Погляди В'ячеслава Липинського

Міністерство освіти і науки України

Запорізька державна інженерна  академія

Кафедра Менеджменту організацій

Реферат

З дисципліни «Соціологія»

на тему:

« Погляди В'ячеслава Липинського» 

 

 

 

 

 

 

Виконала:                                                                                                                  ст.гр. ЕП – 12

Шевцова Т.М.

Перевірила :                                                                                                                      викладач

 Гук  А. С.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запоріжжя

2013

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

1. Нарис біографії………………………………………………………….4
2. Нація та держава………………………………………………………...5
3. Гетьман, еліта і хліборобський клас…………………………………...6
4. Селянин із мечем та ралом……………………………………………..9
5. Територіальна свідомість як державна ідеологія……………………10
6. Філософ української політики………………………………………..11
7. В.Липинський про загрози українській державності……………….12
8. Висновок……………………………………………………………….17
9. Список використаної літератури……………………………………..18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Польський шляхтич В’ячеслав Липинський народився 5 квітня 1882 року у родинному маєтку Затурцях на заході Волині.  
Після закінчення Першої Київської гімназії Липинський служив у Ризькому драгунському полку у місті Кременці на Волині, звідки був звільнений через хворобу. Згодом він навчався на філософському факультеті Ягеллонського університету у Кракові та на факультеті літератури і соціальних наук Женевського університету.

Творення національної української  державності було змістом життя  та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Коли усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію.

Обґрунтовуючи теоретичні питання  державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка  ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав.

Соціальний клас для Липинського  — лише підвалина, на якій починається  державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні  групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.

У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.

Логічне завершення свого вчення про  еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини — державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, воно (держава) мусить мати господаря. Розуміючи усі недоліки монархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царського самодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії — гетьманату.

 

 
Польський шляхтич Вацлав або В’ячеслав Липинський народився 5 квітня 1882 року у родинному маєтку Затурцях на заході Волині.  
Після закінчення Першої Київської гімназії Липинський служив у Ризькому драгунському полку у місті Кременці на Волині, звідки був звільнений через хворобу. Згодом він навчався на філософському факультеті Ягеллонського університету у Кракові та на факультеті літератури і соціальних наук Женевського університету.  
На початку Першої світової війни Липинський був мобілізований до російської армії і в чині прапорщика воював у Східній Прусії, проте через хворобу був переведений до резерву.  
1917 року він став співзасновником Української хліборобсько-демократичної партії та автором її програми, яка базувалася на двох засадах: приватна власність на землю і незалежність України.  
Від початку червня 18-го року Липинський був послом Української Держави, а згодом і Української Народної Республіки у Відні. Через 15 місяців він пішов у відставку на знак протесту проти страти полковника Болбочана.  
Упродовж семи років Липинський мешкав в австрійському гірському містечку Райхенау, редагував журнал «Хліборобська Україна», керував діяльністю створеного ним Українського союзу хліборобів-державників.  
1926 року Липинський переїхав до Берліна і працював там в Українському Науковому Інституті, проте наступного року за порадою лікарів повернувся до Австрії. Він оселився у власному будинку у гірській місцевості Бадег поблизу Граца.  
1930 року через конфлікт з Павлом Скоропадським Липинський розпустив Союз хліборобів-державників, натомість заснував Братство українських класократів-монархістів.  
В’ячеслав Липинський помер сорока дев’яти років 14 червня 1931 року у санаторії «Вінервальд» неподалік Відня.  
З цього біографічного нарису виникає людина, сказати б, нестандартна: представник польської шляхти з етнічно української Волині, із шляхти тієї, яка не була пізнішими осадниками, яка жила на Волині споконвіку, з діда-прадіда, людина європейської освіченості, людина, яка брала участь не лишень у науковій діяльності, хоч у статусі такого собі хутірського історика, що писав свої найголовніші праці, зокрема хрестоматійну “З джеїв України” під Уманню, і разом з тим людина, яка безпосередньо брала участь в громадсько-політичному русі.

Творення національної української  державності було змістом життя  та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі ХІХ і ХХ століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтеліґенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».

Коли усі були федералістами  та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні  ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «проґресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

Така позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто  опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він  гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і «нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.

1. Нація та держава

Обґрунтовуючи теоретичні питання  державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав.

Варто одразу ж заперечити Липинському. На відміну від етносу, як стверджують  сучасні історики, «нація»— дитя французької революції (1789) і розвинулася вона в Західній Європі протягом ХІХ століття. Історично держави виникали без допомоги нації, а декотрі нації сформувалися без благословіння власної держави. Як відомо, імперії, що склалися в період занепаду античного світу та під час середньовіччя, мали усі ознаки державного утворення, проте не були мононаціональними чи монокультурними. Тим часом міста-держави рідко охоплювали носіїв однієї культури, ареал її поширення був значно більшим. Інакше кажучи, стародавні греки були, можливо, єдиною нацією, проте не мали державного устрою. Отже, універсальне підґрунтя Липинського є обмеженим.

Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має  опиратися на певну соціальну  базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, — пише він, — люди зв’язані органічно поміж собою однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна» 1.

Безумовно, сільськогосподарський  виробник-власник зацікавлений в існуванні власної держави, яка забезпечувала б йому стале, ґарантоване володіння земельною власністю. Липинський має рацію, коли стверджує, що аґрарне суспільство має потребу в державі і створює її, але він помиляється, називаючи таку державу національною. В аґрарному суспільстві усе постає проти приведення політичних кордонів у відповідність з культурними (що є характерною ознакою національної держави): і брак суспільної грамотності та розходження поміж книжною і народною культурами; і відмінність між розмовною та церковною мовами.

Становий характер аґрарного суспільства  спричиняється до того, що його вищій  верстві вигідно усіляко вирізняти, загострювати і підкреслювати усі  визначальні особливі риси привілейованої групи.

Принцип ієрархії, що її прихильником був Липинський, не сприяв, а ставав на заваді створенню єдиної культури, яка вимагала б оформлення у єдиний національний політичний організм: одна культура — одна держава.

На думку відомого анґлійського дослідника проблеми націоналізму Е.Геллнера «За умов аґрарного ладу намагатися на усіх рівнях суспільства запровадити єдину вчену верству і однорідну культуру із заданими нормами, закріпленими письмово, було б марною справою».

2. Гетьман, еліта і хліборобський  клас

Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.

У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.

У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.

На думку Липинського, історично  еліту утворюють вихідці із чужих  племен. Скажімо, в українському суспільстві  носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».

Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує.

Класократія для Липинського є  найбільш придатною для України  формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинський говорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід, плем’я.

Визначення Липинським класу з  певними поправками може стосуватися  селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то для Липинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас. Рільництво для Липинського — це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі — це передовсім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит — помічник господаря, а не додаток до машини.

Промисловий клас, що до нього Липинський зараховував і робітників, і підприємців-капіталістів, жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставлення Липинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу в соціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського — це насамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності між багатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головного носія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом.

Проте чи існував єдиний хліборобський  клас як головний інструмент державного будівництва в Україні? Чи справді  суперечності між безземельним селянином  і поміщиком були настільки незначними, що ними можна було б знехтувати?

Липинський, як відомо, сам був поміщиком, і свої уявлення про селянське життя і сільськогосподарську працю він черпав не з аґрономічної літератури. Звідки ж виникає така крайня ідеалізація хліборобів? Тут ми стикаємося зі світоглядним парадоксом: політичний проект не має конкретного адресата. Точніше, адресат виявляється утопічним, отож завдання політичного будівництва може здійснити тільки новий клас. Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створення такої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер, найважливіша, кардинальна проблема нашого класу» 3, — резюмує Липинський.

Логічне завершення свого вчення про  еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини — державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, воно (держава) мусить мати господаря. Розуміючи усі недоліки монархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царського самодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії — гетьманату.