Становища і утисків православних після Берестейської унії

РОЗДІЛ 3. БОРОТЬБА ЗА ЛЕГАЛІЗАЦІЮ ПРАВОСЛАВНОЇ ІЄРАРХІЇ У РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ

3.1. Справа Православної  Церкви  на сеймі 1620 року.   Звістка про православні вищі хіротонії у Києві швидко поширилась скрізь в Польсько-Литовській державі. Слід було очікувати, як зареагують на цю подію король і польський уряд. 3 листопада 1620 р. зібрався звичайний сейм, для якого, з огляду на навалу татар і Цецорську поразку, найпершою турботою була справа охорони південних кордонів держави. Але ж питання охорони держави від татар і турків тісно було пов’язане з питанням „заспокоєння релігії грецької”, бо тепер її боронило військо запорізьке, так потрібне Польщі в обороні її від татар і турків [54]. Отже, на сеймі 1620 р. справа переслідування православ’я стала досить голосною, борці за права якого мали тепер духовну опору і в загальному піднесенні серед православних мас, подією відродження православної ієрархії викликанім.          Литовські посли, земські Київського воєводства, а найбільше волинські, виступали з проханнями і домаганнями повернути права Православній Церкві в державі і злагодження цього питання ствавили в залежність від справи оборони держави. На цьому ж сеймі 1620 р. у  присутності самого Сигизмунда III, виголосив, свою знамениту промову про утиски православних в Польщі волинський посол Лаврентій Древинський. В промові Древинський підкреслив на виступі, що для  зовнішньої  оборони держави треба мати  найперше мир у внутрішньому житті держави, а для того треба заперестати гнати, переслідувати, чинити несправедливості православному народові. Він наводив ряд фактів. „Почнімо Краківським воєводством. Вже по більших містах знаходимо замкнені церкви, знищене церковне майно, по монастирях нема ченців, а худоба заганяється. Такі ж безчинства робляться і у Великім Князівстві Литовськім. У Мотилеві та Орші церкви позапечатувано, священиків розігнано. У Пінську Ліщинський монастир обернено на шинок. Тому діти неохрещеними вмирають; тіла покійників,  немов падло, виносяться за місто без похорону. Люди живуть без церковного вінчання, вмирають без Сповіді і св. Причастя. Чи ж це не глум проти Бога? ... А у Вільні? Чи ж не утиски, ніколи не чувані, там діються? Коли православні хотять пронести свого покійника крізь замкову браму, якою жиди й татари можуть вільно проходити, то брама замикається, і вони змушені мерця свого виносити тою брамою, через яку вивозиться всяке сміття. Ченців, які не переходять на унію, грабують у Новогрудку та по інших містах, б’ють серед білого дня, кидають до в’язниці... Словом, український народ вже довго терпить нечувану кривду як в Короні, так і у Великому Князівстві Литовському” [7, 56]. Таке страшне становище Православної Церкви Древинський в промові пояснює тим, що король призначав на вищі ієрархічні щаблі осіб, „породи” яких не знає, а головне, що ці особи ,,не від правильного пастиря висвячення приймають” [7, 57]. На закінчення своєї промови посол Древинський  просив короля, милосердя  ради Божого, змилосердитись над утискуваними православними, привернути їм давні права і вольності, бо „вже двадцять літ на кожному сеймику, сеймі, головному з’їзді гіркими слізьми молимо, а випросити не можемо”,  повернути  церковні  маєтки,  як не відразу,  то  поволі, після смерті митрополита і владик-уніатів. „Якщо ж грецька релігія не буде заспокоєна, і рани Православної Церкви і на цім сеймі не  будуть вилікувані, то  православні  змушені  будуть скрикнути  разом з пророком: суди  мене,  Боже,  і розсуди прю мою!” [7, 57]. Посли-католики, особливо ж католицьке духовенство, промову Древинського зустріли вороже, перешкоджали говорити, не вважаючи на те, що Древинський, як і інші посли на цьому сеймі, не порушували, як бачимо, гострої справи дня – легалізації в державі відновленої православної ієрархії.В пояснення, чому це питання не порушували, історики вказують на короткий час між висвяченням ієрархії і сеймом 1620 р., тому справа ієрархії не могла бути включена в інструкції послам на сеймиках, – ще ж більше – на лояльність українсько-білоруської шляхти, яка, стоячи на легальному ґрунті, не вважала можливим говорити про нових ієрархів, які були висвячені під охороною козацтва, без згоди короля.            Але справу легалізації нововисвяченої ієрархії порушило на сеймі 1620 року Віденське православне братство. Представники його прибули до Варшави і подали посольській ізбі послання від братства; маршалок сейму розпорядився оголосити це послання на засіданні всіх земських послів. В посланні братства говорилось, що ще 1607 р. король обіцяв роздавати церковні становища і зв’язані з ними бенефіції в Православній Церкві людям „чисто грецької віри”. В надії на ці приречення, православні скористалися з перебування на території держави Єрусалимського патріярха та з участю його вибрали достойних на ієрархічні становища кандидатів, яких патріарх і висвятив. Тепер вони представляють на урядове затвердження висвячених єпископів і просять про наділення їх церковними бенефіціями, належними для їхнього становища. В посланні названо ієрархічні особи з означенням кафедр, на яку кожного з них було висвячено.           Крім делегатів Віленського православного братства, яке, можна думати, уповноважене було ще з Києва довести до відома короля і уряду про відновлення православної ієрархії, прибули на сейм 1620 р. запорізький гетьман Петро Сагайдачний і новопоставлений єпископ Володимирський Йосиф Курцевич. Сагайдачний обіцяв підтримку козаків у війні Польщі з турками тільки під умовою задоволення прохання православних про затвердження новопоставленої ієрархії [52].   Католики зовсім не схильні були задовольнити прохання про визнання „козацької” православної ієрархії, але ж складні обставини, в яких знаходилася тоді Польща, диктували їм не відкидати відразу прохання православних, а зволікати з ясною відповіддю на неї, єзуїтськими засобами використовуючи прагнення православних легалізувати здобуту ієрархію. Тому на сеймі 1620 р. приймається постанова: „Заспокоюючи грецьку релігію, відновлюємо конституцію 1607 року і на майбутнє будемо пристосовуватися до неї при роздачі церковних бенефіцій” [16, 40]. Ця в загальних рисах обіцянка подає надію православним, що й нова ієрархія дістане від короля бенефіції на церковні становища і церковні маєтки. Одночасно Сигізмунд III пише листа (10 листопада 1620 р.) до патріарха Феофана, аби патріарх вплинув на козаків, щоб вони виступили проти ворогів християнської віри — турків. І патріарх, в наслідок цього королівського листа, звертається 7 січня 1621 р. з грамотою до запорізького війська, в якій закликає захищати батьківщину та каже: „За цю прислугу королю ви дістанете й те, що відновлену мною в Церкві вашій вищу ієрархію, – розуміємо митрополита і єпископів, – король своїми привілеями затвердить і скріпить”. Писав патріархові Феофану листа і Краківський католицький біскуп Мартин Шишковський, який теж просив патріарха, з огляду на те, що „його Ексцеленція має великий вплив на українських козаків, наставити їх до того, щоб в цей тяжкий для Речі Посполитої і всього християнського світу час вони охоче стали на службу королю, захищаючи цілість своєї віри й батьківщини” [16, 41].

3.2. Засоби уніатів в боротьбі проти новопосталої православної ієрархії.            В той час, як король Сигізмунд III і католицький біскуп Шишковський просили патріарха Феофана вплинути на українських козаків, щоб ті боронили Польщу від ворогів християнства – турків, уніатський митрополит Йосиф Велямин Рутський, з роду москвин, ширив чутки, що патріарх Феофан – зрадник і турецький шпигун. Мелетій Смотрицький писав, що на сеймі 1620 року „жодного з земських послів не знайшлось такого, який би проти цього святого мужа (патріярха Феофана) сказав хоч одне таке слово, які про нього оцей безчесний лжець (Велямин Рутський) поширив по всій Короні і Великому Князівстві Литовському” („Werificatia niewinnosci”). Акція уніaтського митрополита Рутського дала підстави для універсалів Сигiзмунда III, в яких король, скориставши вже з впливів патріaрха Феофана посеред козацтва, тепер наказував хапати архiєреїв, висвячених Феофаном, як підозрілих людей, і кидали їх до в’язниць. У Вільно ж, з наказу короля, мали перевести суворе дослідження, хто допомагав поставленому патріархом в архієпископа Полоцького Мелетію Смотрицькому в визнанні його архіпастирської влади народом. Одночасно виключено було з Віленського магістрату православних його членів та застосовані репресії до міщан православних м. Вільна та інших міст Польщі й Литви.           Така уніатська акція викликала „Протестацію” Київського і Галицького митрополита Іова Борецького, внесену ним 15 травня 1621 року до Київських гродських книг; „Протестація” представлена була від імені самого митрополита, всіх єпископів, висвячених патріархом Феофаном, духовенства митрополії і від „усього великого і славного роду руського в Короні Польській і Великім Князівстві Литовським, що ніколи не відступав від свого архіпастиря, Святійшого Константинопольського патріарха, і не заключав унії з римською церквою” [2].    „Протестація” була подана проти уніатського митрополита Рутського і підпорядкованих йому єпископів, які, „відпавши від верховних архипастирів українського народу – царгородських патріархів, не перестають видавати себе перед королем за ніби справжніх і законних владик українського народу”. В цій „Протестації” митрополит Іов обвинувачує Рутського та інших владик-уніатів, що вони в неправдивому світлі виставили перед королем справу висвяти православної ієрархії, отримавши завдяки тому з королівської канцелярії універсал, „противний християнській любові, закону, конституціям і наданим українському народу жалованним грамотам”, – універсал „образливий” про те, щоб рукоположених Єрусалимським патріархом ієрархів хапали, ловили й карали [2]. Навівши цілий ряд фактів насильств, для повного переліку яких „не вистачило б паперу, щоб описати усі ті переслідування” [2], митрополит Іов урочисто свідчить і протестує проти „обманних” способів одержання з королівської канцелярії універсалів уніатськими владиками і взагалі проти беззаконних дій уніатів. Коли б з-за таких дій український народ прийшов в яке „замішання”, то вина за це все упаде на уніатську церковну владу, що переводить насильства над свободою віри православних. На закінчення „Протестації” митрополит Іов заявляє, що він „буде судом відатися з уніятськими владиками” [2].     На сеймі 1621 р., який скликав король через велику небезпеку з боку турків, православні обмежились тільки подачею твору архиєпископа Мелетія Смотрицького „Werificatia niewinnosci”. Твір цей мав метою відкинути й спростувати всі ті наклепи й неправди, які вигадували й ширили уніaти на шкоду православним [16, 41].     У той час українське козацтво, все ще не втрачaючи надії на легалізацію королем нової православної ієрархії, вкрило себе славою у час походу 1621 р. султана Османа на Польщу, коли в бою під Хотином урятувало Польщу від розгрому й спустошень турками та сприяло заключенню перемир’я між Польщею й Туреччиною. У бою під Хотином був тяжко поранений сам Петро Конашевич Сагайдачний, що знову був гетьманом Запорізького війська. Перед цим походом козаків проти турків Сагайдачний, з доручення козацької військової ради (в Сухій Діброві), вів переговори з польським урядом про признання православної ієрархії і подав укладену ним петицію королеві, яку Литовський канцлер Лев Сапіга назвав „найдорогоціннішим твором” [43]. Король усно запевнив, що вволить просьбу козацтва про ієрархію. Гетьман Сагайдачний „з великим задоволенням” від’їхав з Варшави просто на фронт боїв з турками.  Великий цей борець за свободу й права Української Православної Церкви так і помер, 10 квітня 1622 року, від ран, отриманих ним в бою під Хотином, не дочекавшись визнання державною владою православної ієрархії, відновленої для Української Церкви патріархом Феофаном. В передсмертному свому листі до короля Сигізмунда III гетьман Сагайдачний просив короля, аби „унія, за милостивим його Найяснішої Величности дозволом тепер з Русі через Святійшого Феофана Єрусалимського знесена, вперед в тій же Русі не відновлялась і своїх ріг не підіймала” [47].          Шляхетний гетьман вірив в королівську обіцянку визнати новоутворену православну ієрархію за знесення, ліквідацію в Польсько-Литовській державі самої унії. Поховано було гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного при братській церкві Київського Богоявленського Братства.

3.3. Боротьба за узаконення православного єпископату на сеймі 1623 року.           Особливо енергійно й широко була поставлена справа легалізації українського православного єпископату на сеймі, скликанім королем на 24 січня 1623 року. Митрополит Іов Борецький, в формі прохання до короля, представив на цей сейм від імени всієї православної ієрархії книгу „Justificatia niewinnosci”, написану архiєпископом Мелетієм Смотрицьким. У ній доводяться історичні права й привілеї українського народу на свободу релігії та підкреслюється, що й сам Сигізмунд III давав присягу під час коронації, що буде шанувати всі права і вольності українського народу, між якими завжди було й право мати свою ієрархію в юрисдикції Константинопольського патріарха. Для членів Сенату, який був звичайно посередником між королем і посольською ізбою, видана була перед цим же сеймом 1623 року „Supplicatiа” від мешканців Корони і Великого Князівства Литовського, людей шляхетського роду, старожитної грецької релігії [16, 43]. Твір цей також був пера Мелетія Смотрицького.   „Supplicatiа” містить в собі великі матеріaли, які ілюструють безправ’я і утиски Православної Церкви в Польщі. „Вже 28 років,  – говориться там,  – ми доповідаємо й представляємо кожному сеймові великі несправедливості й переслідування, що робляться нам від наших апостатів-митрополита й владик, журимось, плачемо й просимо, щоб, за спільним вашим заступництвом перед його милістю королем, паном нашим, український народ був визволений від цього знущання, але й по цей день ми нічого не одержали…”. Наводяться далі порушення владою, коли вона так опікується унією, давніх прав православної людностi, особливо ж акту Люблинської унії 1569 року, і закінчyється проханням викинути „кістку незгоди” – унію, яка „замість єднання і єдности викликує тільки сварню, чвари і ненависть”, та переконати короля сповнити на цьому сеймі всі приречення, які він дав раніше православним [16, 44].  Шляхта по окремих воєвoдствах теж включає на сеймиках до інструкцій послам на сейм 1623 р. домагання заспокоїти врешті людей „грецької релігії” та внести привілей про це до збірки законів. Запорoзькі козаки делегують на сейм 1623 р. своє посольство та в інструкцію з 14 пунктів вставляють і вимоги церковно-релігійного характеру [64, 248]. В свідомості своїх недавніх великих заслуг перед державою, козаки сміливо ставлять домагання про усунення уніaтських владик та про признання відновленої православної ієрархії з поверненням Православній Церкві церков і мoнастирів, а також домагання про затвердження урядом Київського Богоявленського Братства і школи при ньому.    Уніaти з тривогою очікували сейму 1623 року, знаючи про широку активну підготовку до нього православних. Рим, з донесень своїх нунціїв в Польщі, також добре був обізнаний з положенням унії та з відношенням до неї українського козацтва. Для підтримки унії призначено було Римом в кінці 1622 року нового нунція до Варшави Ланцелоті. В інструкції, даній йому, вказувалось, що справа з українськими „схизматиками” тяжка й небезпечна, бо ж уніатські єпископи і священики зараз майже без пастви й у великому страху, як би не повиганяли їх з кафедр і не повідбірали від них церков. Сам папа Григорій XV підбадьорував тоді своїми посланнями уніатського митрополита Рутського [19].       На сеймі 1623 р., крім питання „заспокоєння грецької релігії”, була сильна опозиція супроти Сигізмунда III з боку самих поляків, незадоволених турботами короля більше про династичні інтереси, ніж про національні польські. Отже, опозиція уклала ряд „екзорбітанцій” (інтерпеляцій в справі порушення прав шляхти), до яких було включенно й питання: „Чому, проти конституцій 1607 і 1620 рр. про релігію грецьку, робляться порушення прав людей грецької релігії?” [16, 44]   У відповідь на це запитання король заперечив будь-які порушення названих конституцій, бо ж насильно навертати будь-кого до унії король не наказує, а в подаванні становища і маєтків церковних дотримує цих конституцій: бенефіції даються особам релігії грецької шляхетського стану. Так відповідаючи, Сигізмунд III, як не раз і раніше, під особами грецької релігії розумів уніатів (грецького обряду), як до уніатів відносив і самі конституції 1607 і 1620 рр. Тлумачачи так по-єзуїтському сеймові конституції, король в дальшому змісті своєї відповіді переходить в наступ проти православних та грає на національних, патріотичних і станових почуттях польської шляхти. Він каже, що якраз „супроти давніх законів і звичаїв, легковажні люди плебейського походження Борецький і Смотрицький з другими насмілились, без призначення й без відома королівської милости, прийняти висвячення на митрополію і владицтва, при живих митрополиті й владиках, від підозрілого чоловіка-чужинця, підданого турецького султана, який чоловік тут, у володіннях його королівської світлости, не мав жодної юрисдикції, і на те, видно, був посланий, щоб в час турецької війни збунтувати підданих його королівської милости...У володіннях же його королівської милости ніхто інший не може бути архиєпископом, єпископом, митрополитом і владикою, як тільки той, кого його королівська світлість благозволить призначити і подати” [46].         Так було ясно, що король не має наміру задовольнити прохання й домагання православних. Коли ж така його відповідь тепер цілком суперечила обіцянкам, даним Сагайдачному й козакам перед Хотинським боєм з турками, то щоб ослабити прикре враження від не дотримання королем слова, Сигізмунд III запропонував „людям грецької релігії” – православним і уніатам – відбути спільне зібрання, час і місце якого мали б визначити духовні обох сторін. На цьому соборі, „без більшого натовпу світських людей, які до цієї справи мають менше відношення”, в присутності призначених комісарів королівських, сторони обговорили б питання взаємного тривалого примирення [19].      Православні, цілком свідомі недоречності такого спільного собору, відмовились від нього. Тоді призначена була окрема комісія з сенаторів і земських послів, на чолі з католицьким архібіскупом Лаврентієм Гембицьким, до якої було запрошено і митрополита Борецького та архієпископа Мелетія Смотрицького. Комісія мала розглянути домагання і скарги православних. Архібіскуп Гембицький знову запропонував було на засіданні комісії спільний православно-уніатський собор, але православні від такого собору відмовились [46]. Домагання й скарги православних залишились без задоволення. Так широкі надії, що їх покладали на сейм 1623 року православні, не справдились.        Врешті була принята сеймом трафаретна конституція: „Заспокоєння роз’єднаних в грецькій релігії людей, з огляду на невідкладні справи Речі Посполитої, відкладаємо до будучого сейму, а нині заховуємо спокій з обох сторін, як для духовних, так і для світських людей усякого звання і положення”. До цієї конституції-загальника більш цінним був додаток, принятий сеймом після настирливого домагання православних. Згідно з цим додатком, скасовувались судові процеси, розпочаті урядом і уніатами, проти відновленої православної ієрархії та її прихильників. Цим скасовувались і королівські універсали з року 1621, в яких православні ієрархи запідозрювались у державній зраді та сказано було їх хапати [16, 45].

3.4. Вірність короля Сигізмунда III унії до кінця.    Однак, і з цим сеймовим додатком 1623 р. сталося так, як не раз уже ставалося в історії відносин до Православної Церкви і православних в Польщі, – це розходження між законодавством і практикою життя. „Уніaти і чути не хотіли про припинення всякого роду процесів, декретів, банницій, секвестрів, відречень, що виникли з тої й другої сторони з-за розходження в релігії; вони, як і раніше, тиснули й переслідували православних, відбираючи в них церкви, присилюючи до унії, переслідуючи за твердість в православії духовних і світських осіб” [19].       На цей час якраз припадає фанатична діяльність уніатського Полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича. Цю діяльність проводив Кунцевич у Полоцьку, Орші, Могилеві, Мстиславові, Вітебську. Його безоглядна фанатичність, проявлялась в утисках православних, обурювала навіть „друзів унії”, яким був, наприклад, литовський канцлер Лев Сапіга, що називав себе одним з творців унії 1596 року. В листі до Кунцевича від 12 березня 1622 р. канцлер Сапіга попереджав ревного ширителя унії. „У вас,  – писав він, – земські суди повні, магістрати повні, трибунали повні, власницькі канцелярії повні – позвів, сутяг, доносів”. Сам католик, канцлер Сапіга, як державна особа, боявся вибуху, через жорстокість Кунцевича, народного гніву, небезпечного для спокою в державі, бо ж „за православ’я стоїть вся Україна, взагалі уся Русь, особливо ж козацтво”. Сапіга, боячись розрухи в державі через релігійні переслідування, писав уніатському митрополиту Рутському: „Треба оглядатись і на запорізьких козаків, щоб вони не зробили нам чого недоброго”. Архієпископ Йосафат Кунцевич переслідував православних на Білорусі до сейму 1623 р., продовжував те саме й після того сейму, всупереч принятій на ньому конституції. Особливо сильну ненависть викликав Кунцевич серед православних у Вітебську, де відібрав усі православні святині, так що православні білоруси поставили для богослужіння два намети за містом, куди й ходили для молитви. Врешті терпіння переслідуваних було вичерпане, і тоді стався сумний факт в історії міжхристиянських відносин: 12 листопада року 1623 уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича було у Вітебську замордовано. Страшну кару за це понесло вітебське православне міщанство: 93 вироків смерті, конфіскації майна, ціле місто було позбавлене Магдебурзького права [16, 45-46].      На сеймах в 1624, 1625, 1626 (два сейми), 1627, 1628, 1629 (два сейми) роках православні не залишали складати своєї петиції про заспокоєння грецької релігії, але з такими, як і попередньо, наслідками. На сеймах тих або зовсім не було постанов у відповідь на ці петиції, або постановляли відкласти розгляд і налагодження їх до сейму наступного, переважно „з браку часу”. 1630 р. в Україні вибухло козацьке повстання під проводом Тараса Трясила. Польський уряд справився з повстанням, але був занепокоєний настроями, що залишились у народі після повстання. Тому на сеймі 1631 р. була принята конституція: „Хоч ми завжди бажаємо, аби роз’єднані в грецькій вірі люди коли-будь могли бути заспокоєні, одначе, з огляду на важливі справи Речі Посполитої, на цьому сеймі не можна було дійти до цього; тому справу цю відрочуємо до наступного, Бог дасть, сейму, а нині, підтверджуючи попередні конституції, забезпечуємо цією конституцією спокій для обох сторін, як для духовних, так і для світських людей всякого звання і положення” [33] .     Сейм 1631 р. був останнім при Сигизмунді III, на якому була постанова про „грецьку релігію”. Впродовж десяти років від смерті гетьмана Сагайдачного, до смерті 1632 р. короля Сигізмунда III, король не виконав обіцянок, даного українському козацтву: справа легалізації православної ієрархії так і не була налагоджена, хоч порушувалася православними на всіх 12-ти сеймах, які відбулись у 1623-1631 роках. В опіці над унією Сигiзмунд III до кінця життя був послідовний і твердий і проводив нищівну політику для Православної Церкви в Польсько-Литовській державі [39].         Смерть фанатика, єзуїтського вихованця Сигізмунда III, повернула події в житті й положенні Православної Церкви в Польсько-Литовській державі в інше русло. Зі смертю Сигiзмунда III для православних „повіяло весною”, бо його наступник і син Володислав IV був відомий, як прихильник ідей релігійної толеранції ще до вибору його на польського короля. Cаме він підписав “Статті для заспокоєння русського народу”, що узаконювало існування Православної Церкви в Україні [58]. Але, під тиском польської шляхти анулював деякі пункти цього акту.

ВИСНОВКИ

Отже, після Берестейської унії Православна Церква і її вірні  опинилися у глухому куті. Польська держава розпочала активну політику, спрямовану на спольщення і перехід на унію як українську шляхту так і звичайне православне населення. У православних забирали їхні церкви, перетворюючи їх на уніатські, забороняли служити літургії. Хоча юридично визнавалася одна Церква, але фактично існувало дві. Тому православні не могли стояти осторонь цих подій, а тому почали боротьбу з утисками їхніх прав.           Ця боротьба здійснювалася у кількох напрямках. На політичному полі православні відстоювали свої права на сеймах і сеймиках. Вони навіть ішли на співпрацю з протестантами, шукаючи справедливості у релігійному питанні у польсько-литовській державі. Про це яскраво свідчить спільний Акт конфедерації православних і протестантів 1599 р. Велику роль в підтримці православного церковного життя відіграли організації мирян – братства. Вони виникли в останній третині XVI ст. як вияв давньоруської родової організації. Братства намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах та виборних представницьких органах влади – сеймиках та сеймах. На літературному  полі православні розпочали гостру полеміку проти унії. У своїх полемічних творах вони відстоювали права Православної Церкви і її мирян на існування і безперешкодне сповідування своїх поглядів у Речі Посполитій.            На захист православ’я стало козацтво. Національно-релігійні й культурні інтереси українського народу, стали під охороною українського козацтва, головного борця за українську ідею в XVII в., коли в обличчі українськіої шляхти, з процесом спольщення її, народ майже зовсім втрачає своїх захисників. Завдяки ним здійснюється відновлення патріархом Феофаном ієрархії в Українській Православній Церкві. Це мало величезне значення в житті українського народу. Відновлення православної ієрархії вдарило по справі асиміляції українського православного народу з польським, католицьким. Як би не був простий народ відданий вірі своїх батьків, а врешті-решт під тиском життєвих обставин і силою всеминаючого часу забув би віру своїх предків, поступово латинизуючись, спольщився б. Але відновлення ієрархії надихнуло народ для дальшої боротьби з польськими намірами. Це також вирішило питання і з православними ієрархами.      Отже, відновивши церковну ієрархію, православні піднімали питання узаконення православної ієрархії на сеймах. Проте, враховуючи фанатичність Сигізмунда ІІІ у релігійному питанні і вірності його унії, поступки, отримані православними на сеймах не впроваджувалися у житті. Незначні зміни наступили лише після його смерті і підписанням його сином Владиславом IV “Статтей для заспокоєння русського народу”.