Проблеми дослідження дієслова в сучасному мовознавстві

 

 

Міністерство освіти і науки  України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра української мови імені професора Шульжука К. Ф. 

 

 

 

 

Проблеми дослідження дієслова

 в сучасному мовознавстві.

Тематичні групи безособових дієслів

на матеріалі творів М. Коцюбинського

 

 

 

 

Курсова робота

студентки ІІІ курсу

факультету української філології

групи У-31

заочної форми навчання

Євгельчук Людмили

Науковий керівник –

к.ф.н., доц. Шкарбан Тамара Миколаївна

Рівне-2015 
План

Вступ

Розділ 1. Проблема дослідження дієслів у сучасній українській мові.

Розділ 2. Тематичні групи безособових дієслів у творчості Михайла Коцюбинського:

2.1. Загальна характеристика категорії особи;

2.2. Типи одноособових дієслів у прозі письменника.

Висновки

Джерела

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність роботи зумовлена недостатньою вивченістю тематичних груп безособових дієслів, зокрема у творчості Михайла Коцюбинського. Одноособові (традиційно безособові) дієслова в українській мові становлять порівняно невелику групу і «передають стани всеохопного характеру, що поширюються на навколишній світ, а також психічний, фізичний, моральний стан людини-суб’єкта» [22, с. 179]). Таке лексичне значення цих дієслів зумовлює їхню функційну специфіку в структурі речення – бути головним компонентом безособової конструкції.

Мета дослідження – аналіз тематичних груп безособових дієслів у творчості Михайла Коцюбинського, що дає змогу усвідомити специфіку, їх роль у створенні індивідуального стилю і творчої манери письменника.

Мета дослідження передбачає виконання таких конкретних завдань:

1. зробити огляд літератури про дієслово та з’ясувати стан вивчення проблеми в українському мовознавстві;
2. з’ясувати використання тематичних груп безособових дієслів письменником;
3. класифікувати віднайдені типи дієслів, здійснити їх якісно-кількісний підхід.

Об’єкт дослідження – дієслово у прозі Михайла Коцюбинського.

Предмет дослідження –тематичні групи безособових дієслів у творах письменника.

Науково-теоретичною основою дослідження стали праці І. Вихованця, О. Безпояско, А. Загнітка, К. Городенської, В. Горпинич, В. Русанівського та інші.

Методи і прийоми дослідження. У роботі використовується описовий метод із використанням елементів зіставного та статистичного аналізу, метод теоретичного аналізу наукової лінгвістичної літератури, літературознавчих праць, функціонально-стилістичний метод, а також метод структурного аналізу.

Матеріалом для дослідження стали повісті, новели та оповідання Михайла Коцюбинського.

Вибір джерел зумовлюється майстерністю автора, індивідуальною манерою письма, широкою репрезентативністю аналізованого граматичного матеріалу в творчості письменника та відсутністю лінгвістичних досліджень з проблеми використання безособових дієслів у його творчості.

Теоретичне значення дослідження полягає в системному дослідженні використання безособових у прозових творах Михайла Коцюбинського. Результати проведеного аналізу дозволять більш глибоко пізнати сутність таких одиниць морфології, як безособові дієслова.

Практичне значення роботи. Матеріал курсового дослідження може бути використаний у процесі викладання сучасної української літературної мови у вищих навчальних закладах, при вивченні української мови та літератури в школах, ліцеях, при вивченні мови письменників (зокрема, творчості Михайла Коцюбинського визначенні його індивідуального стилю, мови творів тощо).

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списків використаної літератури та джерел.

 

Розділ 1. Проблема дослідження дієслів у сучасній українській мові.

Дієслово – центральна частина мови, яка як основний клас ознакових слів найчіткіше протиставляється іменникові – класові слів на позначення предметів, а також іншим класам ознакових слів – прикметникам, числівникам, прислівникам. Центральна позиція зумовлена семантичними функціями, морфологічними категоріями та синтаксичним вживанням. Дієслівні предикати виконують активну організаційну роль у семантично елементарному реченні [4, с. 217].

На думку О. Безпояско, К. Городенської, В. Русанівського, дієслово – частина мови, призначення якої полягає в тому, що вона є носієм динамічної ознаки, семантичні складові якої передаються досить розгалуженою системою граматичних категорій і їх матеріальних виразників – граматичних форм [2, с. 157].

У навчальній і науковій літературі існує кілька визначень (дефініцій) дієслова:

1. частина мови, що означає узагальнене поняття дії якпроцесу, яке виражається в граматичних формах часу, особи, способу, стану і виду (М. Жовтобрюх);
2. частина мови, тобто клас слів, що виражають дію чистан як процес і характеризуються певними морфологічновираженими категоріями: стан, вид, час, спосіб і особа (II. Кузнецов);
3. частина мови, що виражає граматичне значення дії (тобто ознаки, рухомої в часі) і функціонує переважно як присудок (Ю. Маслов);
4. частина мови, яка означає процес і виражає це значення в формах виду, стану (активного, пасивного), особи, числа, роду, способу, виступає у функції простого дієслівного присудка (О. Тихонов);
5. частина мови, що служить для вираження динамічної ознаки (дії, стану) у процесі її тривання, розгортання або становлення (В. Русанівський).

Традиційна граматика визначає дієслово, як і інші частини мови, за чотирма ознаками (категоріальним значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними властивостями, характером суфіксів), тому кожне з цих визначень у науковому плані є неповним, бо характеризує дієслово лише за двома-трьома ознаками. В. Горпинич вважає найповнішими дефініції М. Жовтобрюха і О. Тихонова, оскільки вони досить повно характеризують суттєві ознаки дієслова як частини мови. У свою чергу пропонує своє визначення: «Дієслово – частина мови, яка означає категоріальне значення процесуальної дії, вираженої в категоріях виду, стану, способу,часу, функціонує в реченні здебільшого як присудок і має свої суфікси» [8, с. 157].

На думку І. Вихованця, дієслово – це центральний клас ознакових слів, що виражають дії процеси та стани, виступають організаційним ядром елементарного простого речення, мають активну й широку валентність, найбільший набір морфологічних категорій і виконують у реченні основні формально-синтаксичні функції – присудка та головного члена односкладного речення [4, с. 218].

О. Безпояско, К. Городенська, В. Русанівський вважають дієслово найскладнішою частиною мови, оскільки до її вихідної парадигми належить п’ять докатегоріальних дієслівних утворень. По-перше, це дієвідмінюванедієслово (verbumfinitum), головною семантичною ознакою якого є матеріально виражений взаємозв'язок дії з її виконавцем або сприймачем – реальним або гіпотетичним. Цей взаємозв’язок експлорується завдяки категорії особовості/безособовості: особовість засвідчує безпосередній зв’язок з виконавцем, безособовість – опосередкований або гіпотетичний зв’язок. По-друге, це дієприкметник, який передає ознаку, що виникає внаслідок якоїсь дії чи процесу. Дієприкметник не пов’язаний безпосередньо з виконавцем, отже, в ньому не виявляється категорія особовості/безособовості, але він може використовуватися в особових дієслівних парадигмах (роль показника особовості в таких випадках бере на себе допоміжне дієслово). По-третє, це дієприслівник– засіб додаткової характеристики якоїсь дії чи певного стану завдяки вказівці на іншу динамічну ознаку, зв’язок дієприслівника з категорією особовості/безособовості здійснюється через дієвідмінюване дієслово, до якого він прилягає. По-четверте, це неозначенаформа (інфінітив).Вона є ніби вихідною для всіх дієслівних утворень і форм, оскільки на неї поширюється найменше дієслівних категорій – тільки  особовості/безособовості, аспектуальності й перехідності/неперехідності. П’ятим утворенням, співвідносним словотвірно з дієприкметником, але відмінним від нього категоріально, є присудкова форма на -но, -то, з допомогою якої утворюються безособові форми з нейтралізованою пасивністю [2, с. 157-158].

В. Горпинич зазначає, що залежно від сукупності морфологічних категорій, які виражають значення процесуальної дії, всі дієслова поділяють на фінітивні (verbumfinitum, у шкільній граматиці – особові форми дієслова) дієслова і нефінітивні, або вербоїдм і (verbum + суфікс -оїд- із значенням подібності).

У фінітивних дієсловах граматичнезначення процесуальної дії виражається в категоріях стану дії (пасивний, активний), способу дії (дійсний, умом ний, наказовий), виду дії (доконаний, недоконаний), часу дії (теперішній, минулий, майбутній), особи. Вони мають і такі форми: активного і пасивного стану; дійсного, умовного і наказового способу; доконаного і недоконаного виду, теперішнього, минулого і майбутнього часу.

Змінюються фінітивні дієслова за особами, числи ми (однина, множина) і родами (в минулому часі).

До нефінітивнихдієслів, або вербоїдівналежать невідмінювані, непредикативні, неособові форми:

• інфінітив (неозначена форма дієслова), який називає дію і має категорії виду (доконаного і недоконаного: прийти; йти), стану (активного і пасивного: читати; читатися), перехідності і неперехідності: будувати, спати.
• дієприкметник, що має дієслівні категорії часу (теперішнього і минулого (співаючий; нудьгуючий), виду (доконаного і недоконаного: викапаний; працюючий), стану (активного і пасивного: хитає; хитається) і прикметникові категорії роду, числа, відмінка (новий, -і, -их). Дієприкметник не має дієслівних категорій способу (дійсного, умовного і наказового) та особи;
• дієприслівник, який має форми доконаного і недоконаного виду (прочитавши/читаючи), активного і пасивного стану (хитаючи/хитаючись), прислівникову ознаку невідмінюваності (ідучи). Дієприслівник не має дієслівний категорій часу, способу дії і особи;
• безособові дієслівні форми на -но, -то (принесено, привезено, складено; збито, вбито, накрито).

Усі дієслівні форми (особова форма, інфінітив, дієприкметник, дієприслівник, форми на -но, -то) в сукупності формують дієслівну парадигму, кожний член якої має спільні (однакові) лексичні семи (спільну лексичну семантику) і спільні та відмінні граматичні семи (різнеграматичне вираження)[8, с. 159-161].

Дієслово, порівняно з іншими частинами мови, має найбільшу кількість граматичних категорій. За М. Жовтобрюхом, до них належить сім: вид, стан, спосіб, час, особа, число, перехідність/неперехідність; за В. Русанівським – одинадцять: категорії персональності/імперсональності, особи, часу, способу, перехідності/неперехідності, стану (активний/пасивний), аспектуальності (обмежена/необмежена дія), виду, способу дієслівної дії, числа, роду [8, с.  161].

Залежно від зв’язку із семантикою дієслова та за ознакою непохідності / похідності І. Вихованець поділяє категорії на власне- та невласне-дієслівні. Власне-дієслівні категорії – це семантично мотивовані граматичні категорії, що мають підґрунтя в плані  лінгвістичної онтології, формуються в дієслові й найповніше відображають його семантико-граматичну природу. До них належать категорії часу, способу та виду. Проте вони нерівноправні між собою. Час і спосіб є центральними власне-дієслівними категоріями. Вид щодо них виступає периферійнішою категорією.

Невласне-дієслівні категорії – це граматичні категорії, не пов’язані із семантикою дієслова, які є наслідком його функціонального зв’язку з іменником. До них належать категорії особи, числа та роду [4, с. 224].

В українському мовознавстві останнім часом переглянуто статус категорії перехідності/неперехідності та стану дієслова на тлі функціонування трьох граматичних підсистем – синтаксичну, морфології та словотвору. Їх віднесено до міжрівневих категорій, оскільки вони поєднують властивості всіх трьох згаданих граматичних підсистем, тобто пов’язані з власне-синтаксичними, власне-морфологічними та власне-словотвірними категоріями. На цій підставі І. Вихованець названі категорії кваліфікує як морфолого-словотвірно-синтаксичні [4, с. 223].

Категорію валентності серед дієслівних категорій виокремлено порівняно недавно. Її появу в українському мовознавстві пов’язують з іменами І. Вихованця, А. Загнітка, К. Городенської, Н. Іваницької та ін. У сучасному мовознавстві в характеристиці валентності як лінгвістичного явища спостерігаються істотні відмінності. Одні лінгвісти кваліфікують валентність як властивість значена самого слова, розглядаючи її як здатність слова сполучатися з певними семантичними класами слів. Тлумачення валентності як синтаксичної категорії зводиться до ймовірності появи після означуваного слова певної частини мови, чітко визначеної щодо граматичної форми, що пояснюється певним числом відкритих позицій. Ряд лінгвістів переконані вбезпосередньому зв’язку валентності з лексикою граматикою, і тому, на їх думку, валентність станови точку перетину синтаксису та лексичної семантики [28, с. 20]. Існує погляд на валентність як уміщену і лексичному значенні слова синтаксичну потенцію, тобто здатність слова приєднувати до себе категоріально визначене повнозначне слово. Такий підхід дає можливість розглядати валентність як семантико-граматичну категорію.

Незалежно від різних тлумачень валентності, залишається незмінною її сутнісний, засадничий критерій – наявність залежності між елементами певної структури, реалізованої зідповідними зв’язками [13, с. 100-101].