости з праці хлібороба, що ціею своєю індивідуальною працею перетворює, культивує свій власний участок землі. Тільки соціялізація землі може знищити нашу теперішню класову свідомість...» . Не важко побачити, що більшовики потягли саме за цей кінець мотузи. Проте головними загрозами українській державності В.Липинський вважав такі форми суспільного устрою як охлократія і демократія.

Як вже вказували, вирішальне значення в житті кожної держави В.Липинський надавав діяльності провідної верстви — національній аристократії. Він пояснював, що вживає «слово аристократія для означення фактично правлячої в даний момент і в даній нації верстви, однаково — чи це буде анґлійський лорд, чи російський совнарком, чи якісь «вибрані народом» демократи». З цієї позиції він тлумачить і охлократію, і демократію, спираючись при цьому значною мірою на Платона.

Охлократія, за Липинським, — «це  метод організації такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно складених по способу своєї матеріяльної продукції і своєму расовому спорідненню класів, і яка ділиться тільки на політично безформенну, економічно і расово нездиференційовану юрбу (охлос, звідси: охлократія) та тих, що правлять цією безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної організації. Набирається оця правляча охлократична аристократія шляхом виучки, або з прийшовших ззовні кочовників, або з місцевих здекласованих і матеріяльно непродукуючих, расово і економічно неоднородних елементів».

Нарешті, демократія для нього «означає метод організації аристократії такої нації, яка під впливом  неорганічного та хаотичного матеріяльного  розвитку і під впливом своєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природні угруповання працюючих людей, якими являються фізично, духово і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився на верх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на органічно спаяні класи, появився хаотичний конґломерат демократично «рівних» індивідуумів-одиниць, взаємно собі зовсім чужих, взаємно себе ненавидячих і зв’язаних в одне національне ціле тими останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеної демократією, класократичної чи охлократичної аристократії» .

Безперечно, узагальнення автора «Листів» стосувалися насамперед України. Він мав відвагу першим піти проти й досі модних націонал-патріотичних леґенд про ледь не «одвічність української нації», довести, що для її відродження просто небезпечно «бундючитися своєю «древністю», а натомість нічого не робити для створення привабливої для продукуючих верств суспільства нації і держави.

Без власної держави, на думку Липинського, Україна на віки буде засуджена на злиденну веґетацію на грані між  буттям і небуттям. Саме цю тезу з  поміж інших вирізняє Лисяк-Рудницький, поціновуючи спадщину В.Липинського: «При своєму теперішньому стані (маються на увазі 20-і роки. — Авт.) Україна не тільки поневолена, окупована, але й «бездержавна», себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова ще немає: є тільки матеріал, що з нього може повстати нація. Тому державницька політична дія мусить бути спрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабкостей українства. Липинський дотримувався засади, що «Бог сотворив народи здатними до оздоровлення». Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, «організації» над «орієнтацією» .

Історична місія України, за В.Липинським, полягає в тому, щоб стати синтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійських  культур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б нову історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор «Листів» називав «українським месіянізмом» .

Липинський усвідомлював історичну  безперспективність відокремлення  держав,передовсім слов’янських. Так, дослідник його творчості Євген  Пізюр зауважує, що в Липинського  виникла ідея утворення у Східній  Європі «Спілки трьох Русей». Одначе ця ідея не отримала у нього належної розробки і залишилася малозрозумілою його дослідникам. Як вважає Пізюр, спілка трьох народів — російського, українського і білоруського — мала б ґрунтуватися на повній незалежності цих держав і являла б собою різновид політичного блоку. І тут Липинський виходить зі свого аґрарного «консервативного аристократизму», вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки жоден із них не спроможний протистояти ні «номадичному» впливу Сходу (зараз ми сказали б ісламському фундаменталізму), ні домінуванню анонімного фінансового капіталу із Сходу.

Висновок:

Принцип ієрархії, що її прихильником був Липинський, не сприяв, а ставав на заваді створенню єдиної культури, яка вимагала б оформлення у єдиний національний політичний організм: одна культура — одна держава.

Липинський створив власну типологію  національних аристократій, що розрізняються  способами організації своєї  влади: олігархію, класократію і  демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить  досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує.

Можна сказати, що В.Липинський був  демократом настільки, наскільки національна  демократія відповідала інтересам побудови незалежної України. Якщо ж взяти до уваги, що гра у демократію призвела до чергового краху державницької ідеї, стане зрозумілим неґативне сприйняття Липинським цієї моделі державного устрою.

Історична місія України, за В.Липинським, полягає в тому, щоб стати синтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійських культур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б нову історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор «Листів» називав «українським месіянізмом» .

Липинський усвідомлював історичну  безперспективність відокремлення  держав,передовсім слов’янських. Так, дослідник його творчості Євген Пізюр зауважує, що в Липинського виникла ідея утворення у Східній Європі «Спілки трьох Русей». Одначе ця ідея не отримала у нього належної розробки і залишилася малозрозумілою його дослідникам. Як вважає Пізюр, спілка трьох народів — російського, українського і білоруського — мала б ґрунтуватися на повній незалежності цих держав і являла б собою різновид політичного блоку. І тут Липинський виходить зі свого аґрарного «консервативного аристократизму», вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки жоден із них не спроможний протистояти ні «номадичному» впливу Сходу (зараз ми сказали б ісламському фундаменталізму), ні домінуванню анонімного фінансового капіталу із Сходу.

Список використаної літератури:

1. Гелів С. Ідея української державності в історичних працях В. Липинського // Український час. – 1994. - № 1. С. 40-50.
2. Гирич І. В.Липинський – узасаднювач української державницької ідеї // Історія в школах України. – 2005. - № 8. – С. 45-50. - № 9. – С. 44-47.
3. Гордієнко М. До нації через державу: Липинський // Україна і світ сьогодні. – 2003. – 5-11 квітня (№ 13). – С. 5.
4. Горєлов М. Місцевий патріотизм у державницькій теорії В.Липинського // Історія України. – 2001. - № 18. – С. 4-5.
5. Шашкевич Я. Липинський і Українська революція // Український час. – 1994. - № 1. – С. 50-53.
6. Іваненко А. Засновник державницької школи в українській історіографії В.Липинський // Історія України. – 2003. - № 43. – С. 1-6.
7. Осташко Т. В.Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація.: Альманах. – 2002. - № 4(25). – С. 56-90.
8. Рецепція ідей В.Липинського в сучасній Україні // Альманах: Молода нація. – К.: Смолоскип1996. - Вип. 2. – С. 5-60.
9. Сверстюк Є. Залізні стовпи В.Липинського // Політологічні читання. – 1994. - № 1. – С. 209-215.